22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Едуард Голубєв: Я був у рабстві, але рабом ніколи не був

…Протягом червня в далекий куточок Австрії, на берег стрімководної ріки Драви, з’їжджалися тисячі й тисячі людей з багатьох країн світу, аби скласти молитву пам’яті про загиблих і похованих тут 70 років тому російських та українських козаків, згадати трагічний, кривавий епізод Другої світової війни, що дістав в історії назву «Трагедія в Лієнці». У тодішньому СРСР ця ганебна і «незручна» як для радянського режиму, так і для його союзників сторінка Другої світової війни замовчувалася протягом багатьох десятиліть.

Але спочатку – ще один екскурс в історію

…24 січня 1919 року вийшла сатанинська за своєю позамежною жорстокістю секретна директива (циркулярний лист) Оргбюро ЦК РКП (б), яка поклала початок геноциду козацтва на державному рівні. Ідеологи, натхненники й організатори геноциду гордого волелюбного народу – Свердлов, Ленін, Троцький. Це був масовий червоний терор і репресії проти козацтва як соціальної та культурної спільності й полягала в масових розстрілах, узяття заручників, спалення станиць, нацьковування іногородніх на козаків… Тож козаки з першого етапу Громадянської війни стали провідною антибільшовицькою силою. Дуже сприяла цьому й політика радянського керівництва, спрямована на духовне й фізичне знищення козаків, які були поставлені перед вибором: духовна смерть і животіння у фактичному рабстві або антибільшовицький опір. Більшість козаків обрали другий шлях, який не припинився і по закінченні Другої світової: якщо для однієї частини населення СРСР це була велика переможна війна, для іншої – продовження геноциду з боку радянського режиму. Тож у 1945 році розпочався масовий козацький вихід з території Союзу за кордон. За безпеку донського сімейного стану відповідав єсаул Голубєв – батько семирічного Едуарда.

...Але 1 червня 1945 року під Лієнцом розігралася ще одна трагедія козацтва: англійський уряд обманним шляхом, після таємних переговорів у Ялті зі Сталіним, видав СРСР понад 30 тисяч козаків з родинами, які залишали назавжди рідну землю. І це вже після того, як прогриміли салюти на честь Перемоги і коли, здавалося, ніщо не може стати на шляху скорботної і трагічної, та все ж сповненої мрій на краще життя ходи багатостраждального народу.

«Прямий шлях – не найкоротший.
Я – «ілюстрація» цього твердження»

Двох місяців не дожив Едуард Голубєв до того дня, коли на телеекранах Росії була показана перша серія фільму «Кінець білих отаманів». А ще через два місяці мати письменника, Марія Михайлівна, отримала з Москви відеокасету з копією стрічки. Кінорежисер-документаліст зі світовим ім’ям Ніна Соболєва виконала свою обіцянку: подолавши чимало фінансових і політичних перепон у пострадянській Росії, вона продовжила створення серіалу «Полонені Другої світової війни», де простежила долю козаків, німців, японців та італійців. Розслідування трагедії козацтва і привело влітку 1994 року Ніну Соболєву і знімальну групу телестудії «Останкіно» до Полтави. Як розповідала режисер, на величезній території колишнього Союзу їй вдалося розшукати лише декількох свідків подій під австрійським Лієнцем. Серед них – і їх, родину Голубєвих. Зустріч з Марією Михайлівною і її старшим сином Едуардом Ніна Соболєва назвала своєю творчою і людською удачею. Їхні спогади стали неоціненними документами в поновленні історичної правди.

…Ті, хто не загинув від рук радянських енкаведістів, не встиг пустити собі кулю в лоб або кинутися разом з родиною у стрімкі води Драви, були приречені на смерть у таборах Уралу і Сибіру, де більшість із них перетворилася на «табірний пил», а ті, хто залишилися живими, були затавровані як «зрадники Батьківщини». Але родина Голубєвих дивом вижила у фільтраційному таборі на Уралі – мати і старші син та донька. Тільки-от двох молодших дітей поховали… Едуарду було тоді вісім років, але на все життя в його пам'ять врізався відчайдушний крик матері: «Будь проклята ця Батьківщина, котра забрала моїх дітей!».

Про подальші перипетії їхньої долі коротко розповідають рядки з «Автобіографії» Едуарда Голубєва, де кожен рядок – як віха і відправна точка від випробування до випробування: адже жити в радянському середовищі їм випадало з тавром родини ворога народу: «Після звільнення (1946 р.) приїхали на батьківщину матері – у Полтаву. У 1947 р. виїхали до Сибіру – на поселення до батька. У 1949 після арешту батька (він був, як й інші козачі офіцери, засуджений за ст. 58 до 25 років ув’язнення). Звільнений у 1956 р. (зі зняттям судимості), ми знову були змушені повернутися до Полтави – Марію Михайлівну з трьома дітьми (молодшому було десять місяців) просто викинули на вулицю… У 1952 р., не закінчивши семирічки, пішов учнем слюсаря на Полтавський вагоноремонтний завод…».

Едуард Голубєв розповідав, як, навчаючись у школі, непокірний і різкий, реагував на щонайменшу несправедливість, завдаючи чималого клопоту вчителям. А одного разу у відповідь на фразу «педагога»: «Чого ще можна очікувати від сина ворога народу?» – розбив йому окуляри. Так перервалися на тривалий час взаємини Голубєва із середньою освітою. 15-річним він пішов на завод і працював нарівні з дорослими чоловіками, допомагаючи матері утримувати родину.

Без цих рядків його біографії не зрозуміти Голубєва як особистість, джерел його творчості. Він писав свої твори серцем і розумом, у яких постійно жили Пам'ять і непогамовний біль – за гірку долю свого славного народу, за розстріляних більшовиками двох рідних батькових братів та діда і за батька, котрий помер від тяжкої хвороби після сталінських таборів. Однак єсаул Голубєв устиг передати синові уроки козачої честі, беззавітної хоробрості, доброти і – непримиренності до підлості, дворушництва й боягузливої жорстокості. Тому син ніколи не намагався та й генетично не міг асимілюватися із радянським середовищем, яке живилося страхом, «стукацтвом», пристосуванством. Тож із юності, як і більшість дітей «ворогів народу», перебував під пильним наглядом властей і правоохоронних органів. Та найбільше, що дратувало комуністичний режим, це «неблагонадійні» проза й поезія, у котрих не було ні рядка про «советскую Родину» і «ратный труд». На опублікування його творів було поставлене негласне табу; тільки десь, на віддалених від центру землях тодішнього Союзу, у газетах, журналах з’являлися окремі його нариси, вірші, оповідання. Останньою ж краплею у протистоянні з радянською владою став виступ Голубєва у 1980 році в Хабаровську на громадянській панахиді за померлим Володимиром Висоцьким. Вийшовши перед багатотисячним натовпом, він заявив, що «...більша частина так званих членів Спілки письменників СРСР і підметки Володиної не варті!». І – дуже швидко після цього опинився за ґратами…

«И сеяли ветер…»

На перший погляд дивовижно: але в прозі й поезіях Едуарда Голубєва немає нічого крикливо антирадянського. Натомість – спокійне, сповнене величезної внутрішньої сили обстоювання свого бачення світу, своєї творчої й людської індивідуальності. І суто голубєвське несприйняття будь-яких авторитетів – будь-то радянські вожді чи авторитети кримінального світу.

Крім таланту письменника, природа наділила Едуарда Голубєва і талантом художника. Живучи в Росії, він багато років працював художником-оформлювачем, заробляв і різьбленням по дереву, виготовляв власноруч меблі, а «для душі» писав портрети, пейзажі, натюрморти… І весь час вагався, де продовжити освіту – у художньому чи літературному виші. Та все ж обрав останній і закінчив Літературний інститут ім.Горького в Москві. Адже мав написати головну книгу свого життя – козачу епопею під назвою «И сеяли ветер…».

«Бережіть свої душу і талант!»

…Світ перебудовний, з феєрверком гласності й «нового мышления» зустрів Едуарда Голубєва в Полтаві, де знову з'єдналася славна козацька родина. Це був 1991-й. Едуард Петрович, працюючи літературним редактором у видавництві «Полтавський літератор», яке курирував на той час відомий полтавський письменник Юрій Дмитренко, почав видавати і свої давно вже написані твори – «Вербные колодцы», «Краснотал», нариси про життя за ґратами під назвою «Законы тюрьмы и беззаконие свободы». І нову повість під назвою «Строгий режим», яка писалася особливо тяжко… Та він обіцяв своїм товаришам по неволі написати правду про тюрму. Бо «правда», яку подавали тоді, у 90-х роках, так звані «знавці світу за колючим дротом», щиро обурювала його, а сама «тема» забирала останні місяці життя… (Він так і не встиг закінчити книгу). Та все ж він дякував своїй долі. Працюючи з полтавською молоддю в літературній студії, радів першим зросткам юних і буянню вже зрілих талантів, відстоюючи їхнє право бути індивідуальністю у морально й духовно викривленому світі. Найбільше ж його хвилювало, «чтобы ребят не корежили и не заставляли ломать себя в угоду новой конъюнктуре…».

Він був російськомовним письменником, як, до речі, і відомий полтавський прозаїк Наум Левін, який також разом з Голубєвим працював у «Полтавському літераторі» і яких поєднувала чудова творча дружба. І водночас як захоплювався творами полтавських авторів, особливо шанував творчість Миколи Костенка, буквально впиваючись фарбами і співочістю української мови. А потім вигукнув: «Слава Богу, є в нас талановиті українські письменники!». Син української козачки і козака Війська Донського, він однаково чудово відчував і російську, і українську мови. А коли співала наша незабутня Чураївна Раїса Кириченко: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий!», сльози наверталися на його очі…

Едуард Голубєв пішов із життя 30 червня 1996 року.

Із неопублікованого

Перші поезії Едуарда Голубєва публікувалися ще в 1960-ті роки в різних виданнях тодішнього СРСР – газетах, журналах, альманахах. Але вірші, що ми пропонуємо нашому читачеві, ні в той час, ні пізніше так і не були надруковані – так би мовити, через «ідеологічну невідповідність». Повернувшись на початку 90-х років до Полтави, Едуард Голубєв, після виходу у світ збірки пізніших і написаних незадовго до своєї смерті поезій «Капля росы», не встиг видати їх окремою збіркою, яку назвав «Послезорье»… Утім ці поезії автор читав на поетичних вечорах полтавцям.

Чайка

Я слышу в тревоге птиц непогоду.
А чайки тоскуют и беспокоятся…
Тучи над плесами, тучи над бродом,
Как для атаки, колоннами строятся.
Я знаю: сейчас пророкочут раскаты –
В жалобных криках слышно отчаянье.
И я ухожу от стаи крылатой –
К «чайке» бескрылой, лежащей в молчании.
Где весла-крылья? В прошлом растаяла
Запорожская стая – лишь «чайка» осталась.
В такую погоду трудно ей, знаю,
Без днепровских порогов, без чубатых хозяев.
Ей трудно на свете жить только памятью,
Без побратимов, ушедших в историю.
Раскаты все ближе дробятся и падают,
Под их канонаду я с «чайкою» спорю.
История? Что же… Ты память тревожишь.
Чтобы понять сегодня – вчерашнее вспомню.
Чтобы быт не стреножил,
не взял меня в вожжи –
Собираю я прошлого рать для погони.
А завтрашний день – он не сдастся без боя.
А боя ли, сечи мне убояться?! –
Я в завтрашний день забираю с собою
Отвагу и честь Запорожского Братства!

1965 рік

***
На вихід у світ поетичної збірки Миколи Вінграновського «Сто поезій»

Откуда мысли вдруг пришли такие?
Они гнетут меня, и горек хлеб мой
черствый.
А мысли о тебе, золотоглавый Киев,
О Лавре мысли, Киево-Печерской.
Стирает время ложь, стирает гнев
на лицах,
Над кручею два ветра: кто – кого?
Но ты, моя славянская столица,
Ты – колыбель народа моего.
Во мне обида издревле таится,
Подспудная, как боль, темна, как омут, –
Когда-то мне ты запретил молиться
И богу новому отдал какому-то.
И снова, словно тучи грозовые.
Нависли мысли надо мной…
Верни мне Бога!
К чему славянам вера Израиля,
Когда своя есть – древняя и строгая?
Но по ночам костры, костры заставами,
Зарницами над степью молча мечутся…
Нас веру поменять с тобой заставили,
Но не любовь к славянскому отечеству!

***
…Если когда-нибудь я упаду,
Землю спасая свою ли, чужую, –
Креста мне не надо,
Не ставьте звезду.
Я к вам лазоревым цветом приду.
В память приду, разбужу ее.
Світлана Тренич, 30.06.2015, 16:13814
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень