21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Маршал, який двічі ставав генералом

До 125-річчя від дня народження маршала Радянського Союзу Григорія Кулика.

Його доля варта шекспірівського пера! Лишень уявіть: хлопець із невеличкого полтавського хутора дослужився до генерала, став одним із перших маршалів у СРСР, Героєм Радянського Союзу, але під час війни був позбавлений усіх звань і нагород, затим знову став генералом, знову був розжалуваний і зрештою загинув у сталінських катівнях… Однак і після реабілітації так і залишився забутим на довгі роки, а його слава дісталася іншим.

Від рядового до генерала

Григорій Кулик народився 9 листопада 1890 року на хуторі Дудникове Полтавського повіту в багатодітній селянській родині. Батько помер у рік народження Гриця, тож на плечі матері лягла доля… усіх восьми дітей! Годував чималу сім’ю невеличкий шмат землі, який до того ж час від часу доводилося ділити після одруження старших синів. А молодший Григорій так і працював з матір’ю на тих кількох десятинах, аж доки у 22-річному віці його не призвали до царської армії.

Це було у 1912-му. А через два роки почалася Перша світова війна. Григорій потрапив на фронт, де швидко проявив себе як хоробрий і кмітливий боєць. Тож невипадково командування направляє фельдфебеля Кулика до школи прапорщиків, після закінчення якої в 1916 році він уже командує взводом артилерійської батареї. А з початком революційних подій бойові товариші обирають його головою солдатського комітету. Так Григорій пристає до більшовиків, веде активну агітацію на фронті за припинення безглуздої війни, а восени 1917-го разом із групою земляків покидає військову частину і вже через місяць на батьківщині організовує партизанський загін для боротьби з німецькою окупацією.

Країну охопила громадянська війна, і Кулик уже начальник артилерії 5-ї Української армії, якою командував Климент Ворошилов, а затим і 1-ї Кінної Семена Будьонного. У боях під Царицином (Волгоградом) він знайомиться з Йосипом Сталіним, який командував обороною міста і якого Кулик фактично рятує від розгрому. І хоч слава переможця дістається саме майбутньому вождеві, та Григорій стає начальником артилерії Південно-Кавказького військового округу, а через деякий час йому відкривається й дорога до навчання у військовій академії.

Військову кар’єру міг перекреслити 1937 рік, коли почалися репресії проти військовослужбовців. Узялися й за нашого земляка, якого звинувачували навіть у тому, що він начебто німецький шпигун, засланий у СРСР «під виглядом Кулика». Утім цього разу вже сам Сталін урятував Григорія.

Григорій Кулик (у центрі). Фото 1918 року.
У гарячих точках

1938 року постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР Григорія Кулика введено до створеної тоді Головної Військової Ради СРСР, а 7 травня 1940 року йому присвоюють звання маршала й Героя Радянського Союзу. Це стало визнанням його заслуг і під час військової операції з приєднання до СРСР Західної України, яке назвали тоді «возз’єднанням українських земель».

Війна застала його на посаді заступника наркома оборони. Коли стало зрозуміло, що Західний фронт «сиплеться», туди кидають «розібратися» Кулика. Але що міг удіяти маршал у ситуації, коли вже ні фронту, ні тилу фактично не існувало, а невдовзі й сам штаб 10-ї армії, де перебував Кулик, опинився в оточенні. Зв’язку не було, і в Москві кілька тижнів не знали про долю заступника наркома оборони, навіть поповзли чутки, що він здався в полон.

Роздратований Сталін вимагав будь-що розшукати маршала! Лише через кілька тижнів розвідники однієї з частин затримали дивну групу людей, навіть мало схожих на військових, які на примітивному плоту переправилися через річку. І раптом один із бороданів представився: «Я маршал Кулик! Негайно ведіть до начальства! Чи є зв'язок із Москвою?».

Кажуть, пізніше Сталін, викликавши Кулика, навіть насміхався з маршала: «А де ж лапті, у яких ви виходили з оточення?». Але Григорію було не до жартів: на той час усе командування Західного фронту, якому він і мав допомогти, було розстріляне, а самому маршалу «шили справу», що хотів… здатися німцям. «Особісти» вже «склепали» її на основі свідчень начальника 3-го відділу 10-ї армії Лося: «Маршал Кулик наказав відступаючим зняти нагороди й викинути документи, потім переодягнувся в селянський одяг і наказав це зробити іншим... При собі він не мав жодних документів. Мені особисто наказав викинути зброю...». Хоча було б дивно, якби той же Кулик виривався з оточення в маршальській формі!

Розмова зі Сталіним була різкою, господар Кремля пригрозив навіть розжалувати Кулика до генерала, але зрештою кинув його знову в самісіньке пекло. Тепер уже на прорив блокади Ленінграда, доручивши командувати 54-ю армією (єдиний випадок в історії війни, коли окремою армією командував маршал!). Це завдання, до речі, виявилося не під силу ні Ворошилову, ні Жукову, однак усі шишки знову посипалися на Кулика, хоч він і впорався із ним краще за інших.

Його відкликають до Москви, аби… поставити ще складніше завдання: врятувати кримське угрупування радянських військ, яке німці буквально добивали. Треба було не допустити ворога до форсування Керченської затоки, захоплення Таманського півострова і виходу на Північний Кавказ з кримського напрямку. Однак, прибувши на місце, Кулик відразу зрозумів усю трагічність ситуації: скупчення військ було величезним, але фактично всі частини деморалізувалися під постійними артобстрілами і нальотами ворожої авіації, яка безроздільно господарювала в небі. Страшні втрати сіяли паніку серед солдат. Обороняти Керч фактично було нереально, і єдиним способом урятувати людей і техніку ставала негайна евакуація на Таманський півострів.

Однак, не дочекавшись відповіді на свої телеграми до Ставки, Кулик вирішує в ніч із 15 на 16 листопада 1941 року перекинути передусім ще боєздатні частини до Тамані, де й організовувати оборону. Та коли операція вже розпочалася, зі Ставки надійшов наказ: будь-що утримувати кримський плацдарм! У бій було кинуто все, що можна, маршал наказав навіть генералам узяти гвинтівки і сам ходив в атаку… Однак Керч втримати не вдалося. Не вдалося потім втримати і Ростов… І хоч через кілька днів його таки відбили, та Кулику це вже не допомогло: його розжалували і позбавили всіх нагород (зокрема і звання Героя Радянського Союзу). Єдина втіха – не розстріляли.

Згадали про колишнього маршала у 1943 році, коли почався наступ радянських військ. Йому навіть присвоїли звання… генерал-лейтенанта. Але трапилася анекдотична ситуація: у попередньому указі «про розжалування» не було вказано, до якого звання, тож виходило, що він не мав жодних звань! Фактично був рядовим. Відтак заднім числом довелося вносити «правки» до попередніх указів. Хай там як, а генерал-лейтенанту Григорію Кулику доручили очолити 4-ту Гвардійську армію, яка під його командуванням доволі успішно діяла на фронті, зокрема в битві на Курській дузі, під час Білгородсько-Харківської операції, визволення рідної Полтавщини і Полтави. Однак і тут Кулика чекала неприємність: аби уникнути масованих бомбардувань міста напередодні, генерал самовільно кинув на Полтаву війська, а це не сподобалося маршалу Жукову…

22 вересня Григорія Кулика відсторонили від командування армією. А вже наступного дня Москва салютувала з нагоди визволення Полтави.

Перші маршали Радянського Союзу: Климент Ворошилов, Семен Будьонний, Семен Тимошенко, Григорій Кулик, Борис Шапошников.
«Реабілітувати… Посмертно…»

До кінця війни Кулик займав «маленьку посаду» заступника начальника одного з тилових армійських управлінь (до речі, його знову понизили до генерал-майора), а вже після перемоги над Німеччиною був призначений заступником командувача Приволзького військового округу.

А 1946 року в армії розпочалася чергова кампанія із «зачистки» військових кадрів. Кулик потрапив до когорти так званих «ображених» – тих, хто під час війни не просунувся по службі, а навпаки, постраждав. Звісно, саме ці люди найбільше й критикували вище керівництво країни за невдачі, жертвами яких стали вони й самі. Але світ, як кажуть, не без «добрих» людей…

Кулика зняли з посади, а 11 січня 1947 року заарештували. Понад три роки він провів у сталінських катівнях, і зрештою 1950-го колишнього маршала засудили до смертної кари. Точна дата його смерті не відома, але, за деякими даними, вважається, що це 24 серпня 1950 року. Так само довго не було відомо, де й похований Кулик. Один час вважалося, що в Куйбишеві, але не так давно московські історики й журналісти дослідили, що він (з іншими репресованими генералами), імовірно, похований на кладовищі Донського монастиря в Москві. Принаймні так нині вважається й офіційно.

Реабілітували Григорія Кулика 1956 року, посмертно повернувши йому звання маршала і відновивши звання Героя Радянського Союзу.

Смерть після… смерті

На жаль, і після смерті маршала Кулика довкола його імені продовжували відбуватися дивні речі. Оскільки впродовж майже десяти років (аж до реабілітації) про Григорія Івановича заборонялося й згадувати в офіційних джерелах, то навіть заслуги у визволенні Полтавщини й самої Полтави «приписали» іншій людині – генералу Олексію Зигіну, якого призначили командувати 4-ю Гвардійською вже після Кулика. Однак сам Зигін за життя в Полтаві… навіть ніколи не був! Він прилетів у район Кременчука 26 вересня 1943 року, коли німецькі війська вже були на лівому березі Дніпра, але вступити в командування армією так і не встиг, оскільки загинув уже наступного ранку, коли машина підірвалася на міні по дорозі на командний пункт. Тож потрапив до Полтави Зигін лише після смерті, оскільки поховали його в обласному центрі.

Пізніше іменем Зигіна в Полтаві назвали вулицю і площу, поставили пам’ятник… Тож і після реабілітації Кулика, і навіть за сучасного часу більшість полтавців досі живе радянським міфом про «Зигіна-визволителя».

Єдина пам'ять про Кулика є в його рідному селі (колишня Парасковіївка, до складу якої входить і Дудникове), яке свого часу перейменували на честь маршала на Куликове, а потім «забули» повернути колишню назву. Тут є бюст Григорію Кулику, у місцевій школі діє його музей.

…Утім оббріхувати маршала продовжують і нині. Так, у російських ЗМІ, де навіть участь українців у Великій Вітчизняній війні намагаються всіляко применшити, Кулика нерідко називають «маршалом поразок». Забуваючи при цьому, що до 1943 року «маршалами поразок» були всі вищі радянські воєначальники, включно зі Сталіним і Жуковим. З тією лиш різницею, що в цих поразках вони робили винуватцями інших, зокрема й маршала Кулика…
Віталій Скобельський, 29.10.2015, 15:411877
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень