22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

В’ячеслав Томенко: Мій колектив — це подарунок долі!

У 2001 році на посаду головного лікаря 5-ї міської клінічної лікарні був призначений кардіолог В’ячеслав Томенко. Напередодні Дня медичного працівника ми зустрілися з ним та поговорили про його шлях у медицину, про колектив та про те, що змінилося в лікарні за період його керівництва.

– В’ячеславе Васильовичу, наскільки нам відомо, медицина для вас – це не просто величезна частина вашого життя. Колись давно лікарі буквально повернули вас із того світу, і професія лікаря – своєрідна подяка за знову подароване життя.
– Справді, вибір професії був пов'язаний з подіями мого дитинства. Коли мені було шість років, я потрапив у ДТП, у якому зазнав дуже тяжких травм. Тоді на місці нашої 5-ї лікарні було хірургічне відділення 1-ї МКЛ Полтави. Саме тут мене і врятували. Був такий хірург, Борис Малий, котрий пройшов війну, оперував усе абсолютно, при тому, що втратив одне око. І він зробив усе, аби я одужав. Тож коли настав час обирати професію, я навіть не роздумував, ким мені бути, бо відчував, що саме таким чином зможу віддячити своїм рятівникам. Правда, коли вчився у школі, було і бажання стати астрофізиком, особливо коли вивчали астрономію, загадки космосу й галактик, але все ж, отримавши атестат про середню освіту, я вступив до Полтавського медичного інституту.

– За фахом ви кардіолог.
– Я мріяв бути анестезіологом, проте тоді готували тих лікарів, яких потребували, і мене направили в інтернатуру по патанатомії. Але, враховуючи те, що у нас в інституті не було військової кафедри, я ще до закінчення інтернатури пішов в армію. Тут доля зробила мені перший розкішний подарунок: я проходив службу в окружному військовому госпіталі Києва. Тоді він був одним із найкращих в Україні як за рівнем обладнання, так і за кваліфікацією персоналу. Там працювали професори, кандидати медичних наук, доценти, люди з найвищою фаховою підготовкою. Сюди я потрапив «сирим» лікарем, який тільки закінчив навчання і ще навіть не мав сертифіката інтерна. В армії такий закон: є диплом – ти працюєш самостійно. І коли я прийшов у госпіталь, головний лікар цього закладу мені сказав: «Піди вибери відділення, у якому ти хочеш служити». Оскільки я, як казав уже, хотів бути анестезіологом-реаніматологом, то попросився у відділення інтенсивної терапії та реанімації. Насправді ж це виявився інфарктний блок реанімації для лікування хворих з тяжкою серцево-судинною патологією.
Мені неабияк пощастило на цьому етапі з моїми вчителями. Був там лікар Віктор Перекрьостов, котрий свого часу працював головним терапевтом Берлінського госпіталю. Він побачив мене і каже: «Поспілкуймося з тобою по кардіології». Почав мені ставити різні питання, а потім заявив, що я ще дуже мало знаю. Дав мені книгу і попередив, що маю два дні і дві ночі, аби проштудіювати її і вивчити все назубок, а потім здати по ній залік.

– Якщо не здаси, я тебе відправлю в «Десну» (це навчальний центр зв’язку, що прославився своїми дуже жорсткими порядками), – наголосив Віктор Якович.
Звісно, що в «Десну» я не хотів, і, щоб туди не потрапити, визубрив книгу і склав залік. Після того наставник давав мені ще дуже багато різних монографій, півроку з мене фактично не «злазив». І практично він зробив мою базу знань як лікаря-кардіолога.

– Після служби не було бажання знову повернутися в патанатомію?
– Безперечно, у патанатомію я вже не повернувся. Саме в той час доля робить мені новий подарунок. У Полтаві відкрився кардіологічний диспансер, який очолив корифей і знаний кардіолог, зірка першої величини в медицині Михайло Шкляренко. І він забрав мене до себе, адже я мав за плечима солідну школу у вигляді служби в найкращому госпіталі України. Спочатку працювати було дуже важко, бо фахівців не вистачало. Ми буквально жили на чергуваннях, їздили в райони, лікували й консультували хворих. Проте ця робота дала мені дуже багато у професійному плані.

– Наприклад?
– Михайло Петрович завжди вчив мене, що в кардіології не повинно бути авантюризму. Кардіологія – це єдина з терапевтичних дисциплін, коли ти з людиною спілкуєшся, і в цей момент її душа може відлетіти на небо. Тому тут потрібно все прогнозувати, аналізувати. А ще він казав, що кардіологія – це симфонія, а лікар-кардіолог – диригент симфонічного оркестру. Як диригент чує будь-яку фальшиву ноту серед усього розмаїття інструментів, так і лікар має почути найменшу «фальшиву нотку» в пацієнта – або збій ритму, або шум. Кардіолог повинен мати ідеальний слух. І цієї симфонії мене Шкляренко й навчив.

– Свого часу ви встигли попрацювати й у службі швидкої медичної допомоги. Чим запам’ятався саме цей час у професії?
– Так, пропрацювавши шість років у кардіодиспансері, я пішов лікарем-кардіологом-реаніматологом на станцію ШМД. І це, мабуть, для мене був найцікавіший період життя. Коли лікар працює в стаціонарі, у нього є момент, коли можна подумати над хворим, зібрати консиліум, порадитися з колегами, запросити професорів. А от у лікаря-кардіолога швидкої допомоги цього часу немає. Він повинен відразу визначити, що з пацієнтом, миттєво увійти в суть проблеми, провести діагностику, призначити перші препарати. Тут я отримав безцінний досвід.

І я ще раз підкреслюю, що мені завжди таланило на людей і вчителів. Очільник станції швидкої медичної допомоги, а нині Центру екстреної медичної допомоги Олександр Лавренко вчив мене людяності, поваги у ставленні до колег. Ми з Лавренком одними з перших в Україні створили структуру при швидкій медичній допомозі, якої раніше не було. Це дистанційний кардіологічний телеметричний центр. Усе починалося в 1995 році, а зараз центр працює вже по всій області. Завдяки його діяльності значно покращилася ситуація з діагностуванням серцево-судинних патологій по кардіограмі. Навіть із віддаленого села в центр можуть передати кардіограму через мобільний зв'язок, і фахівці винесуть попередні висновки про стан здоров’я людини.

– Наступним кроком у професійній кар’єрі стала 5-та МКЛ?
– Так, я став головним лікарем у 2001 році. При цьому я з 1995 року був ще й головним міським кардіологом.

– Важко було влитися у колектив?
– Ви знаєте, коли я прийшов сюди, мене сприйняли дуже тепло і з розумінням. Тому можу впевнено сказати: мій колектив – це ще один подарунок долі. У підході до людей я завжди користувався постулатами Олександра Лавренка. Для своїх лікарів намагаюся створити такі умови, аби вони менше були завантажені паперовою роботою і більше часу могли приділяти своїм пацієнтам. І я ставлюся до кожного з наших медиків як до рівного. Так, я головний лікар, але ж я прийшов на цю посаду таким же звичайним медиком, як і всі вони. І впевнено говорю: наш колектив – це команда професіоналів. У лікарні 85 відсотків лікарів мають вищу категорію, фахівці високого рівня. Усього в закладі працюють 168 чоловік: 21 лікар, 68 медсестер, молодші медичні сестри, обслуговуючий персонал, водії, параклінічні служби тощо.

– Чим відрізняється діяльність головного лікаря від роботи звичайного?
– Коли я йшов сюди, то мріяв, що ще візьму собі й палату, буду вести хворих. Але цю ідею покинув уже за місяць, а ще через рік, у 2002-му, відмовився і від посади міського кардіолога. У мене на це просто не вистачало часу. Я керую закладом, я топ-менеджер, завгосп, називайте це як хочете. Я розв’язую питання життєдіяльності лікарні: щоб була вода, світло, продукти, запас медикаментів, щоб працювала нормально каналізація, було обладнання, відремонтовані корпуси тощо.

– Розкажіть загалом про лікарню, будь ласка.
– 5-та МКЛ Полтави працює з 1985 року. До цього тут був пологовий будинок, а ще раніше – хірургічне відділення.

Заклад розрахований на 152 ліжка. У ньому працюють три відділення. Я не виділяю якесь із них як краще, кожне має свої досягнення і прекрасних фахівців. Якщо говорити про гінекологічне відділення, яким керує Юрій Сапєгін, то воно одним із перших в області почало застосовувати лапароскопію. Нині черга на такі операції розписана на кілька місяців наперед, а пацієнтки приїздять не тільки з Полтавщини, а й із сусідніх областей і навіть з-за кордону. Наприкінці минулого року за рахунок місцевого бюджету та бюджету розвитку ми придбали нову лапароскопічну стійку. Тій, що в нас була, – уже понад десять років. Міська влада пішла нам назустріч і допомогла в купівлі обладнання. Тепер ми можемо оперувати і розвиватися далі. Маємо хороші результати по лікуванню безпліддя, ряду жіночих хвороб. Відділення розраховане на 50 ліжок. І мені як головному лікарю приємно, що воно в такому авторитеті.

Неврологічне відділення на 60 ліжок. Очолює його знаний лікар-невролог вищої категорії Тетяна Пілюгіна. Відділення займається лікуванням розладів периферичної нервової системи, радикулярними синдромами, енцефалітами, невритами. Раніше в нас була досить складна ситуація щодо госпіталізації неврологічних хворих, оскільки не вистачало ліжок для всіх. Але ми зуміли розв’язати це питання, щоб уникнути черг і надати допомогу всім, хто її потребує.

Терапевтичне відділення очолює лікар вищої категорії Олена Манойло. Воно теж працює дуже ефективно та на високому рівні.

Коли я прийшов сюди, усі три відділення були недовантажені, оскільки існувала серйозна конкуренція між лікувальними закладами міста. Але ми спрацювали так, що до нас люди йдуть, а ми можемо їм допомогти. Авторитет лікарні будує її колектив. У нас з цим усе гаразд!
Наша лікарня резервна на період епідемій для лікування важких ускладнень грипу і ГРВІ. У 2009 році під час епідемії грипу ми працювали наче у фронтових умовах: рятували хворих, навіть закрили гінекологічне відділення і зробили там реанімацію, залучили кращих анестезіологів-реаніматологів Полтави. З тих подій ми винесли дуже хороший досвід для обслуговування таких епідемій у подальшому.

Загалом же, якщо говорити про кількість наших пацієнтів, то за рік ми лікуємо п’ять з половиною – шість тисяч людей.

– У нинішні часи вижити без допомоги меценатів та спонсорів дуже складно. Вас, крім міської влади, ще хтось підтримує?
– Так, у нас багато друзів, які допомагають коштами. Завдяки цій підтримці в позаминулому році ми відремонтували один операційний блок гінекологічного відділення, а тепер почали ремонтувати оперблок на другому поверсі. У цьому році відремонтували дезкамеру для стерилізації м’якого інвентарю, оглядову й одну палату.

За останні три роки матеріальна база лікарні суттєво вдосконалилася. У 2012 році ми встановили сучасний італійський рентген-апарат, що дозволяє значно поліпшити рівень діагностики, зокрема й запальних процесів у дихальних шляхах. Торік було придбано новий японський фіброгастроскоп для діагностики захворювань кишково-шлункового тракту, нове обладнання для лабораторії. Цього року провели тендер на закупівлю УЗД-апарату експертного класу.

– Які плани надалі?
– У планах – закінчення ремонту гінекологічного відділення до кінця року, ремонт лабораторної будівлі, поточні ремонти. Тобто основна маса проблемних питань у плані обладнання розв’язана. Наша лікарня на діагностичному рівні перебуває в нормальних умовах.

– В’ячеславе Васильовичу, кілька слів вашим колегам з нагоди професійного свята.
– По-перше, бажаю, щоб вони йшли на роботу з великим задоволенням, з таким же задоволенням поверталися додому і знали, що там їх чекають кохані чоловіки, жінки, діти і внуки. По-друге, якщо немає причин для глобальної радості, бажаю вчитися радіти дрібницям. У цьому житті є маса приводів радіти: гарна погода, прекрасна природа, спілкування з друзями. Ну і як лікар-кардіолог бажаю своїм колегам, аби в них ніколи не було шрамів на серці від образ, гірких слів, неповаги і щоб до глибокої старості їхні серця билися у правильному синусовому ритмі!
Оксана Ханас, 22.06.2015, 16:523315
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень