23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Громадський активіст Микола Мірошниченко

Уже минув рік відтоді, як не стало Миколи Мірошниченка – громадського активіста, полум’яного поборника української культурної мови, літератури та учасника полтавського Євромайдану 2013–2014 років.

…26 липня минулого року після тяжкої праці – корчування дерев на своїй дачній ділянці в селі Вербовому Полтавського району – він, стомлений, ішов на станцію Парасковіївка, щоб сісти на приміський поїзд і повернутися в Полтаву. Але статись цьому не судилося: серцевий напад та інсульт зробили свою підступну справу… Вранці 27 липня його знайшли на стежині, яка вела до станції. Рідні не знали друзів померлого та його добрих знайомих, тому повідомили про цю тяжку втрату лише вузьке коло колишніх колег та найближчих родичів, зокрема й доньку Аліну – жительку міста Гродно (Білорусь).

Так його і поховали поруч з його батьками в селі Кустолово-Суходілка, не маючи змоги навіть повідомити про смерть нашого дорогого друга…

Ми з Миколою весь останній час підтримували дружні стосунки, спілкувалися, разом раділи й сумували, ділилися невеселим, навіть тяжким сьогоденням. Тож тепер, через рік після його раптової й сумної смерті, згадуємо Миколу добрим словом. Його самого і його такий малопомітний, але від того не менш значимий шлях стриманої, скромної, проте небайдужої до сучасних подій людини.

Варто згадати і всі ті добрі справи, які він устиг зробити для пробудження української національної свідомості, звичаїв і традицій, його наполегливу копітку працю на користь українського суспільства і рідної полтавської громади.

Тож по порядку.

Народився Микола Мірошниченко 30 листопада 1947 року в селі Кустолово-Суходілка Машівського району Полтавської області в родині простих селян. Батьки його – Андрій Ларіонович та Ніна Андріївна Мірошниченки – були простими колгоспниками, а пізніше – службовцями в місцевій колонії.

Микола влітку 1966 року закінчив середню школу, а незабаром пішов служити в Радянську Армію.

У серпні 1968-го Микола Андрійович як командир танка разом зі своїм полком опинився в столиці Чехословаччини – Празі, де «контрреволюція підняла голову і намагалася повалити соціалістичний лад» (так без кінця радянським солдатам нав’язували свою версію подій армійські замполіти й «совєцькі» засоби масової інформації). Спостереження за тими подіями та спілкування з жителями Праги, як він потім розповідав, уперше відкрили юнакові очі на «світську» дійсність, так звану демократію та політику Москви стосовно братів по соцтабору…
Після демобілізації Микола вступив до Харківської юридичної академії, бо батьки мріяли, що їхній син з вищою юридичною освітою «дослужиться» до полковника.

Після закінчення академії пішов на службу до органів внутрішніх справ, служив на різних посадах і скрізь виявляв наполегливість, старанність, працьовитість та людяність. В останній період своєї служби на посаді начальника відділення військово-мобілізаційної роботи і цивільної оборони УВС Полтавської області Микола Мірошниченко отримав звання майора міліції, почесні грамоти і різні нагороди.

З радістю і великими мріями-сподіваннями у серпні 1991 року він зустрів проголошення України самостійною і незалежною державою, а незабаром разом з іншими співробітниками УВС області прийняв присягу вірно й самовіддано служити своїй Батьківщині і своєму народові.
Але служба державі не склалася за зрозумілих сьогодні причин: керівництво УВС області, наслідуючи традиції своєї партійної приналежності, продовжувало виконувати волю центральних органів у Києві, вірно служити владі колишньої партноменклатури. А Микола рвався вірою і правдою служити своєму народові, новій Україні.

Невипадково у середині 1990-х він звільняється з органів внутрішніх справ і на хвилі відродження української історії, культури, мови і літератури починає активно й наполегливо займатися шляхетною справою – розповсюдженням української книги в Полтаві. По книги з історії України, художні твори, поезію, а особливо перевидані в Україні твори заборонених у радянські часи українських діячів (військових, істориків та інших), Микола регулярно їздив до Києва, Львова, Рівного, Харкова та інших міст, де знайомився з письменниками, істориками, видавцями, літераторами та закуповував їхні твори.

Уже наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років він устиг познайомитися і налагодити контакти з такими письменниками, як Роман Коваль, Олесь Воля, Анатолій Дімаров, Павло Глазовий та багатьма іншими.

Продавав-розповсюджував українські книги Мірошиченко спочатку на книжковому ринку, а потім перебрався у світоч місцевої української культури й освіти – Полтавський педагогічний інститут, пізніше – університет.

Улітку 1996 року чоловік починає активну громадську діяльність – разом з іншим відставником органів внутрішніх справ Віталієм Тимошенком бере участь у створенні Полтавського козацького полку. Ця подія не залишилася поза увагою керівництва Українського козацтва –
у день проголошення утворення цієї козацької громади в Полтаву завітав сам гетьман Володимир Мулява, з благословення якого отаманом полку козаки й обрали Віталія Тимошенка, а писарем (начальником штабу) – Миколу Мірошниченка.

Колишній досвід штабної роботи в УВС області став у пригоді Миколі на цій посаді – він планував, розробляв і разом з Тимошенком активно реалізовував різні заходи з організації, фізичного загартування і військово-патріотичного виховання молодих членів козацької громади.
Але, як і кожна громадська організація, Полтавський козацький полк (пізніше – козацький кіш ім.Миколи Міхновського) пережив розбрат, суперечки, непорозуміння. У цих складних умовах існування й діяльності організації писар як її мозок активно боровся за те, щоб козацьку громаду очолювали і вели не «любителі випити та гульнути», а здібні й відповідальні організатори відродження українського козацтва, його героїчної історії, військово-патріотичного виховання, готові захищати Українську державу та перемагати в цій боротьбі.

На жаль, від брутально висловлених підозр («колишній мент», «засланий спеціально розкласти козацьку громаду або тримати її під контролем»), а потім і звинувачень у не скоєних ним «гріхах», Микола не витримує й залишає свою діяльність у цій громаді, повертається до розповсюдження української книги, особливо з історії України. Знову регулярно їздить у різні міста країни, знаходить, закуповує і привозить у Полтаву рідкісні книги та твори з історії України, художню і публіцистичну літературу, спогади, мемуари, поезію.

Водночас бере активну участь у різних круглих столах, конференціях, виїздах на місця народження і проживання видатних українських діячів, проведення боїв, героїчних перемог, відзначання видатних дат, пов’язаних з життям і творчістю наших письменників.
Не відмовляється і від політичної діяльності – з кількома своїми однодумцями він на початку 2000-х вступає до Української республіканської партії (УРП) і бере активну участь в усіх заходах її місцевої організації, особливо під час проведення виборів до Верховної Ради України та виборів у місцеві ради. А за час Революції гідності він неодноразово їздив у Київ і брав участь у заходах, спрямованих на підтримку мітингувальників проти диктаторського режиму Януковича. Повертаючись до обласного центру, часто відвідував полтавський Євромайдан і разом з громадськими та партійними активістами вимагав відставки місцевої збанкрутілої влади, передачі влади демократам-реформаторам, які мали провести зміни, що дали б надію на краще життя.

Активний, не байдужий до подій і життя українського суспільства, Микола Мірошниченко завжди відверто виступав за його демократизацію, за свободу слова, чесні і прозорі вибори всіх органів влади, повернення правдивої історії України, української культури, мови, визнання своїх символів, героїв, звичаїв і традицій.

Стриманий і скромний у спілкуванні зі своїми товаришами та однопартійцями, він був переконаним патріотом своєї Батьківщини, народу і землі.

І так раптово його не стало!.. Тяжкий і сумний тягар при спогадах про друга досі огортає наші серця й душі. Заспокоює одна лише думка: Миколи вже, на жаль, немає, але живуть його добрі справи – читають і перечитують полтавці привезені ним книги і стають свідомими українцями. А багато його вихованців – молодих козаків – у зоні АТО надійно й самовіддано захищають нашу рідну Україну.

Слава цим героям! Вічна пам’ять і подяка Миколі Мірошниченку за те, що вчив, гартував цих героїв-патріотів захищати волю і славу України власними словом і ділом.

Віктор Убийвовк, генерал-хорунжий, отаман Полтавського обласного козацького товариства Соборного козацтва України «Січ»,
Людмила Кучеренко, президент Полтавського медіа-клубу,
Зоя Коваленко, громадська активістка,
Віктор Лізенко, громадський активіст,
Олекса Пугач, краєзнавець
Іван Мольченко, 07.08.2015, 14:56863
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень