26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Коли сила духу міцніша за всі життєві обставини

Ім’я 36-річного полтавця Максима Терлецького відоме лише у вузьких колах, чоловік не шукає піару і не просить допомоги. Народжений із діагнозом ДЦП, він власною титанічною працею над собою досяг звання інструктора бойових мистецтв, відкрив спортивну секцію і передає свій досвід, допомагаючи дітям з різноманітними фізичними й психічними вадами.

– Максиме Анатолійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви почали займатися бойовими мистецтвами?
– Одного разу, коли я вкотре проходив лікування і лежав із загіпсованою ногою, дивився популярну на той час телепередачу «Клуб мандрівників», де показували монастир Шаолінь та розповідали про видатного майстра Брюса Лі. Мені здалося, що це надзвичайно цікаве заняття, яке буде корисним для тіла й душі. Мабуть, звідси і бере свій початок моє захоплення.

– Як поставилися до такого вибору ваші батьки?
– Вони були не проти, але говорили, що потрібно займатися чимось серйознішим. Мені на той час було років 12, і я казав батькам, що буду ніндзя, то вони, звичайно, ставилися до цього скептично. Проте тато все ж таки зробив мені нунчаки, повісив грушу, не був проти такого захоплення. А потім, коли батьки побачили мої успіхи, а згодом і позитивні результати моїх учнів, то почали говорити так: «Подумай, може, це і є справа твого життя. Недаремно ж саме так усе склалося». Нині вони мене повністю підтримують у всіх моїх починаннях.

Узагалі від батьків залежить дуже багато. Мої мене ніколи не жаліли. Мама завжди говорила, що я звичайний здоровий хлопець, і ні в чому не робила поблажок. Вона вирізала з газет замітки про Сталоне й інших сильних людей, які чогось досягли в житті, нічого не маючи, а лише власними зусиллями. Мені пощастило, що в мене такі батьки, які присвятили своє життя тому, щоб підняти мене на ноги. На жаль, таких зараз одиниці. Багатьох дітей або ж за комп’ютер саджають, де вони змагаються віртуально, або ж кладуть перед телевізором і погіршують стан малорухливим способом життя. Одна мама розповідала, що коли починала тільки займатися з дитиною, то бабусі й дідусі дивилися на неї як на нелюда, що знущається з хворого. Та вона, переборюючи в собі жаль і материнське співчуття, примушувала підійматися дитину самостійно, через біль і крик. Бували й батьки, у яких дитина йшла на поправку, а вони обурено заявляли у реабілітаційному центрі: «Що ж ви робите, дитині пенсію не будуть виплачувати!». Хоч як би цинічно це не звучало, але трапляються і такі випадки. Тож одним із найважливіших факторів стала позиція батьків у процесі реабілітації дітей.

– Чи важко було знайти місце для тренувань і наставника, який би не побоявся взяти на себе відповідальність тренувати дитину з ДЦП?
– Учителя знайти було надзвичайно важко. У віці 16 років мені пощастило потрапити до мого першого наставника – Андрія Курінного, який працював інструктором у міжнародній федерації бойових мистецтв «Дракон». Він узявся мене тренувати, але згодом поїхав на заробітки до інших міст, і я почав займатися собою сам: купував книги, робив з них виписки, підбирав вправи, які мені під силу. У 2004 році, коли вже закінчував інститут, потрапив до Олега Бариша у військово-спортивний центр «Воїн». У результаті виснажливих тренувань і титанічної роботи над собою досяг успіху: дійшов до рівня інструктора бойових мистецтв, звичайно, з поправкою на мої можливості.

– Який саме вид бойового мистецтва ви практикуєте?
– Коли займався у «Воїні» з Олегом Баришем, то це був рукопашний бій: різноманітні кидки, захвати. Звичайно, я все виконувати не міг, але старався в міру моїх можливостей. А так я практикую бойові мистецтва, що максимально спрямовані на оздоровлення, щось на зразок психофізичного тренування цигун чи ушу. Безперечно, потрібно адекватно дивитися на речі: підготувати професійних бійців я не зможу, та і не ставлю собі за мету, але оздоровлюючу практику переймаю, спираючись на досвід саме таких східних шкіл.

– Які зміни ви почали відчувати у своєму житті після початку тренувань?
– Завдяки тренуванням я став насамперед психологічно сильнішим, а також розвинув свою фізичну форму. Мене вже менше зачіпали на вулицях, у школі, знаючи, що можу дати відсіч. Насправді, мабуть, і захоплення таке виникло, бо я хотів уміти дати здачі. Але потім зрозумів, що бойові мистецтва – це більше, ніж просто спосіб самозахисту, це спосіб життя і неабиякий внесок у моє здоров’я.

– Як зародилася думка зайнятися тренерською діяльністю?
– Зізнаюся чесно: не було такого, що я марив тренерською діяльністю, мріяв працювати з дітьми. Перш за все я займався для себе. Але якось до мене звернувся знайомий, який хотів допомогти людям, що шукали тренера для свого хлопчика з діагнозом ДЦП. Їм, звичайно ж, скрізь відмовляли. Мені ця ситуація була близька, тому я вирішив спробувати допомогти. Спочатку тренував при «Воїні», але якщо здорові спортивні діти можуть нормально займатися у залі, що не опалюється, то для дітей з особливими потребами недопустиме переохолодження чи перегрівання, тому я вирішив перейти до занять на дому.

– Які труднощі виникли, коли ви вирішили розпочати таку роботу?
– Найскладніше було знайти приміщення та гроші на придбання обладнання, тобто всі проблеми мали побутовий характер. Та поступово все це розв'язалося.

– Ви зверталися по спонсорську допомогу?
– Складалося так, що доводилося бути самому собі спонсором. Брав кредити, щоб купити необхідне обладнання. Іноді допомагають батьки учнів. Так, батько одного з них працює зварником і своїми силами змайстрував один із тренажерів. Дуже допоміг мій учитель і наставник Олег Бариш. Він знайшов спонсорів, які допомогли з обладнанням, купили тренажер. Але в основному все доводиться робити своїми силами, за власний кошт.
Оскільки оренда приміщення коштує дуже дорого і я мав би брати з дітей по 300-350 гривень у місяць, а такої можливості у багатьох просто немає, то зараз заняття проводжу в себе вдома, де облаштував кімнату спеціально для тренувань і розмістив там найнеобхідніші тренажери та різне спортивне приладдя.

– Двері вашої секції відчинені для дітей із будь-якими фізичними чи психічними вадами?
– Беруся тренувати всіх без винятку, з будь-якими відхиленнями чи то хворобами. Тренувалися діти і з ДЦП, і з вродженими вадами серця, приводять і гіперактивних дітей, працювати з якими, мабуть, найважче, бо потребують найбільшої уваги і найбільшого вкладання сил. Та я всім намагаюся допомогти. Хоча інколи можу й відмовити, коли бачу, що в дитини немає бажання займатися, вдосконалюватися, а цього прагнуть лише її батьки. У таких випадках продуктивної роботи не буде. Дитина або ж буде прогулювати заняття, або ж симулюватиме на тренуванні. Тоді раджу батькам шукати заняття дитині відповідно до її психотипу, можливо, вона знайде своє покликання в шахах чи мистецтві.

Працюю індивідуально, не займаюся з групами, бо в кожного свої потреби, свої особливості. Була спроба об’єднати дітей у групи, але у всіх різні можливості: хтось швидший, хтось повільніший. Буває, що займаються по двоє, якщо діти дружать між собою. Але в основному це індивідуальні заняття, де до кожного індивідуальний підхід.

– Як підбираєте методики для тренування кожної дитини?
– Багато чого знаю з власного досвіду, але також вишукую інформацію в інтернеті про дозволені комплекси вправ при тій чи тій хворобі. Але все пропускаю через себе, через свій досвід і адаптую до кожної дитини, залежно від її віку й можливостей. Тоді складаю комплекси, які допомагають розподілити навантаження і реабілітуватися поступово.

– А скільки коштують ваші заняття?
– Перш за все хочу сказати, що це не моя робота, а скоріше хобі, тому з самого початку ні на яке матеріальну винагороду я не розраховував і не розраховую зараз. Але батьків це насторожує, мовляв, як це безкоштовно, адже зараз нічого за «просто так» не буває. Приносили хто що міг: і продукти, і господарчі товари. А загалом у таких випадках кажу, що заняття коштують рівно стільки, скільки ви можете дати.

– Чи були якісь цікаві випадки з вашими учнями, які можуть стати прикладом і надихнути людину, яка вже зовсім опустила руки?
– Якось до мене привели хлопця років 16-17, котрий відставав у розвитку. У школі він зазнавав утисків з боку однолітків, часто над ним знущалися і били. Статуру він мав хорошу, був високий, і я помітив, що в нього до того ж дуже сильний удар. Я з ним поговорив і пояснив, що потрібно не боятися дати здачі, якщо тебе ображають. Один раз покажеш, на що ти здатен, і більше тебе не чіпатимуть. Та він боявся ображати людей, на що я йому відповів: «Але ж їм тебе чомусь не шкода!». Коли він наступного разу прийшов до мене, виконавши мою пораду, то сказав, що його тепер перестали чіпати, бо він зміг дати відсіч. Чомусь саме цей випадок спав на думку. Хлопець повірив у себе, у свою силу і більше не страждав від недоброзичливців.

– Тобто разом із фізичним вдосконаленням учні отримують і певну психологічну підтримку з вашого боку?
– Психологічна настанова – це першочерговий аспект, більш важливий навіть, ніж фізична підготовка дитини. Ще займаючись у «Воїні», я спостерігав, як хлопці, що показують дуже хороші результати на тренуванні та змаганнях, у вуличній бійці не можуть себе проявити, оскільки втрачають необхідну психологічну готовність. Правильна психологічна налаштованість – це 90 відсотків успіху, бо винятково силою м’язів нічого не досягнеш. Ну і, звичайно, здоровий глузд. Не дарма найголовніша приказка в бойових мистецтвах: «Кращий бій – це той, який не відбувся». Учу дітей, що краще все ж таки уникати конфліктних ситуацій узагалі.

– Скільки людей уже отримали від вас необхідну допомогу і твердо стали на шлях свого одужання?
– Я треную вже років сім-вісім. За цей час були десятки учнів, мабуть, усіх і не згадаю. Усі, хто має бажання і регулярно займається, дотримуючись моїх програм, обов’язково отримають результат. Можу навести декілька прикладів. Тренувався у мене хлопчик Іван з діагнозом ДЦП і мав проблему зі впалою грудною кліткою. Лікарі поставили на ньому хрест, сказали, що проблема в кістковій тканині, яку ніяк не виправиш. Йому було лише 12 років, а це стадія інтенсивного росту. І я почав з ним працювати. Розробив програму з такими вправами, як дихальні пуловери, розводки, вправи з гантелями, віджимання тощо. І ось через півроку впалість почала виправлятися. Позитивні зміни у стані здоров’я Івана одразу ж помітили лікарі, психолог, масажист. Медики захоплюються його спортивною статурою. Психологи дивуються, який хлопець став спокійний та врівноважений. У центрі взяли мої контакти й почали рекомендувати пацієнтам мої тренування, продуктивність яких була підтверджена. Цікаво, чому лікарі так одразу ставлять хрест на людині й ніколи не радять тренуватися за подібними методиками, адже їх багато і вони доступні кожному.

– Чи є аналоги подібних спортивних секцій або шкіл в Україні й чи переймаєте ви їхній досвід?
– Я не цікавився, але інколи бачу по телевізору, що в інших містах є практика створення таких секцій. Мій колишній одногрупник, також народжений із діагнозом ДЦП, займається кіокушинкай і викладав карате у дитячому садку. Нині в Полтаві розвивається шотокан карате згідно з постановою голови комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерія Сушкевича. Тут інваліди змагаються у неконтактних легких спарингах, а діти на візках виконують різноманітні прийоми, показують карате-фігури. Безпереч-
но, цей аспект потребує більшої уваги з боку влади, такі діти повинні мати всі умови, щоб боротися за повноцінне життя.

– У народі говорять: «Людина живе вік, а її добрі справи – два». Чи маєте ви надію, що, можливо, дехто з ваших учнів продовжить цю благородну справу і діти з особливими потребами матимуть змогу займатися бойовими мистецтвами й реабілітуватися?
– Звичайно, я маю надію на це. Та нині моє завдання підтримувати дітей, налаштовувати їх на повноцінне життя, зміцнювати їхнє здоров’я для того, щоб вони могли нормально жити й отримувати від життя задоволення, приносити користь суспільству. Важливо, щоб у них був приклад, на який можна рівнятися. Моїм особистим прикладом став Сергій Істомін – 12-кратний чемпіон і рекордсмен Росії з пауерліфтингу, віце-чемпіон Європи, важкоатлет, який унаслідок травми втратив обидві ноги. Якось мені пощастило поспілкуватися з ним по телефону, він навіть допоміг мені підкорегувати програми для моїх тренувань. Оце приклад того, що людина справді чогось досягла, це чоловік, силі духу якого позаздрить і абсолютно здорова людина. На своїх тренуваннях я просто ділюся досвідом з тими, хто цього потребує. Якщо хоч одна людина, з якою я займався, зможе чогось досягти в житті завдяки моїм тренуванням, то я буду вважати, що своє завдання виконав.

– І на завершення нашої бесіди ще одне важливе для наших читачів питання: куди мають звернутися люди, які прагнуть вашої допомоги?
– Більшість із тих, хто до мене приходять, – пацієнти реабілітаційного центру. Оскільки я треную вже не перший рік, лікарі мали змогу спостерігати неабиякі позитивні зрушення у дітей, якими я займаюся, тому почали радити мої заняття й давати контакти прямо у центрі. Також виходять на мене через знайомих. А взагалі можна звертатися за телефоном (050) 522-09-86. Чим зможу, обов’язково допоможу.

Вікторія Білоконь
Іван Мольченко, 02.07.2015, 15:171097
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень