24 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Два свята одного музею

Цього року одразу кілька музеїв Полтави відзначило різні ювілейні дати. Серед них і літературно-меморіальний музей Володимира Короленка, де трепетно зберігають і передають традиції гостинності, поваги, толерантності, що панували за життя великого демократа та гуманіста. І це відчули письменники, освітяни, музикознавці, співаки, науковці, краєзнавці, журналісти – усі, хто цими днями завітав до музею.

Короленківці в широкому колі друзів і знайомих відзначали дві знаменні дати – 162-гу річницю від дня народження Володимира Короленка та 75-ту від дня заснування музею. Традиційно ці дні були на садибі, де пройшли 18 останніх років життя славетного земляка. А загалом Короленко прожив у нашому місті 21 рік (1900–1921). Особливістю свята стала тепла атмосфера, позбавлена парадного лоску й заполітизованості. Усі виступаючі говорили коротко і по суті, розкривши історію та сучасне життя музею. Розпочалося святкування традиційно з покладання квітів та вшанування пам’яті письменника хвилиною мовчання на могилі Короленка. Літературно-мистецький захід у залі літературної експозиції музею розпочався вітальним словом заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Світлани Порохні.

– Коли Володимир Короленко переїхав на постійне проживання в Полтаву, хвалив місцевий клімат, – розповіла Світлана Казимирівна. – В одному з листів писав: «У Полтаві чудово, усе місто наче один сад. У вересні ще зовсім тепло, буває спекотно, погода сонячна… На вулицях немає ліхтарів, лише поблискують стіни серед зелені». Полтаву вважав своєю рідною домівкою. Перше помешкання родини Короленків у Полтаві (будинок Петра Старицького) не збереглося. Улітку 1903 року Володимир Галактіонович із родиною переїжджає у квартиру в домі лікаря Олександра Будаговського (вул. Мало-Садова, 1, – нині вулиця Короленка).

Короленко з головою поринув у життя полтавців. Спілкувався з політичними в’язнями, революційно налаштованими людьми. Короленківські публікації з’являлися на сторінках центральної преси, підписані псевдонімом Полтавець. Письменник у пресі повідомляв про нестачу шкіл у Полтаві, руйнацію міського господарства, корупцію місцевої влади. У Полтаві Володимир Короленко став засновником і головою багатьох благодійних товариств, зокрема «Політичного Червоного Хреста», «Всеросійського комітету допомоги голодуючим», «Товариства допомоги військовополоненим». Короленко був шанованою в місті людиною, його запрошували до участі в різних комітетах, хотіли бачити на зборах. Переймаючись долею полтавців, не забував турбуватися й про власну родину, займатися вихованням доньок. У 1901–1906 роках був головою батьківського комітету жіночої Маріїнської гімназії в Полтаві (нині – будівля Малої академії мистецтв імені Раїси Кириченко), де навчалися його доньки Софія та Наталія…

Світлана Порохня від імені міського голови подарувала планшет короленківцям.

У мандри у житомирське дитинство Короленка та історію його музею запросили науковці цього закладу культури – Людмила Ольховська, Людмила Вітенко та Юлія Сухопарова. Розповідь Людмили Ольховської супроводжував відеоряд, створений на основі сувенірного альбому фотографій, що раніше зберігався в родині. Людмила Вітенко зупинилася на історії самого музею, на його евакуації на Урал під час Другої світової війни. Також вона поділилася досягненнями, особливостями роботи директорів музею, тим, що вони додали цікавого й нового. Першим директором стала Софія Володимирівна, старша донька Короленка, яка всю себе присвятила служінню його пам’яті та заснувала в Полтаві музей письменника, який очолювала майже 20 років. Упродовж 13 років пліч-о-пліч працювала з Софією Короленко й зберегла в пам’яті спогади про цю самовіддану, інтелігентну людину інша жінка – Любов Гейштор, котра після смерті доньки письменника очолила музей і продовжила всі розпочаті нею справи, працюючи на посаді директора до 1975 року. У 2001 році, до 150-річчя від дня народження Короленка, вона написала надзвичайно цінну й цікаву книгу про письменника «Вблизи Короленко», у якій глибоко й детально, спираючись на архівні документи, виклала свої спогади про нього, його родину та близьке оточення, історію створення музею та роботу над систематизацією матеріалів. За цю ґрунтовну працю Любов Костянтинівна першою була удостоєна започаткованої до ювілею премії імені Короленка. Удруге книга була перевидана до її особистого ювілею – 90-ліття. Зупинилася Людмила Вітенко й на особистому внеску Лідії Козлової у трансформації музейного простору у 70-х роках ХХ ст. А ще поділилася цікавим проектом по відродженню новорічної ялинки, започаткованим наступним директором Євгеном Ніколенком, який виступав у ролі діда Мороза у 80-х роках. Цілющий чай, настояний на 12 травах, запропонував відвідувачам музею директор Борис Божко.

Юлія Cухопарова ознайомила присутніх із застосуванням інноваційних технологій у музейній практиці. Треба зазначити, що тут відбувається постійний діалог з аудиторією. Нові музейні проекти створені на базі основ музейної педагогіки, за різними напрямками і для різних вікових категорій. Розпочалася ця копітка робота з 13-14-літніх, які найменше відвідували музей. Наукові співробітники музею зробили своєрідний виклик старшим дітям. На відміну від традиційних екскурсій, що пропонуються у музеях міста, вони першими почали використовувати рольові ігри. Так, Людмила Вітенко розробила квест «Скарби короленківської садиби». А у 2015 році з’явилися вже дві гри – «Фея короленківського саду» та «Сліпий музикант». Треба додати, що аналогів психологічному етюду «Сліпий музикант» немає в нашому краї, адже проходить він у формі екскурсії-театралізації. Експеримент виявився дуже вдалим. А для наймолодшої музейної аудиторії – 5-7-річних – «Машина часу» – динамічний, креативний і театралізований проект.

– Ми моніторимо рівень знань дітей після квесту, іншої нестандартної форми роботи, – сказала Юлія Сухопарова. – Це суто авторські музейні розробки – сучасні фінансові проекти. Створюється відчуття повної присутності людини.

А ще вона поділилася новими проектами, як-то «Музейна школа» та «Короленківська новорічна ялинка», і довела, що завдяки інноваційним технологіям музейна робота виходить на новий рівень.

Але цей музей має ще одну особливість, адже тут є нащадки письменника. Праправнук Сергій Шерман-Короленко виконав у супроводі гітари пісню «Батьківщина». Микола Костенко, член НСПУ та ПСЛ, лауреат премії ім.В.Г.Короленка, ознайомив присутніх зі вступом та одним із розділів нової поетичної книги про славетного земляка, написаної українською мовою, що передає у віршованій формі психологічні аспекти життя гуманіста й демократа, який боровся за долі людей. На заході прозвучало багато музичних подарунків. Маргарита Мальченко, учитель музики ЗОШ №22, виконала «Фантазію» Моцарта. Однак заворожив присутніх виступ тріо «Гармонія» у складі Ольги Глазовської, Марини Лебединської та Юлії Чумак. Цьому колективу, яким керує Ірина Цебрій, виповнилося п’ять років. Свій виступ тріо розпочало з колядки «Небо і земля», потім прозвучали «Місячне сяйво», «Ніч світла». У чотири руки Ірина Цебрій зі своєю аспіранткою Мариною Лебединською зіграли на короленківському роялі «На трійці». Автор цього твору А. Єдличка – полтавець польського походження, який викладав у нашому інституті шляхетних дівчат, наголосила доктор педагогічних наук Ірина Цебрій. А ще поділилася тим, що саме в цьому музеї студенти ПНПУ ім.В.Г.Короленка не раз проходили етнографічну практику про зв’язки письменника з національними меншинами…

Захід завершився у малій залі традиційним короленківським чаєм із пирогами. А в неділю лауреати Короленківської премії різних років вирушили на дачу митця у Куйбишеве Шишацького району (колишнє село Хатки).
Оксана Кравченко, 05.08.2015, 14:16792
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень