21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Дует «FreeLifе»: Щоб стати професіоналами світового рівня, потрібно постійно інвестувати у власний розвиток

Оксана Деркач та Максим Апушкін – партнери по танцях і по життю. Сьогодні вони – це не просто подружжя, а й творчий дует «FreeLifе», відомий далеко за межами Полтави. Під час зустрічі в редакції артисти розповіли про свою діяльність, здобутки та поділилися планами на майбутнє.

– Максиме й Оксано, розкажіть, будь ласка, з чого у вас почалася любов до танцю, яка згодом фактично стала справою вашого життя?
Оксана: – У 90-х роках бальні танці були дуже популярними, тож батьки старалися віддавати своїх дітей саме на хореографію. Думаю, моя мама не просто хотіла, аби я танцювала, а ще й піддалася загальносуспільній тенденції, скажімо так. Бальні танці – це модно, престижно і красиво. Те, що в майбутньому це стало справою мого життя, велика заслуга першої вчительки Олени Сергіївни Рагуліної зі студії «Акцент», яка дала основи танцю. У неї я навчалася п’ять років. Потім змінювалися школи, студії, була потреба у вчителях вищого рівня, але перші й найголовніші уроки в танцях я отримала саме від неї.

Максим: – Коли перед батьками став вибір, у яку секцію чи на який гурток мене віддати, то в родині виникли суперечки. Батько дуже хотів, аби я став футболістом або принаймні пішов на бойові мистецтва, а мама бачила мене в танцях. Урешті-решт вони дійшли компромісу: я пішов на танці, але додатково займався футболом. Мама привела мене в «Акцент», теж до Олени Сергіївни Рагуліної. Але по-справжньому я полюбив танці вже у підлітковому віці, років у 15, саме тоді прийшло розуміння: хореографія – це моє.

– Наскільки мені відомо, після закінчення школи ви, Максиме, вступили до педагогічного університету, аби стати вчителем хореографії, а от ви, Оксано, обрали більш практичну спеціальність. Чому так?
Оксана: – Коли стояв вибір, куди піти навчатися, я вирішила, що танцювати вже вмію, а якщо захочу довчитися, то зможу вибрати собі педагога і надолужити те, що мені треба, у приватному порядку. А от для життя потрібна така спеціальність, що зможе стати у пригоді як у професії, так і в повсякденності. Саме тому вступила на економічний факультет аграрної академії.

– Проте згодом ви таки повернулися в танці. Як це сталося?
Оксана: – Я відкрила при академії студію танцю, куди приходили займатися студенти або ті, для кого танець – це хобі. Був період, коли ми розшукували чоловіка, який би теж навчав бажаючих. Максим на той час уже їздив по світу, був, скажімо так, із «зірковістю». І коли він прийшов на перше заняття, я гадала, що не спрацюємося, бо все ж він мислив набагато ширшими категоріями, ніж просто хобі-клас у Полтаві. Проте вже з перших занять я змінила свою думку про нього у кращий бік.

Максим: – Так, я вже на той час, окрім занять бальними танцями, був учасником команди формейшен, колективу «Грацiя», де спорт, сила і витримка – на першому місці. Ми виступали на чемпіонатах України та Європи, змагалися з командами на світовому рівні, здобували перемоги.

– Коли ви стали в пару?
– У 2010 році. Ні я, ні Максим на той час уже не займалися конкурсною програмою. У мене взагалі була дворічна перерва у цій сфері. Але потім почали тренуватися, надолужувати втрачене, брати участь у різних заходах.

– Один з таких заходів згодом і перевернув ваше життя, так?
Максим: – Так, справді. Після нашого виступу в одному з шоу до нас підійшли люди і запитали, чи не хотіли б ми попрацювати в академічному театрі танцю Вадима Єлізарова у Севастополі. Ми прекрасно розуміли, що це зовсім новий досвід, якого в Полтаві не отримаємо, до того ж кожен танцюрист хоче відчути себе артистом і спробувати свої сили. Ми прийняли пропозицію й поїхали у Севастополь.

– Який досвід ви звідти винесли?
Оксана: – Театр танцю – це зовсім інший світ! За ті два з половиною роки, що там працювали, ми пройшли шлях від рядових артистів до солістів театру. Артисти театру танцю – це зовсім не бальники, а люди, які можуть танцювати все, починаючи від вальсу і закінчуючи контемпом та хiп-хопом. Так що ми там постійно працювали, тренувалися, вчилися. Сам театр був дуже сильний. Ми їздили на гастролі у багато країн світу, проводячи чимало годин у дорозі, а потім – на сценах. Чого тільки вартий наш вояж у 15 тисяч кілометрів Європою.
Крім того, там був сформований колектив, з яким ми щодня тренувалися по п’ять годин, а потім ще дві години виступали. З нами працювали величезна група костюмерів, візажистів, звукорежисерів, хореографів, педагогів з класики.

– У творчому середовищі часто є ревнощі, пересуди або й відвертий негатив по відношенню до більш успішних та досвідчених артистів. Вам не намагалися щось зробити, аби ви виступили гірше?
Оксана: – На щастя, фізично якось зашкодити чи зіпсувати костюми нам ніхто не намагався. Але із заздрістю і пересудами за спиною довелося мати справу.

– Недарма ж говорять, що коли вам шиплять у спину, це означає, що ви попереду!
Максим: – Ну, мабуть так.

– Незважаючи на щільний гастрольний графік, колектив, можливість навчатися і бувати за кордоном, ви зрештою залишили театр. Чому?
Максим: – Так, у якусь мить ми вирішили, що в театрі нам рости вже далі нікуди, і захотілося нарешті працювати на себе, розвиватися далі й навчатися. Крім того, у Криму вже тоді почалися сумнозвісні події, пов’язані з подальшою анексією. Ми зібрали речі й поїхали звідти в середині лютого 2014 року. А вже в березні вирушили за контрактом в Туреччину, де займалися спочатку два місяці підготовкою трьох шоу, а з травня вже почали активно виступати. З нами працювали танцівники з Росії та Молдови. До речі, це не був суто наш продукт, ми їздили як пара з сольним номером у жанрі екзібішн.

– Сьогодні ви дует «FreeLife», відомий далеко за межами України. Чому обрали саме таку назву?
Оксана: – Мабуть, тому, що ми обоє любимо свободу і життя («FreeLife» – вільне життя). Причому у нашому дуеті Максим – free, а я – life. Ми належимо до тієї категорії людей, які влаштовують своє життя до того часу, поки життя не почне влаштовувати їх. Саме тому вирішили стати профі у своїй сфері. Зараз працюємо на себе: їздимо за контрактом в різні країни, а всі зароблені кошти інвестуємо знову ж у власний розвиток.

– Наприклад?
– Це і нові постановки, на які потрібні нові костюми, музика, оформлення, навчання та відвідування різних семінарів та тренінгів, і майстер-класи з видатними хореографами, у яких один 45-хвилинний урок коштує від 100 доларів. Тільки постійний розвиток і постійне інвестування в себе принесе нам той результат, якого ми так прагнемо.

– Скільки у вас на сьогодні постановок?
– Маємо десять номерів тривалістю понад три хвилини, а також виступаємо в жанрі екзібішн. Це танцювальні підтримки і трюки.

– Досить травматичний жанр, як на мене.
Оксана: – Звичайно, під час тренувань усього буває. Якщо Максим раптом не втримає мене, то і забоїв вистачає, і синців. Але цей жанр дуже популярний у Європі, люди йдуть на нього. В Україні про екзібішн знають дуже мало, тому в нас фактично немає ніякої «корочки», що ми працюємо в цьому жанрі. Аби її отримати, нам потрібно виступити хоча б на одному турнірі, які проводяться в Західній Європі. Участь у них коштує від півтори тисячі євро.

– До речі, а чи не важко вам як подружжю бути поруч усі 24 години на добу? Складно переключитися з режиму «чоловік-дружина» на режим «партнери»?
Оксана: – Усього буває. Іноді, коли вдома якісь суперечки виникають, то і тренування таки даються дещо складніше, бо, попри всі намагання, складно залишити якісь речі за порогом студії. Проте ми намагаємося прийти до того, аби все ж якісь родинні розбіжності не були завадою нашій творчості.

– Ваші номери відрізняються сюжетністю, глядач безпомилково впізнає у вас героїв «Стиляг», фільмів «Маска», «Пірати Карибського моря». Ви спеціально дотримуєтеся такого формату, аби привернути увагу публіки?
Максим: – Розумієте, нині час гаджетів, інтернету, доступності будь-якої інформації, люди можуть знаходити і дивитися нереально чудові танці, трюки артистів із будь-якого куточка світу. І простий бальний танець для нинішнього глядача вже не настільки цікавий, як раніше. Тому ми намагаємося ставити костюмовані номери, аби люди могли вловити сюжет танцю, перейнятися ним і зрозуміти його. Ми не тільки готуємо постановку, а ще й самі моделюємо свої костюми та аксесуари, адже в Оксани прекрасне почуття стилю та талант дизайнера.
– А як ви знаходите нові контракти? Чи люди виходять на вас?
– Найчастіше через інтернет.

– Ви говорили, що чимало зароблених грошей витрачаєте на майстер-класи відомих хореографів. З ким вам довелося займатися та взагалі хто вас надихає на подальше зростання у цій царині?
Оксана: – Незабутніми для нас стали заняття з Хансом Гальке. Пощастило побачити в танці пару, яка входить у трійку кращих у світі – Мартіна Занібелатота і Мішель Абільдтрап. Переймали досвід Джоани Вілкінсон і Франка Бренбурга, Алана Торнсберга та Б’янки Орщіп.
– Нещодавно ви повернулися з Норвегії.

Максим: – Так, ми там були з січня.

– Виступаючи у різних країнах, знаходите час, аби відвідати якісь визначні місця, чи ваш графік виступів щільно розписаний?
Максим: – Вважаю, що бути за кордоном і не подивитися на історичні та цікаві місця – це блюзнірство! Ми завжди намагаємося кудись вирватися. У Франції мали два вільних дні, і, незважаючи на виснажливі виступи, купили карту і рвонули в глиб країни, аби на власні очі побачити палаци, відчути колорит країни. Так само і в Китаї, де ми працювали. У вільну хвилину ми не відпочивали у номерах, як багато хто, а йшли або їхали, аби роздивитися країну, якісь відомі та невідомі місця. І це насправді дуже круто розширює світогляд і відкриває горизонти. Ти почуваєш себе людиною світу.

Оксана: – Я помітила, що втома кудись зникає, як тільки у нас попереду є перспектива щось цікаве побачити. Тому тут ми з Максимом солідарні абсолютно: буваючи за кордоном, слід знайомитися з кожним містом, де зупиняєшся.

– Не виникає бажання залишитися жити за кордоном? Адже і можливостей там більше, і життя зовсім інакше?
Максим: – Ми ще не думали конкретно, чим займатимемося надалі. Звичайно, мріємо відкрити власний театр танцю. Але це – величезні кошти на приміщення, техніку. Наприклад, лише звукова апаратура для такого театру коштує 60 тисяч доларів. Зараз ми працюємо і навчаємося далі, бо є ще чимало того, чого прагнемо навчитися.

Оксана: – А що стосується життя тут чи за кордоном… Ви знаєте, там, у Швеції, Норвегії, Австрії, Франції, люди справді живуть: вони впевнені у завтрашньому дні, нікуди не поспішають, немає такої знервованості й бажання хапатися за все і зразу, як у нас. І все там зроблено для гідного життя кожного громадянина. Це підкуповує неабияк, і коли ми повертаємося додому, то перші дні трохи ніяково від того, що на тебе косо дивляться на касах магазинів, можуть нагрубити у транспорті, що навколо купи сміття та розбиті дороги. Але люди тут рідніші, усе дихає батьківщиною. Сподіваємося, що, набувши достатньо знань та досвіду, ми все ж зможемо себе реалізувати в Україні. А як буде насправді, покаже тільки час. – Максиме й Оксано, я щиро дякую вам за розмову та бажаю досягнути вершин світової майстерності!

– Дякуємо!
Оксана Ханас, 13.07.2015, 11:441151
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень