22 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Василь Омеляненко — людина-епоха

Цими днями Опішня вітала одного зі своїх найзнаменитіших майстрів Василя Омеляненка – заслуженого майстра народної творчості, лауреата премії ім.Данила Щербаківського та Національної премії ім.Тараса Шевченка. А ще – найстарішого гончара Полтавщини. До того ж «діючого», адже Василь Онуфрійович, попри свій поважний вік, плідно працює і нині. Вітали майстра і колеги-гончарі, і художники, і колекціонери, і музейники не лише з Полтави. А особливо тепло – сподвижник опішнянського гончарства, академік Олесь Пошивайло та діти з місцевого колегіуму мистецтв. Трапився й кумедний епізод. У розпалі урочистостей принесли Василю Онуфрійовичу мобільник, ветеран чемно вислуховував когось і лише час від часу посміхався і казав: «Дякую!». Публіка тим часом і сама розговорилася, аж доки хтось не «цикнув»: «Тихіше! Міністр культури дзвонить…».

90 років… Для більшості людей – це сторінки історії. А для Василя Онуфрійовича – його життя. Колективізація, голод, війна, розруха… Усе, що довелося пережити, його дитинство і юність. Це нині ветеран каже: «Було таке, що й згадувати не хочеться… А згадуєш!».

Народився Василько в Опішні в бідній селянській родині. Настільки бідній, що й хати своєї не мала, наймаючи куток на опішнянській Гончарівці. Недарма ця околиця селища так і називалася, адже жили тут з давніх-давен гончарі, роботу яких хлопець бачив змалку. І сам допомагав старшим. Тож ліпити почав ще років з дев'яти, і той дитячий труд допомагав сім'ї вижити.

Ще до війни закінчив семирічну школу, а вже після середню освіту здобував у вечірній.
– Не пам'ятаю, щоб я якось і вагався, куди йти далі, – згадує Василь Онуфрійович. – Ясна річ, по гончарській лінії, бо й дорослі казали, що маю хист до цієї справи. Отак, як зараз пам'ятаю, і став до роботи 9 грудня 1950 року на заводі «Художній керамік».

Відтоді все трудове життя гончаря і пов'язане було з цим підприємством. Тут і вчився ремеслу у старших товаришів, і сам швидко став визнаним майстром.
– Бувало так, що й майстер скоса поглядав на мене, – згадує ветеран, – бо завод є завод, треба норми виконувати, а я все щось таке незвичне зробити хотів, не для «конвеєра»... Робиш-переробляєш, доки вже й самому сподобається. А потім уже й начальство схвально киває головою: «Так добре ж таки вийшло!». Тож і почали з часом давати волю моїй творчості…

І ось уже на початку 60-х скульптура «Баран» представляла опішнянський завод на міжнародній виставці у Брюсселі (Бельгія). Хтось, не знайомий із творчістю Василя Онуфрійовича, може скептично хмикнути: та що там якийсь баран!.. Але ж навіть таких скульптур тварин, які виходять із-під рук майстра, ніхто й ніде у світі більше не бачив і не побачить!

– А як же ви буйволів чи левів ліпили? – питаємо у Василия Онуфрійовича. – Ви ж їх і не бачили!
– Річ же не в тому, щоб побачити, як кажуть, у натурі. У творчості головне, як ти сам це бачиш, точніше уявляєш. Буйвола я й справді свого часу лише на емблемі автомобіля «МАЗ» побачив. Але одразу якось цей образ мене зацікавив, а якщо з'явилася уява, то вже й руки самі знають, що і як… Отак і з левами було!

Після першого вдалого показу роботи Василя Омеляненка почали виставлятися на обласних та республіканських виставках декоративно-прикладного мистецтва. Неодноразово ставав лауреатом республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. Роботи майстра займають достойні місця в престижних музейних зібраннях Європи.

Його основні художні твори – «Гірський козел» (1971), «Лев» (1974), «Свято врожаю» (1976), «Бик» (1980). Унікальна робота «Лев при двох головах» (1997) до Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (друга премія симпозіуму).

Про цю унікальну роботу розповів колишній начальник обласного управління культури Петро Бондаревський:
– Для цієї скульптури потім навіть спеціальну піч побудували – настільки вона була унікальна за розмірами. І сама піч була «одноразова», Василь Онуфрійович там усе чаклував, чаклував… А коли роботу було закінчено, усі учасники симпозіуму по цеглині ту піч розібрали… І, як кажуть, ахнули! Це було диво, справжнє диво!

Важко перерахувати всі виставки, навіть міжнародні, у яких брали участь роботи Омеляненка. І не просто брали – здобували різні призи і премії. А це і в тій же Бельгії, і в Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Не кажучи вже про всесоюзні та всеукраїнські виставки!

А скільки робіт розійшлося світами в якості подарунків, адже Василь Онуфрійович як людина багата душею ніколи не торгувався за свої роботи – просто дарував та й годі!

Ще 1971 року гончар став членом Спілки художників, а 1998-го – членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

– Чи намагався хтось копіювати ваші роботи?

На це питання ветеран відповідає з посмішкою:
– Мабуть, намагалися… Але скопіювати їх важко, бо я ж без жодних ескізів працював – усе лише в уяві! А як можна скопіювати те, що в людини в голові? У мене ж самого ніколи не було й думки, щоб зробити таке, як у інших… Подивишся на чуже – воно ніби й хороше, а в мене одразу свої думки народжуються… Мені хочеться творити і творити, але обов'язково щось своє!

Отак і працює нині.

Останніми роками Василь Омеляненко часто звертається до виготовлення декоративної скульптури малих форм та сюжетних композицій на теми народного побуту. Майстер усе частіше віддає перевагу неполив'яним скульптурам, що характерно для багатьох опішнянських майстрів на схилі літ.


– Чи є у вас якийсь свій секрет довголіття, якийсь специфічний розпорядок дня? – питаємо.

– А все дуже просто! Лягаю спати о десятій вечора, встаю завжди рано – о п'ятій… Обов'язково роблю фіззарядку, щоб і руки розім'яти, бо руки – це мій головний інструмент. Щось пораюся по господарству, прогулююсь… Потім іду до доньки снідати чи сам щось готую… А потім за роботу! Отак і живемо… Знаєте, мене часто запитують: а якби була змога щось змінити в житті?... І отак подумаєш-подумаєш – ні, здається б, ні дня не викинув зі свого життя.

Попри всі свої чесноти і талант, Омеляненко був і залишається надзвичайно доброю людиною.

Кажуть, коли взимку йде Василь Онуфрійович місцевим парком, то його маленьку тендітну фігурку можна угледіти здалеку, бо за ним завжди… летить ціла «ватага» горобців, для яких у дідуся неодмінно в кишені зернятко. «Та він і сам як горобчик!» – кажуть опішняни.

Любов до людей, любов до природи – це все те, що завжди допомагало й Омеляненку-майстру. І навіть саму глину, з якою працює, він повсякчас називає «глинка»…
Віталій Скобельський, 20.08.2015, 12:101194
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень