23 березня 2019 • № 12 (1548)
Rss  

Життя перерваний політ…

Пам'яті маловідомих письменників-полтавців, які серед мільйонів безвинно убієнних українців стали жертвами сталінських репресій.

…Історичні шляхи української культури в усі часи були непростими. Особливо ж нелегкими і кривавими вони видалися в перші десятиліття радянської влади. І якщо 20-ті роки були все ж роками відродження українства, то в 30-х українському письменству випало пережити смугу тяжких випробувань. Система скрізь шукала ворогів і затопила країну потужними хвилями «червоного терору». Було знищено три чверті українських письменників: одних негайно розстрілювали, когось замели колимські сніги, інших заслали на Соловки. «Наче вся Україна опинилась на тому острові серед зойку чайок під низькими осінніми хмарами», – писав Олесь Гончар. Найпоширенішим і найнебезпечнішим для українських письменників виявився націоналізм у більшовицькому тлумаченні цього слова, з якого вилучався його справжній гуманістичний зміст. Хворобливу атмосферу суцільних підозр і кошмарів із тьмою «ворогів народу» підігрівали постійно фабриковані чекістами галасливі судові процеси.

Цього року минає 78 літ із часу, коли розстріляли справжню українську еліту…

«Український Зощенко»

Василь Михайлович ЧЕЧВЯНСЬКИЙ-ГУБЕНКО (справжнє прізвище Губенко (12.03.1888 – 15.07.1937), письменник-гуморист, публіцист, народився на хуторі Чечва поблизу села Груні Зіньківського повіту.

«У мого Василя лише одне око. Але бачить він тим оком гостро»
(Остап Вишня).

Його називають «українським Зощенком». Він – рідний брат відомого гумориста Остапа Вишні, який не лише любив його як брата, а й високо цінував як соратника по жанру. Талант Василя був не меншим за талант Павла, але молодшому брату вдалося літературно реалізуватися. Старший брат такої змоги не мав.

Початкову освіту здобув у містечку Грунь, потім навчався в Київській військово-фельдшерській школі, до якої прийняли його разом із братом Павлом як синів солдата. Після навчання (1907 рік) Василь Михайлович служив військовим чиновником у царській армії. Під час імперіалістичної війни на фронті був поранений, у роки громадянської війни перебував у лавах Червоної Армії. Після демобілізації Чечвянський працював у місцевій пресі Ростова-на-Дону, завідував філіалом газети «Вісті» в Полтаві, був одним із фундаторів журналу «Червоний перець», його відповідальним секретарем. Належав до літературних організацій «Плуг» і ВУСПП (Все-українська спілка пролетарських письменників).

Уперше майбутній письменник узявся за перо у 36 років. Журнал «Всесвіт» надрукував його гумореску «Крах кар'єри». Згодом його гуморески, фейлетони, сатиричні репліки почали з'являтися майже у всіх харківських газетах. Він був уже автором 16 книжок гумору і сатири про «улюблених» міщан, бюрократів, рвачів, хапуг, хуліганів тощо, коли у 1933 році, після арешту брата – Остапа Вишні – ставлення до нього різко змінилося. Редакції газет і журналів відмовлялися співпрацювати з Василем.
3 листопада 1936 року Чечвянського-Губенка заарештували, вилучили «як контрреволюційні й націоналістичні» його книги. Наступного дня в результаті «майстерного» допиту Чечвянський «зізнався», що був учасником контрреволюційного підпілля з 1933 року, зв'язаним з «активними ворогами радянської влади Хвильовим, Вишнею, Кулішем, Вражливим, Поліщуком». На початку 1937 року його переправили в Київ, тримали в окремій камері, до того ж «знайшлися» нові факти: «…слідством встановлена приналежність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях».

У протоколі закритого виїзного засідання зазначалося, що підсудний винним себе не визнав, відмовляється від попередніх показань, які давав під тиском слідства. Але вирок – розстріл із конфіскацією всього приналежного йому майна – був остаточний. 15 липня 1937 року Василя Чечвянського було розстріляно.

Реабілітований у 1957 році посмертно.

Світоч національного відродження

Володимир Олександрович ЩЕПОТЬЄВ (25.09.1880 – 1937), учений-літературознавець, фольклорист, музикознавець, перекладач, лектор-педагог, народився в Полтаві.

«Світла людина, гордість українського народу»
(Микола Лазорський).

Один з найвидатніших діячів доби українського відродження, він майже все своє життя прожив у рідному краї, де і розкрився його багатогранний талант. У родині Щепотьєвих завжди панувала атмосфера високої духовності, глибокої поваги до культурної спадщини українського народу. Вирішальний вплив на формування духовного світу сина справила мати-українка. Адже в тих навчальних закладах, які він закінчив (духовне училище, Полтавська духовна семінарія, Петербурзька духовна академія), переслідувалося все українське.
1904 року розпочалася трудова діяльність Володимира Олександровича у Полтавській єпархіальній дівочій школі. З того часу він стає активним просвітницько-культурним діячем губернії. Щепотьєв мав сильний духовний вплив і на своїх учнів, і на колег, і на слухацьку аудиторію взагалі – вражав глибиною знань, майстерністю викладу, відданістю рідній українській культурі і глибокою шаною до культури світової.

Наукові та літературознавчі праці Володимира Щепотьєва говорять про нього як про енциклопедиста свого часу. Він одним із перших доторкнувся до поезії Тараса Шевченка. Відомо також, що Щепотьєв – автор близько 110 пісень, романсів, уривків з опер. Винятково цінував Миколу Лисенка.

Сприйняв революцію 1917 року як шлях до національного і культурного відродження України. Протягом 1917–1928 років викладав у Полтавському учительському інституті, деякий час був його ректором. Паралельно працював у інших освітніх і культурних закладах. 1926 року став професором. У березні 1928 року Володимира Щепотьєва притягли до кримінальної відповідальності за сфабрикованою справою «Спілки визволення України». Причиною арешту стало знайомство з Сергієм Єфремовим, істориком літератури, академіком Української академії наук, який приїздив у Полтаву і спілкувався з багатьма представниками громадськості міста. Зустрічі трактувалися слідчими як початок створення націоналістичного осередку в Полтаві для підривної контрреволюційної діяльності. Наслідок – чотири довгих роки заслання у місті Славгороді Алтайського краю. Повернувшись 1934 року, дістав заборону на проживання в Полтаві й викладацьку діяльність. Проживав останні роки в селі Веприку.

Репресивний механізм, запущений проти Володимира Щепотьєва 1928 року, автоматично спрацював у 1937 році – на новій хвилі репресій. Органи НКВС звинуватили його в проведенні контрреволюційної націоналістичної агітації, переховуванні націоналістичної літератури, приналежності до антирадянської організації. У листопаді 1937 року Щепотьєва розстріляли.

Реабілітований у 50-х роках.

«Кобзар-пророк словом огненним будив і будить нас зі сну»

Григорій Олексійович КОВАЛЕНКО (5.02.1868 – 15.12.1937), письменник, етнограф, літературознавець, громадський діяч, народився в селі Липняки колишньої Полтавської губернії (тепер Київська область).

«Обравши Шевченка в духовні поводирі, Коваленко… чесно і твердо пройшов свій шлях…»
(Петро Ротач).

Ім'я Григорія Коваленка – одне з найяскравіших в історії просвітництва на Полтавщині. Його громадсько-культурна діяльність розпочалася на Переяславщині відразу після закінчення Полтавської фельдшерської школи у 1886 році. Це були місця, де перебував Тарас Шевченко, під впливом якого відбувалося становлення світогляду молодого фельдшера і який згодом став йому світочем у житті. У вірші «До Дніпра» Григорія Коваленка є такі слова: «Кобзар-пророк словом огненним будив і будить нас зі сну».

У цей час починається його захоплення народною медициною, загалом народною культурою, історією. І в подальшому, після закінчення Московського університету, працюючи в Україні, головною і провідною метою своєї діяльності він вважав боротьбу за кращу долю свого народу, за його волю. У багатьох своїх літературних творах Григорій Олексійович висвітлював героїчне минуле українців. У його творчому доробку – збірки оповідань, поезії, твори для дітей. У рукописах залишилися повісті, роман та ін. Він автор літературно-критичних статей про Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Панаса Мирного, Євгена Гребінку та інших українців. Григорій Коваленко видав підручник з історії України, який перевидавався шість разів, підручник та низку науково-популярних праць із медицини.
Мали просвітнє значення і його малярські твори – серія портретів українських гетьманів і письменників. У нього є і своя Шевченкіана.

У Полтаві разом з Миколою Дмитрієвим організували і редагували журнал «Рідний край».

У другій половині 30-х років Коваленко, відчуваючи, що збираються проти нього компрометуючі матеріали, припинив свою бурхливу діяльність, жив і працював удома. 1936 року відомий орнітолог Микола Гавриленко й один студент-філолог під тиском підтвердили те, що хотіли слідчі: ніби Григорій Коваленко говорив, що радянська влада русифікує українське селянство, що краще б Україні бути самостійною та ін. За цими свідченнями НКВС кваліфікувало Коваленка як контрреволюціонера, приписавши йому керівництво підпіллям. Допит було проведено один раз. Григорій Олексійович вин-ним себе не визнав. У грудні 1937 року він був розстріляний.

У 1968 році посмертно реабілітований.

(За матеріалами Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім.Олеся Гончара)
Світлана Тренич, 15.05.2015, 16:261055
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31
<лютий