23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Родина полтавців святкує діамантове весілля!

Спільне фото на пам'ять після закінчення навчання (1960 рік).
55 років подружнього життя святкують 20 серпня Іван Олександрович та Валентина Дмитрівна Гопеї. Через усе життя вони пронесли повагу і любов одне до одного, нерозривно тримаючись за руки і разом долаючи всі випробування, які посилала їм доля.

До свого діамантового весілля подружжя підійшло таким же закоханим, як і багато-багато років тому, коли 5 грудня 1958 року їхні погляди вперше зустрілися на вечорі танців у Харківському педагогічному училищі.

Валентина Дмитрівна й Іван Олександрович – 55 років у шлюбі.
– Я дуже любила дітей, вигляділа всю сусідську малечу на вулиці, – із посмішкою пригадує Валентина Дмитрівна.– Саме тому вирішила після школи стати на педагогічну стежку. Так склалося, що вступила до Харкова, куди покликав мене двоюрідний брат. І тут, навчаючись на першому курсі факультету дошкільного виховання педагогічного училища, я й познайомилася зі своїм Іваном.

Того грудневого дня на вечір танців до студентів педучилища прийшли кілька хлопців із Харківського інституту механізації сільського господарства.
– Я відразу звернув увагу на тендітну дівчину з розкішними кучерями та великими сірими очима, – говорить Іван Олександрович. – На ній був костюмчик гірчичного кольору, який їй дуже пасував. А ще вразили скромність та ввічливість цієї першокурсниці, чимось вона таки відрізнялася від більшості міських дівчат.

– А мені впала в око шевелюра мого кавалера, – сміється жінка. – Він і зараз іще має гарне волосся, а тоді взагалі красень був. Запросив мене на танець, та так більше мою руку зі своєї й не випустив.

Познайомившись того вечора, Іван та Валентина почали зустрічатися, часто гуляли вулицями Харкова, відвідували театри та концерти, намагалися побути разом кожну вільну хвилинку.

Коли в 1960 році обоє закінчили навчання, Валентина вирішила, що одруження ще не на часі, і повернулася на рідну Сумщину, де її чекала мама. Іван за розподілом поїхав у Градизьк. Єдиним спогадом про проведені разом студентські роки стала чорно-біла фотокартка, зроблена в ательє незадовго до розставання.

– А потім пішли листи, – пригадує Валентина Дмитрівна. – Іван звав заміж, писав, що все одно наша доля з ним уже вирішена, то навіщо ж відкладати все в довгу шухляду? До того ж у нього одруженого було б більше шансів отримати службове житло, оскільки молодий фахівець ночував у готелі, а дні й тижні проводив у відрядженнях по району. Обіцяли, що, як привезе дружину, отримає квартиру. Там саме мав виселятися головний інженер, котрий побудувався, і звільнялася житлова площа, тож потрібно було щось думати.

У суботу 20 серпня 1960 року пара зіграла скромне весілля, а вже в понеділок новоспечена теща попросила на роботі коня з підводою і повезла доньку та зятя на вокзал.
– Зібралися ми швидко, – веде далі Валентина Дмитрівна. – Склали у фанерний ящик усі наші скарби та й усе. А які там багатства були в нас? Мама дала перину, постіль і грошей трошки, аби ми ліжко собі купили. Гості на весілля подарували зелений емальований чайник, люстерко та шість тарілок. Так що наше спільне життя ми починали не просто скромно, а дуже скромно.

Градизьк зустрів подружжя бездоріжжям та дощами. Поки Іван Олександрович мотався у відрядження, молода дружина намагалася якось налагоджувати побут.
– Іван поїде, а я дивлюся у вікно, за яким ллє дощ, і чекаю чоловіка додому, – пригадує жінка. – Ото сходжу, куплю хліба та консерви – така вечеря коханому. А він приїжджав мокрий, як хлющ, бо їздив же на мотоциклі. Приведу речі у порядок, погодую, а зранку він знову в дорогу, а я – на господарстві.

Обіцяну квартиру довелося чекати понад місяць. Подружжя Гопеїв запросив до себе пожити слюсар із випробовування двигунів Олександр Балим, а від нього молода пара вже нарешті переїхала у перше власне житло.
– У квартирі було дві великі кімнати й розвалена плита, – пригадує Валентина Дмитрівна. – Але для нас таким щастям став нарешті свій власний куточок, що на труднощі ми й уваги не звертали.

З доньками Оленою та Аллою.
Розвалену плиту відбудували і застелили газетами, із ящика для речей і валізи зробили стіл, сусідка подарувала ослінець. Таким був перший родинний меблевий «гарнітур».
– Ви знаєте, якби мені в ті дні хтось сказав, що в нас буде гарне житло, автомобіль, влаштований комфортний побут, я ніколи у житті не повірила б, – утирає сльозу Валентина Дмитрівна. – Ми раділи найменшому, уміли все відремонтувати, могли все перетерпіти, бо просто жили, любили, працювали. Нам дуже допомагали батьки чоловіка, прості колгоспники, до яких ми їздили по три-чотири рази на місяць то картоплю викопати, то по господарству щось зробити, тобто всіляко старалися підтримати їх.

Згодом Іван Олександрович привіз додому списаний двотумбовий стіл, який після впорядкування став гардеробом (в одній тумбі лежала постіль) і кухнею, адже в іншій тумбі зберігалися продукти. Потім батько Івана Олександровича, тесля з золотими руками, зробив для дітей перший у їхньому спільному житті хороший стіл, а згодом з'явилося і старе металеве ліжко з панцирною сіткою. Це все ж було набагато краще, ніж перина на підлозі.
– Ті гроші, що моя мама давала нам на ліжко, пішли на продукти, адже перші місяці потрібно було якось жити, – говорить жінка.

А далі життя закрутило. У подружжя народилося дві доньки, Алла та Олена. Молодий відповідальний фахівець Гопей упевнено просувався кар'єрними сходами: і від посади старшого інженера-інспектора з держтехнагляду ремонтно-технічної станції (згодом «Сільгосптехніка») допрацювався до голови облвиконкому і голови облради. Був він, до речі, і народним депутатом України першого скликання, голосував за незалежність України і дуже пишається тим, що долучився до цієї історичної події.

Валентина Дмитрівна теж успішно реалізувалася на педагогічній ниві, почавши від піонервожатої та вихователя у дитсадках. Згодом завідувала дошкільними навчальними закладами в Полтаві, була інспектором по дошкільних закладах в обласному відділі народної освіти.

Свого часу справжнім випробуванням на міцність почуттів стало відрядження Івана Олександровича в Афганістан. У грудні 1984 року його відправили туди як радника уповноваженого уряду цієї республіки у південно-східній зоні. Повернувся звідти він у липні 1986-го.
– Щодня ми тут слухали радіо, ловили кожну новину з неспокійного краю, – пригадує дружина. – Ті два роки коротких телефонних розмов, листів і постійного страху за життя дорогої людини ще раз навчили берегти й цінувати одне одного.

Роки минули непомітно. Діти Івана Олександровича та Валентини Дмитрівни виросли і почали самостійне життя. У такій чудовій родині вони не могли не стати розумницями та красунями. Батько вчив їх, як жити і працювати по совісті, а мама прищеплювала жіночу мудрість, навчала рукоділля та тонкощів ведення домашнього господарства. Сьогодні обидві доньки Гопеїв – не менш шановані у суспільстві, ніж їхні батьки. Старша, Алла, – декан стоматологічного факультету Української медичної стоматологічної академії, а Олена – дизайнер жіночого одягу, акторка і режисер аматорського театру.

Іван Олександрович і Валентина Дмитрівна мають чотирьох красенів-онуків – Дмитра, Івана, Максима і Романа, правнучку Христину та правнука Микиту. Подружжя дуже пишається своїми нащадками, оскільки як і діти, так і внуки Гопеїв стали хорошими та порядними людьми, успішними в навчанні та по життю.

На всі дні народження велика родина по можливості намагається зібратися разом. Приходять доньки, з Києва та Харкова приїздять онуки, телефонує з далекого зарубіжжя онук Дмитро, котрий зі своєю сім'єю мешкає в Канаді.

На моє запитання, у чому ж секрет такого родинного довголіття, «молодята» відповідають в один голос: любов і повага.
– Нині молодь хоче мати все і зразу, – говорять вони. – Дівчата мріють про забезпечених кавалерів, хлопці – про дівчат модельної зовнішності. Ніхто не готовий проходити через труднощі, натомість сповідують принцип, що життя – це суцільне задоволення. А так не буває. Тільки коли ви разом з бідності поступово піднімаєтеся вгору, коли ви чесною працею наживаєте своє добро, коли ви разом долаєте труднощі, що загартовують і випробовують ваші почуття, тільки тоді ви зможете у повній мірі зрозуміти, що надійна і любляча людина поряд – і є найбільше щастя, і його не купиш ні за які гроші у світі.

Прощаючись із подружжям, мені хотілося доземно вклонитися цим людям з білим-білим, як сніг, волоссям за те, що своїм життям і своїм прикладом вони показують: родина – це безцінний скарб і любов на все життя можлива!

У їхній квартирі знову зберуться діти й онуки, знову пахнутиме пирогами та лунатиме веселий сміх, річкою пливтимуть спогади. Ще раз будуть переглянуті альбоми з родинними фотографіями і пригадані найяскравіші моменти подружнього життя. І злетять угору келихи за здоров'я «молодят»!

А наш колектив щиро бажає подружжю Гопеїв ще багато-багато років іти, тримаючись за руки, по життю! Многая літа. Гірко!
Оксана Ханас, 20.08.2015, 12:29908
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень