13 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Валентин Щербачов — український коментатор Олімпіади-80

Факелоносець Олімпіади-2004 в Афінах.
У період з 19 липня по 3 серпня 1980 року в Москві відбулися ХХІІ літні Олімпійські ігри. Тижнем раніше олімпійський вогонь урочисто зустрічала Полтава.

Величезну роботу на Олімпіаді-80 провели радянські журналісти. Уперше в історії трансляції велися силами телебачення та радіо однієї країни. До цього ще за три роки до Олімпіади сформували 21 творчу бригаду, до яких увійшли 1200 кращих медійників. Одну з таких бригад очолював відомий журналіст Валентин Щербачов, який був одним із трьох українських телекоментаторів на ХХІІ літніх іграх у Москві.

П’ять років тому, коли готував цикл радіопрограм до ювілею цієї події, мені у Києві вдалося поспілкуватися із Валентином Васильовичем. Зустрілися ми в легендарному місці на Хрещатику, 26, де розташований Телерадіокомітет. Щоправда, Щербачов запропонував вийти на поріг подихати свіжим повітрям. Респондента спочатку відволікали численні знайомі, які постійно проходили повз на ефіри, але щойно увімкнувся диктофон, Валентин Васильович поринув у спогади…

– До Олімпіади я керував чималенькою бригадою з показу дзюдо, а також коментував. Готувалися дуже серйозно, «прокатали» колектив по всіх усюдах Радянського Союзу. Вели трансляції різних видів боротьби, також уперше транслювали змагання з Якутська. Мені довелося побувати на багатьох Олімпіадах та на інших змаганнях високого рангу, і зазначу, що Олімпіада-80 за організацією нікому не поступається. Усі служби діяли чітко й злагоджено, ніяких накладок не було. А такої коментаторської підготовки до Олімпіади я ще не бачив. Ми три місяці проходили спеціальні курси, які організувало Центральне телебачення СРСР. Перед нами виступали найкращі вчені, філологи, інженери і навіть… винахідники. Крім українських коментаторів, було ще десятеро з інших республік. Зі мною поруч «сиділи за партою» такі метри, як Микола Озеров, Володимир Перетурін, Георгій Саркісьянц та інші провідні коментатори ЦТ. Такі курси потрібно проводити й зараз, і це не якась ностальгія. Журналістську молодь ніхто не вчить, і коли кажеш, що ти припускаєшся ляпів у репортажі, ображаються. Якщо брати в цілому, то на Олімпіаді-80 радянські телекоментатори працювали бездоганно і ляпів майже не припускалися, але все ж вони були.

За репортерським пультом.
– Кажуть, ви теж «відзначилися», ведучи змагання борців: так захопилися, що вигукнули: «Ну… задушить чи не задушить?!».
– Було діло, адже працювали від десятої ранку до десятої вечора, але не втомлювались, бо це було цікаво. Коли від телетрансляцій був вільний, то на радіо вів футбол, боротьбу та інші види спорту, бо на радіотрансляції тоді був великий попит. Телевізійний показ теж був прекрасний. Що там казати, це Олімпіада, яку важко забути. А яка атмосфера панувала на змаганнях, а як виступали українські зірки спорту. Наше плавання стало рейтинговим, тоді вже розрізняли спортсменів різних республік. Внесок українських спортсменів і журналістів у ту Олімпіаду дуже вагомий. І що б не казали про бойкот багатьма країнами, усе ж кворум був.

– У пресі згадувалось, що до Олімпіади-80 ви були «безвиїзним», так вирішив тодішній керівник Держтелерадіо СРСР Сергій Лапін. Писали, що: «У 1976 році, коментуючи по Центральному телебаченню змагання з дзюдо з олімпійського Монреаля, Щербачов оголосив: «Переміг український спортсмен Сергій Новіков». Після ефіру коментатора викликали на килим до Лапіна, і той суворо наказав: «Немає українських спортсменів. Є радянські!». Було таке?
– З першого класу я знав, що в нас є рівноправні радянські республіки. Кажу Лапіну: «Новіков народився в Києві, а це ж столиця України». Він мені: «Так ти ще сперечаєшся!». А в мене вже були до цього статті, за які мене вважали дисидентом. Здав паспорт і став невиїзним. Працював «під картинку» шість чемпіонатів світу з футболу, інші «свої» види: дзюдо, вільна боротьба, веслування. Так поплатився за спробу показати, що в нас є спортсмени з України, причому в збірній СРСР їх був вагомий відсоток. Тоді про це не говорили, а зараз ці медалі зберігаються в наших музеях олімпійської слави.

Валентин Щербачов та Віталій Кличко.
– Невже, працюючи по 12 годин на добу, ви не знаходили часу, щоб десь приділити увагу фізкультхвилинці? Знаючи вас, такого бути не могло.
– Аякже, у перервах у коробках ми ганяли м’яча. До речі, українські журналісти виграли у москвичів принциповий матч з міні-футболу, і російські колеги протягом Олімпіади нам виставляли пиво. У Москві журналісти мали всі умови для оперативного висвітлення ігор. Вони могли швидко переміщуватись від одного олімпійського об’єкта до іншого і бути в курсі всіх подій. На відміну від попередньої Олімпіади в Монреалі, для преси був спеціально збудований головний прес-центр. Цей шестиповерховий просторий будинок на Зубовському бульварі мав усе необхідне для роботи журналістів. Крім головного, прес-центри також функціонували на 21 олімпійському об’єкті, а також у готелях «Росія» та «Космос», де жили іноземні журналісти.

Факел Олімпіади-80 на стадіоні «Колос» у Полтаві.
– А де мешкали наші репортери?
– На околиці були гуртожитки Московського інституту інженерів транспорту. У цих багатоповерхових коробочках ми й жили. Я як керівник мав двокімнатні апартаменти з телефоном і поселив до себе Коте Махарадзе, з яким тоді товаришував. На цьому поверсі жила вся наша бригада. Коли всі були на роботі, представники служби безпеки обшукували наші кімнати, щоб чогось не приховали. Перепусток у журналістів було штук по вісім на кожного, висіли таким собі віялом на шиї. Та ми не ображалися, так було потрібно, і тепер такі часи. Жили радянські журналісти скромно, як студенти, на відміну від закордонних колег (а ми ходили в гості до шведів, американців та африканців). У мене було враження, що вони жили в раю. Та нас це не шокувало, бо у свій гуртожиток приходили лише переночувати.

Валентин Щербачов з легендарним коментатором Коте Махарадзе.
– Тоді у столиці на полиці «викинули» багато дефіцитних товарів. Собі щось придбали?
– Скоріше навпаки. Радянські журналісти хоча й не бідували, але гроші швидко закінчились. Якщо в останкінському буфеті ми харчувалися за нормальними цінами, то на інших олімпійських об’єктах у барах була надбавка. На допомогу прийшла… болоньєва куртка «Адідас». Ще з перших днів роботи в Москві грузинські колеги накинули на неї оком, і коли вони вкотре запропонували продати куртку, то я довго не роздумував. За «Адідас» дали 300 рублів – величезну за радянськими мірками суму. Уже по приїзду в Київ нашим журналістам заплатили солідні олімпійські гонорари.

– Вам удалося побувати на церемоніях відкриття чи закриття Олімпіади-80, чи бачили щось подібне раніше?
– Японці на попередній Олімпіаді в Токіо влаштували яскраве видовище, та й після московської Лос-Анджелес показав достойний рівень. В усіх країнах є майстри масових видовищ. Під час церемонії відкриття Олімпіади-80 я працював в Останкіно, готував матеріали, а на закриття після завершення змагань з дзюдо таки встиг. Дістав безліч задоволення. Разом із численними глядачами мене охоплював легкий смуток, коли відлітав у нічне небо олімпійський Мишко. І того ж дня українські журналісти поїхали до Києва, бо в Москві просидіти два місяці – то вже було занадто.
Володимир Сулименко, 05.08.2015, 14:47958
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад