23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Василь Барка: Україна відродиться, бо належить до структур, милих Богові

Цими днями в Лубнах ушанували пам’ять видатного земляка, письменника та філософа Василя Барки. Біля історичної будівлі загальноосвітньої школи №10 (у 20-х роках минулого століття тут містився педагогічний технікум, де навчався майбутній письменник) відбувся перегляд фільму «Голод-33» за найвідомішим романом Василя Костянтиновича «Жовтий князь».

Василь Барка (справжнє ім'я – Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського району в козачій родині. Батько його служив у козачій частині, повернувся покаліченим з російсько-японської війни. Сім'я постійно бідувала, батько теслював, доглядав з трьома синами чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, що виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Очерети переїхали у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївка, куди Василь ходив до трикласної початкової школи. З 1917 року він навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом перетворили на трудову школу. Улюбленим предметом хлопця була література, він захоплювався творчістю Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Федора Достоєвського, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. Вивчав марксизм, але «красиві» теорії не задовольняли його душу.

Кузня «ідеологічно правильних»

1927 року, після навчання в Лубенському педагогічному технікумі, Барка працює вчителем фізики й математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі (в автобіографії зазначав, що фах вибрав помилково, взявши за авторитет старших братів). Але 1928 року через конфлікт із місцевими партійними керівниками виїздить на Кубань – до Краснодара, де вступає до місцевого педінституту на філологічний факультет. І вже через два роки в Харкові видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинувачує його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Поета змушують прилюдно каятись на зборах РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив).

Друга книжка Василя Барки «Цехи» виходить 1932 року знову в Харкові, але вона вже «ідеологічно правильна», на «виробничі сюжети». Поезії цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні». Того ж року письменник одружується з дівчиною-адигейкою.

Писати на замовлення поет більше не може, тому обирає «добровільну поетичну німоту», хоча продовжує творити «для себе» (на жаль, усі ці твори загинули під час війни). Василь Барка вступає в аспірантуру на українське відділення, але через постійний тиск із боку влади змушений був перевестися до відділу історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського педінституту. Одночасно працює в Краснодарському художньому музеї науковим співробітником. Але й там пильні ідеологічні наглядачі добачили «контрреволюційність» в оформленні експозиції (використав твори митців релігійної тематики), за що Барку навіть було віддано під суд. Урятувався поет випадково – через зміну настроїв у Кремлі. Барка-науковець читає курс лекцій з історії західноєвропейських літератур у Краснодарі, працює над кандидатською дисертацією про стиль «Божественної комедії» Данте. А 1940 року, успішно захистивши дисертацію у Москві, читає курс історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету.

Між прірвою і пеклом …На початку Великої Вітчизняної війни Василь Барка пішов добровольцем у народне ополчення, хоча міг бути звільнений за станом здоров'я. Під час одного з німецьких наступів у 1942 році був тяжко поранений. Виходили його, незважаючи на ризик, чужі люди. Німці загрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам, а з радянських літаків скидали попередження, що всі, хто залишився живим після бою з німцями, – зрадники Батьківщини. Василь Костянтинович опинився між двох вогнів і вирішив порвати з радянським режимом.

1943 року німці оголосили мобілізацію всіх чоловіків на роботи в Німеччині. Війна назавжди розлучає Василя Барку з рідними... На чужині поет продовжує писати вірші (на жаль, більшість творів загубилася). Але тепер він підписує свої твори псевдонімом. Одного разу, дивлячись на барки, які розвантажував, порівнював себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»). От і виникло: Барка. Та найголовніше: зміною прізвища на псевдонім намагався захистити свою сім'ю від переслідувань на Батьківщині. Через деякий час Василеві Барці вдалося вирватися з «трудового» табору в Берліні. Працював коректором у видавництві «Голос».

1945 року, після розгрому німців, разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга (місто на півдні Німеччини, у Баварії), у табір для переміщених осіб під назвою «Ділі». Ночував у ящику, терпів незгоди. Та незважаючи на всі труднощі, розпочав перший прозовий роман «Рай», який пізніше, у 1953 році, вийшов у Нью-Йорку.

«Американська мрія» для українського патріота

У 1950 році з офіційного дозволу Василь Барка переїжджає до Америки, де працює над історією української літератури, пише релігійно-філософські та літературознавчі есе, займається перекладами. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». А в 1958-му розпочав свій роман «Жовтий князь», який через п’ять років був опублікований окремою книгою в Нью-Йорку і тільки 1991 року з'явився в Україні…

Протягом 1969–1988 pоків письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). У цей час вийшла епічна поема «Судний степ», другий і третій томи поезій «Океан», поетична збірка «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматична поема у двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку.

Письменник Армагеддону і – відродження

…У поетичній палітрі Василя Барки – елементи різних стильових шкіл і напрямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, у багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав’язливого моралізування.

Тема голоду в Україні 1932–1933 pоків – найтрагічніша в його творчості. Василь Барка, крім поетичних творів, присвятив їй великі епічні полотна – романи «Жовтий князь» і «Рай». Майстер контрастів, за їхньою допомогою він досягає зорової відчутності описуваного та часом аж вражаючого драматизму.

У романі «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932–1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Роман можна було б назвати сімейною хронікою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року.

Дійові особи роману – люди однієї епохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них – своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника – глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна – фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради «світлого майбутнього». Звідси – конфліктність ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному – коштовній церковній чаші. Партієць допитує на зерновому складі Катранника, намагаючись зломити останнього й дізнатися, де сховано чащу. І тут виникає запитання: чому селяни ладні ризикувати життям, переховуючи та оберігаючи чашу, чому для Мирона втрата чаші асоціюється з втратою душі? А відповідь дуже прозора: чаша – символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде…

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, убити й з'їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабкішого), – чи ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не моралізує, він примушує думати самостійно, просто описуючи події. Андрій «...відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь – і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен – собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, не просить. Лише дивиться як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці: «Тітко, візьміть!». І така етика поведінки Андрія корениться в одвічній українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися Людьми в найтяжчих обставинах, застерігає нащадків від повторення помилок історії, новітнього яничарства.

Це і сьогодні є найобґрунтованішою історичною конкретикою, епічним полотном про свідомий геноцид українського народу 1933 року, злочинно, підло організований більшовицьким тоталітаризмом.

Автора «Жовтого князя» було двічі представлено на Нобелівську премію. Крім того, він лауреат Шевченківської премії, всеамериканського конкурсу малої преси (про природу поезії).

Проживши майже 95 років, Василь Барка відійшов у вічність у час трагічного ювілею 70-річчя голодомору 1932–1933 років, описаного ним у «Жовтому князі»: помер у Глен Спей – українському поселенні неподалік від Нью-Йорка – 11 квітня 2003 року.

Післямова

В одному зі своїх останніх інтерв’ю Василь Костянтинович звертається до українців: «Що буде з Україною? А чого тут журитися? Жодна структура, жодна цілість, яка виникла у християнську еру, яка дожила до ХХ століття, не пропаде, «не вмре, не загине». Україна відродиться –
і вже відроджується, бо належить до структур, милих Богові. Про це так ясно говорить нам історія. А страждання, втрати, жертви? Згадайте про христову притчу про золото, сім раз переплавлене в горнилі… Згадайте все це – і ви одержите ключ оптимізму».
Світлана Тренич, 27.07.2015, 13:10983
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень