20 січня 2019 • № 3 (1539)
Rss  

Спроба розгадати літературний феномен Івана Котляревського

Чим відоміший і «хрестоматійніший» автор, тим більше довкола його постаті й творчості стереотипів. Так, приміром, з Іваном Котляревським.

На позір здається, що знаємо про нього все, позаяк за понад двісті років буття письменника у нашій культурі невеликий за обсягом його доробок скрупульозно й різнобічно зібраний, факти творчої й особистої біографії систематизовані в статтях, монографіях, академічних історіях літератури, університетських та шкільних підручниках. Виходить, що залишається лише послуговуватися виробленими дотепер аксіомами про «зачинателя нової української літератури й української літературної мови» чи «першого класика нового українського письменства»? Але як істинно великий митець, без котрого не уявити національну культуру, він росте і змінюється разом зі своїм читачем й інтерпретатором. Тому щораз радієш появі нової книги про великого краянина, який давно вже належить людству й епохам.

Розкодуванню літературного феномена письменника присвячена розвідка Євгена Нахліка – відомого львівського вченого, доктора філологічних наук, директора інституту Івана Франка «Перелицьований світ Івана Котляревського: текст – інтертекст – контекст» (2015). Власне, це перша книга, у якій узагальнено й переосмислено двохсотлітні здобутки котляревськознавства, ґрунтовно розглянуто життя і творчість митця на широкому історико-культурному тлі. Це путівник по текстах Івана Котляревського і тому часопростору, на якому вони з'явилися. Автор виступає гідом-коментатором, котрому цікавий як український культурний ландшафт кінця ХVІІІ – перших десятиліть ХІХ ст. і фігура письменника на ньому, так і деталі, подробиці, часткові факти, які увиразнюють той ландшафт й забарвлюють ту фігуру.

Чому книга називається «Перелицьований світ Івана Котляревського»? Тут учений продовжує і ґрунтовно розвиває висловлену ще Миколою Зеровим тезу про особливість літературного дару митця – «спеціально до лицювання та переробки» (лицювати, перелицювати означає переробити щось, перешити, вивернувши навиворіт; у сенсі літературному – травестувати відомий, упізнаваний читачем чи слухачем текст. – В.С.). Євген Нахлік доводить, що «не лише «Енеїда», а майже вся творчість цього письменника є своєрідним перелицюванням чиїхось творів, сюжетів, образів-персонажів або принаймні риторики поширених жанрів». І констатація цього перелицювання не загрожує ні безумовному визнанню непересічної ролі Котляревського у творенні нової літературної мови і власне нової літератури, ні усталеній і цілком справедливій думці про його культурно-історичну місію, а навпаки, дозволяє встановити художню оригінальність українського митця, його органічну включеність у загальноєвропейський духовний простір.

Значна частина книги присвячена з'ясуванню причин, які виводять нашу «Енеїду» на вершину національної адаптації жанру бурлескно-травестійної поеми. Зокрема, йдеться про широкий «етнографізм і фольклоризм» твору, який фіксує натуру українського буття зламу ХVІІІ – ХІХ ст., перетворюється на художню енциклопедію старосвітського побуту, про особливий гумор, закорінений у народній сміховій культурі, про неповторну авторську манеру спілкування з читачем (автор і його маска), про складні, часом багатошарові підтексти, які можна перечитувати кількома способами, про його стильову специфіку поеми (класицизм), спричинену відповідними політичними й культурними обставинами (протиставлення чужій імперській літературній умовності). Книга насичена маловідомим, почерпнутим із рідкісних видань і архівних матеріалів ХІХ – ХХ ст. і ретельно й відповідально прокоментованим ученим, фактажем, який збагачує наші уявлення про розвиток вітчизняної модерної культури, увиразнює особу Івана Котляревського, кристалізує роль його творчості в історії українського письменства.

Крайового читача, без сумніву, зацікавлять студії «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника». Так, у книзі ґрунтовно вивчено театральний досвід Івана Котляревського як директора Полтавського вільного театру, встановлено причини і джерела написання «малоросійських» опер. Уперше зроблено широкий порівняльний аналіз «Наталки Полтавки» та водевілю Олександра Шаховського «Казак-стихотворец», що був текстом, з яким полемізував наш драматург. Пам'ятаєте, як Петро розповідає про враження від побаченого в театрі: «Мені полюбилась наша малоросійська комедія, там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько… Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцьовав із москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». Далі співрозмовники з'ясовують, що у тій «комедії» перекручені історичні факти, пов'язані з Полтавською битвою (як ремствує Возний, «велика неправда виставлена пред очі публічності»), допущена зверхня викривлена характеристика національних рис українців. Іван Котляревський написав «Наталку Полтавку» для того, щоб переконати не так глядача в імперській столиці, якого розважали популярним водевілем про недолугих малоросіян, як самих українців у їхній національній самобутності, у вродженій здатності до добротворення і вмінні об'єднатися завдяки християнській любові. Коли стають відомі такі подробиці написання п'єси, її глибокий націєзахисний і націєтворчий сенс стає очевидним.

У своїй книзі Євген Нахлік зібрав і узагальнив відомості про українські фольклорні та літературні джерела водевілю «Москаль-чарівник», віднайшов його відмінності від попередніх драматургічних версій, звернувши увагу на оригінальність оперування міжнародним мандрівним сюжетом про подружню пару, залицяльника і захожого, з'ясував стильову зумовленість використання народних (і не тільки українських) пісень у п'єсі.

Систематизуючи набутки попередників щодо вивчення інших творів Івана Котляревського («Пісня…князю Куракину», «Ода Сафо», «Малороссийских губерний общий хор»), учений насичує їх принагідними уточненнями та власними новаторськими інтерпретаціями. Читач, котрого цікавить історія Полтави кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., віднайде багатющий, рідко публікований, а тут ще й зібраний під однією палітуркою, фактаж про місто та його genius loci (генія місця). У книзі узагальнено відомості про наслідування й переклади «Енеїди», а також українські екранізації та інсценізації.

Разом із львівським дослідником ми доходимо висновку, що за позірною простотою «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника», «Пісні на новий 1805 год панові нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракину», «Оди Сафо» затаєні складні ідеї, смисли й символи, які потребують сучасного тлумачення. Бо ж із творчістю полтавця, котрий «у щасливий час вкраїнським словом розпочав співати» (І.Франко) і дивовижно поєднав «оба поли времені» – давню й нову літературну й історичну епохи, сам ставши епохою і взірцем того, як «по-нашому і про нас писати», пов'язане формування національної культурної ідентичності українства і модерної української нації.

Віта Сарапин, доцент кафедри педагогіки і соціальних дисциплін ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»
Іван Мольченко, 03.09.2015, 12:331049
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31
<грудень