18 січня 2018 • № 3 (1487)
Rss  

Олександр Мамай: Родина для мене завжди на першому місці

11 червня міському голові Полтави Олександру Мамаю виповнилося 47 років. Напередодні дня народження наше видання зустрілося з Олександром Федоровичем, аби поговорити з ним про його життя поза кабінетом. Тому й місце для зустрічі вибране символічне – будинок очільника міста на вулиці Світанковій, де Олександр Мамай – насамперед чоловік і батько.

– Олександре Федоровичу, народження первістка для кожної жінки – одна з найважливіших подій у житті. Мама ділилася з вами якимись спогадами, пов'язаними з вашою появою?
– Моя мама, Тамара Артемівна, завжди хотіла, аби першим народився син, бо розуміла, що він стане надійною опорою та підтримкою по життю. Так воно і сталося. Коли я з'явився на світ, мама отримала однокімнатну квартиру площею 27 «квадратів» у хрущовці на вулиці Алмазній. Потім через рік і дев'ять місяців народилася моя сестра Вікторія. Уже коли мені виповнилося 15, а сестрі 13 років, мама, котра все життя пропрацювала муляром-будівельником у житлобуді, отримала «двокімнатку».

– Яким було ваше дитинство?
– Поки був дошкільням, ходив до дитячого садка, а коли пішов у школу, то фактично після уроків був наданий сам собі. Мама працювала з ранку до вечора на будівництві різних об'єктів. Я пам'ятаю, уже при мені споруджувалися Октябрський райвиконком і приміщення обласної прокуратури, і я туди часто бігав до мами. Але все ж вона просилася у керівництва на ті об'єкти, котрі були поближче до нашого будинку, аби прибігти в обід погодувати мене. І так о 12 годині я чекав її біля під'їзду, потім вона поверталася на роботу, і ми знову зустрічалися біля під'їзду вже о 17 годині.

– Чим же займалися, поки мама була на роботі?
– Моє дитинство фактично пройшло на ставках. У ті роки саме будувалася нова частина алмазного заводу, а мікрорайону Сади-2 у звичному нам вигляді ще не було. На його місці буяло величезне кукурудзяне поле радгоспу ім. Шевченка. І ми тими полями ходили з друзями на ставки. На моря мене в дитинстві ніхто не возив.

– Там і плавати навчилися?
– На плавання я пішов, коли мені виповнилося вісім років. Ходив у басейн «Дельфін». Займався цим видом спорту близько шести років, виконав навіть дорослий розряд. А потім зайнявся веслуванням, став кандидатом у майстри спорту.

– А на море коли ж уперше потрапили?
– Уперше мене на море повіз мій тренер з веслування Володимир Іванович Мацапура. Оскільки зими були тоді суворі й починалися на Покрову, а закінчувалися у квітні, умов для тренування не було, самі розумієте. А оскільки веслуванням я займався професійно, а спорт у ті часи фінансувався добре, Володимир Іванович возив нас у Севастополь, аби ми могли тренуватися. Там я і в школу ходив, і спортом займався. Їздили туди років три поспіль.

– Але яке ж узимку купання в морі?
– Встигали і покупатися. Температура повітря в Севастополі була +7…9°С, погода зазвичай суха і відносно тепла. Тож було й таке, що пірнали в море.

Сім'я Мамаїв (зліва направо): батько Федір Григорович, сестра Вікторія, Олександр та мама Тамара Артемівна (фото 1970-х років).
– Багатьом відомо про ваше моржування. Це відтоді й пішло, із Севастополя?
– Скажу так: на моржування нас справді «підсадив» Володимир Іванович. Перший досвід моржування я отримав у шостому класі, і протягом наступних двох років (шостий-сьомий клас) пірнав в ополонку практично щодня. Пригадую, у нас на спортивній базі був такий собі старенький дядя Міша, великий прихильник моржування. Щодня він прорубував ополонку і пірнав. І ми з хлопцями завжди намагалися підгадати, коли він буде на льоду, аби потім і собі пірнути. Далі кілька років були перебої з моржуванням, а після десятого класу й донині роблю це регулярно.

– А мама не відмовляла?
– Вона про це нічого не знала. У неї своїх клопотів вистачало. Так склалося, що коли мені виповнилося 14 років, батько залишив нашу родину, і вона сама нас із сестрою піднімала й тяжко працювала. У неї, до речі, усього один-єдиний запис у трудовій книжці і 37 років безперервного стажу.

– Ви з великою теплотою говорите про свою матір. Що вона означає для вас нині, коли ви сам уже батько і дідусь?
– Мама – мабуть, найголовніша людина у моєму житті, мій друг і порадник. Вона в мене одна, бо батько помер у 1998 році. На жаль, я тільки після 40 років повною мірою почав розуміти глибокий зміст самого слова «мама». Вважаю себе одним із тих, хто найбільше уваги приділяє своїй мамі. Я щодня їй телефоную, ми зустрічаємося з нею тричі на тиждень. Свого часу придбав для неї окрему квартиру, неподалік від моєї сестри. Тож вона має змогу постійно бачити своїх онуків і тішитися правнуками, яких у неї вже шестеро.

– Чоловіки зазвичай дуже скупі на вираження емоцій, на ласку. А ви часто цілуєте свою маму, говорите їй про свою любов?
– Так і є. Я не соромлюся своїх емоцій. І коли ми на вихідних з друзями чи кумами компанією їдемо на природу, то маму завжди беру з нами. Якщо моя дружина їде з дітьми відпочивати, мама – з нею. І так у нашій родині вже років 30.

– Судячи з вашої розповіді, між вашою дружиною і мамою є контакт. Адже не кожна невістка захоче, аби свекруха їздила разом з нею на відпочинок.
– Так, між ними є хороший контакт. Можливо, тому, що я так поставив усе в родині із самого початку. Проте, вважаю, в цьому і велика заслуга моїх рідних жінок.

Мрія юності – ГАЗ-21 – здійснилася недавно.
– Наскільки нам відомо, ви одружилися у досить ранньому віці, у 18 років. Як Тамара Артемівна сприйняла це?
– Спочатку – категорично негативно. Але я просто поставив її перед фактом, і їй не залишалося нічого іншого, як прийняти це. Може, у душі в неї й вирувало все, але Людмилу вона все ж змогла прийняти. А згодом і взагалі зрозуміла, що її син потрапив у ті руки, що треба: чистий, доглянутий, нагодований, щасливий. Яка мама такого не хоче своїй дитині? Крім того, потім уже моя молодша донька Наталія теж у 18 років поставила мене перед фактом, що виходить заміж. Гени мої передалися, видно!

– Для будь-якої жінки її дитина – дитина завжди, хоч у десять, хоч у 40 років. Мама хоче, аби її порад дослухалися, може за щось дорікнути чи насварити, незважаючи ні на статус, ні на досвід.
– Моїй мамі скоро виповниться 74 роки, і на сьогодні моє особисте завдання – зробити все для того, аби вона прожила якомога довше. Тому на все, що вона мені каже і радить, я відповідаю: «Так, мамо, тільки так і буде!». І хоча я роблю так, як вважаю за потрібне, їй розказую так, як вона хоче чути.

– Кажуть, що чоловік підсвідомо вибирає за дружину жінку, схожу на свою матір. Ви теж керувалися таким принципом?
– Мабуть, так і є. За все своє життя я жодного разу не чистив картоплі, не помив жодної тарілки, жодного разу не пропилососив. І мама, і дружина мене завжди від цього оберігали. Моя справа була – заробляти гроші й утримувати велику родину. Свою дружину я забезпечував з першого дня спільного життя. Прекрасно розумів, що я – цєдиний годувальник, тому працював на трьох роботах: із сьомої ранку до 14.30 – у велоцеху слюсарем-складальником, з 16.30 – вантажником на овочевій базі, і ще раз на дві доби – нічним охоронцем. І якщо токар-фрезерувальник на заводі отримував 250 карбованців, що вважалося дуже солідною сумою, то тільки на овочевій базі я заробляв 280 карбованців, а ще була зарплата у велоцеху. Усього ж у місяць мав до півтисячі карбованців, що в ті часи було дуже багато.

– А як складалося з навчанням після школи, якщо весь час ви працювали?
– Я вступив до інженерно-будівельного інституту. Коли склав перший іспит на «5», а другий на «4», мені навіть стипендію призначили в 41 карбованець. Але потім у мене з'явилася дружина, потрібно було думати про забезпечення родини. До того ж ми очікували поповнення. В один день я просто не пішов в інститут, а знайшов три роботи. І через два місяці отримав папірець, що мене відраховано. Так що студентом вишу я став уже після 40 років.

– Вашому шлюбу незабаром виповниться 30 років. Як вам вдавалося увесь цей час поєднувати родину з успішним бізнесом, а згодом і з діяльністю на посаді міського голови?
– Думаю, секрет простий – для мене все життя родина була на першому місці. Мама, дружина, діти, онуки – це те, ради чого і варто жити зрештою.

На літньому майданчику Олександр Мамай з дружиною Людмилою приймають друзів.
– Ви романтик?
– Ще й який!

– А якийсь найромантичніший епізод пам'ятаєте?
– Я з тих людей, хто романтику поєднує з практикою. Квіти я дружині дарував хіба що, коли ми ще тільки зустрічалися, а з часу весілля і понині я квітів не дарую взагалі ні їй, ні донькам, ні мамі.

– Але ж чому?
– Найромантичніше для мене, це коли я можу дати своїм рідним гроші, аби вони вже самі купували, що хочуть. Як кажуть: у хорошого чоловіка дружина не знає, де беруться гроші, головне, що він може її забезпечити. І всі мої до цього вже звикли, і образ ніяких немає. До речі, якщо вже згадали про квіти, то в моєї дружини вдома розкішний розарій, тому букет троянд у нас завжди є у вазі на столі.

– А ви самі подарунки любите отримувати? Може, щось особливого хочеться на день народження?
– Подарунок, який мені запам'ятався на все життя, – це гра «Морський бій», яку мені подарували друзі в дитинстві. Я тоді просто марив нею. А зараз?... Ви знаєте, коли і дружина, і діти питають, що я хотів би, я просто прошу їх не перейматися і не витрачатися. Напевно, єдина заповітна мрія, аби моя донька Наталочка повернулася жити в Полтаву з Києва.

– Олександре Федоровичу, маючи такий успішний бізнес, авторитет серед підприємців, достаток, чому ви вирішили піти на вибори міського голови? Адже сьогодні багато хто звинувачує вас чи не у всіх проблемах міста і згадує «незлим-тихим» при першій-ліпшій нагоді.
– Я, мабуть, і сьогодні ще замислююся над цим питанням. Думаю, посада міського голови стала наступним кроком, бо в бізнесі я зробив усе, що міг. Я давав роботу майже п'ятьом тисячам людей, гідну зарплату. Багато хто з працівників мого товариства змогли заробити і на житло, і на авто, і на відпочинок. Тоді мені захотілося спробувати свої сили в іншій сфері. Думав, що оскільки все одно основну бізнесову діяльність я провожу в Полтаві, то встигатиму розв'язувати і питання життя міста, і продовжувати вести свою справу. Проте пропрацювавши на посаді міського голови три місяці, зрозумів, що поєднувати бізнес і державну службу нереально. Та й закон забороняє очільнику міста займатися бізнесом. Звичайно, я міг його переписати на маму, дружину чи дітей, але вирішив, що повинен займатися чимось одним, і тому просто продав його. У мене його не відібрали, як багато хто говорив, – я справді офіційно і законно його продав.

Вишукане обійстя – гордість господарів.
– Ви прийшли у владу з бізнесу. Як уживалися у нову для вас роль?
– Всього було. На перших порах, пам'ятаю, тільки якийсь конфлікт чи критика, думаю: та не питання, сяду напишу заяву, призначайте нові вибори, оберіть кращого. Але з часом прийшло розуміння того, що це не вихід і проблем у місті від того менше не стане. І голові потрібно усвідомлювати, що коли тебе обрали земляки, ти не маєш ніякого морального права відступати. Потрібно і це доробити, і це, і це. Громада довірила мені кошти і майно, яке я повинен примножити, і дуже прикро, що законодавство не дає змоги цього зробити. От, наприклад, я заздалегідь знав, що з курсу сім гривень за долар буде стрибок, і хотів через державний банк перевести кошти міста у долари, а це тоді було 140 мільйонів. Ми могли б отримати 20 мільйонів доларів. А продавши валюту зараз, за нинішнім курсом, заробили б 420–450 мільйонів коштів! Але нам не дали цього зробити. Так само я розумів, що подорожчає імпортна техніка і хотів придбати дещо для потреб міста, але знову ж Держказначейство гальмувало перерахунок грошей. І тому, коли мене питають, як допомогти, я відповідаю: не заважайте, я знаю, що треба робити. Якщо я зробив усе для своєї родини, якщо я зробив усе для працівників свого підприємства, то так само я був налаштований працювати на благо територіальної громади. Тим більше, я знаю, як це все потрібно робити.

– А що вдалося зробити за роки перебування на посаді?
– Навіть будучи міським головою в душі я залишаюся бізнесменом, і моє завдання – заробляти кошти. Коли ми прийшли до влади в Полтаві, то отримали у спадок дев'ять мільйонів гривень боргів. Сьогодні в бюджеті міста є 140 млн грн, які ми заробили і маємо право ними розпоряджатися. Було придбано десять тролейбусів по 1,7 млн грн, а тепер тільки один тролейбус коштує 4,4 млн грн.

Зараз, як бачите, по місту розпочався ремонт доріг. Сьогодні кошти на це, слава Богу, надходять, і ми хочемо якомога більше цих грошей витратити саме на ремонт доріг. Наше завдання – відремонтувати вулиці Зигіна, Маршала Бірюзова, Великотирнівську та інші. Якщо торік на дороги ми витратили 13 млн грн, у позаминулому 17 млн, то в цьому році плануємо освоїти понад 100 млн. Я вважаю, що ремонт доріг – це нині найголовніша проблема кожного міського голови. Але от щоб у наш час відремонтувати абсолютно всі дороги, потрібна тільки державна програма. Те ж стосується і ліфтів. На ремонт полтавських ліфтів, яких у нас понад 800, необхідно понад 160 млн грн.

Нашим батькам у спадок дісталися від СРСР і хороші дороги, і відремонтовані дахи, й чудова інфраструктура. Але ж минуло вже майже чверть століття, все зношується, застаріває, і ми тепер повинні це ремонтувати, налагоджувати, міняти.

– Проте, незважаючи на всі труднощі, осуд, скандали на сесіях, ви знову збираєтеся йти на вибори. До того ж зараз знову на слуху партія «Совість України», яку пов'язують із вами.
– Кілька років тому я як міський голова вимушений був податися в політику. Напевно, цього не треба було робити. І зараз я щонайменше покаявся за це перед собою, оскільки зрозумів, що очільник міста не повинен займатися політикою: він зобов'язаний працювати на благо територіальної громади, бути перш за все господарником. Але це мій досвід. Тому я сьогодні – поза великою політикою. Але оскільки міський голова згідно з чинним законодавством має право балотуватися від якоїсь партії, то я і йду від «Совісті України». Чому саме вона? Бо це нейтральна партія, яка не лізтиме в політику, а займатиметься винятково проблемами громади.

– Як ви знімаєте стрес? Адже ваші трудові будні не такі вже й безхмарні.
– Для мене найголовніший антидепресант – це фізичні вправи і контрастний душ.

– А як реагуєте на критику?
– Мені часто кажуть: «Ой, про вас таке казали, таке казали! А що ви скажете про них?». А я відповідаю, що взагалі про цих людей не думаю. Я віруючий, маю свої принципи, вірю даному слову і сам намагаюся ніколи не порушувати власних обіцянок. З роками ми стаємо мудрішими, виваженішими і починаємо розуміти справжній зміст тих чи інших подій і вчинків.
Фізичні вправи і плавання обов'язкові щодня для міського голови.
– Олександре Федоровичу, ми вітаємо вас із Днем народження та бажаємо вам берегти кожну мить свого життя, цінувати сьогоднішній день, бо це великий дар. Зичимо успіхів у всіх починаннях і здійснення найзаповітніших мрій.
– Дякую.
Оксана Ханас, 12.06.2015, 12:411287
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<грудень