21 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

«Вірю в пам'ять і серце людське…»

Борис Олійник – знакова постать України кінця XX – початку XXI століть, поет, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1990), лауреат Державної премії СРСР (1975) і Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка (1983). Автор близько 50 книг і поетичних збірок, перекладених багатьма мовами світу. Указом Президента України за самовіддане служіння на літературній і державницькій ниві, значний внесок у збереження національної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України Борису Олійнику присвоєне звання Героя України з врученням ордена Держави (2005). Він був депутатом Верховної Ради СРСР, чотири рази обирався народним депутатом України.

Вірю в пам'ять і серце людське:
Десь на теплих його півкулях
Є село моє – Зачепилівка!

То була незабутня зустріч! Хоч відбулася вона порівняно давно, а запам'яталася на все життя. Тим паче, що з Борисом Іллічем зустрілися ми не деінде, а у Біївцях – на землі, яка дала Україні Василя Симоненка. На святі «Етновесна у Біївцях», куди приїхали пошанувати геніального українського поета і його земляки – два Бориси – Чіп і Олійник.

Отак усенький день і проходив за ними та все слухав, слухав…

– Бач, як воно видалося! – казав тоді Борис Олійник. – Василь із Біївців, Борис із Покровської Багачки, а я із Зачепилівки. Як провести лінію, то майже пряма вийде… Видать, Творець як зерна поетичного таланту розкидав, то ото вони так на благодатну полтавську землю рядочком і впали… Та й проросли нашими віршами!

– А як воно вийшло, що саме віршами? – спитав тоді я.

– Та хіба ж його знаєш! – розсміявся Борис Ілліч. – Воно в кого як вирветься з душі: в одного прекрасним голосом і музикою поллється, в іншого – фарбами на полотні, а у нас, бачиш, словом. А в Тараса Григоровича і словом, і пензлем – от кому Бог щедро відміряв!.. А буває, людина і весь вік проживе, а нічим себе не проявить. Але, я вважаю, що то не через відсутність таланту – талант є у кожного, – просто не торкнувся вчасно хтось тієї струни в душі… Моє натхнення змалку плекали мої близькі та рідна земля. Мої мама і тато! Незабутня моя Зачепилівка!


…Його батько Ілля Іванович до війни працював журналістом – заступником редактора новосанжарської районної газети. Місцеві ветерани – журналісти і поліграфісти – свого часу згадували, що чоловіком він був надзвичайно ерудованим, привітним, компанійським… Його так і називали «наш Ілюша». Як бачив хто з колег Олійника-старшого, так уже здалеку пізнавав: «Он наш Ілюша йде…». Любив бувати з батьком у редакції та друкарні й маленький Борис.

– Я й тепер як запах друкарської фарби де у видавництві почую, так дитинство згадую… І батька! Він усе було на роботі та й на роботі, то воно й мені наче з отією фарбою і часточка його душі та таланту передалися…

На жаль, недовго їм судилося знати одне одного: у 1941-му Ілля Олійник пішов добровольцем на фронт… Пішов і більше не повернувся! Про це Борис у вірші «Розмова з глобусом!» пізніше напише:

Бо хіба тобі зрозуміти,
Що, можливо б, сьогодні щезла
Не одна з твого лоба столиця,
Коли б мати моя у червні
Мого батька не провела…
Та це буде потім! А в 1948 році районна газета надрукує перший вірш 13-річного Бориса Олійника, який і стане своєрідною посвятою в його літературне життя. А ще через рік його твори вже друкували не лише районна та обласні газети, але й республіканська дитяча газета «Зірка».

Ще через п'ять років він був уже студентом факультету журналістики Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

– Узагалі я уявляв себе, як і батько, журналістом, – згадував Борис Ілліч. – Після закінчення університету мрія здійснилася – працював у газеті «Молодь України», у журналі… А вірші були як своєрідне хобі! Тому можу об'єктивно оцінити не лише іншого, але й себе. Бачу і знаю свої слабкі місця. Як правило, поети вважають себе геніальними. І в цьому є присмак графоманії. Якщо навіть геніальний поет вважає, що він неперевершений, тоді амбіції переходять через верх і можуть зупинити його у зростанні.

Перше визнання прийшло до Олійника 1957 року, коли на республіканському конкурсі молодих поетів здобув першу премію.

А своєрідним видавничим дебютом письменника стала через два роки документальна повість «За Сіверським Дінцем». 1962 року вийшла й перша збірка поезій – «Б'ють у крицю ковалі» – про повоєнні часи. Творчий доробок Бориса Олійника нині становить понад 40 книг, серед яких «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Стою на землі» (1973) тощо.

Ти весь у слові, як у повиткові,
З колиски до калини при горбі…
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі?

Він вірить у те, що людині щось дається «зверху», але на тому спекулювати дарованим Богом довго не можна. Треба йти шляхом самовдосконалення. Треба працювати. А головне – ніколи не зраджувати самому собі. Тому і працює все своє життя. Не зраджуючи. Хоч саме за це його не раз і били. Навіть попри заслуги і високі як на той час пости. Бо мав на все свою, окремішну, думку, а це багатьом не подобалося.

– Бувало, під самий дих давали! – каже Борис Ілліч. – І якби ж то кулаком, то ще б не так боляче!.. А то – словом, якоюсь побрехенькою, підступно, з-за рогу… Але я не дуже полюбляю вступати в якісь дискусії, бо дискусія – то така штука, що не дає часу для роздумів. І коли вже зав'язнеш у тому запалі, то й дурниць можеш намолоти! Як казали колись древні, не сперечайся з дурнем, бо сторонні можуть і не помітити різниці між вами. Тому я завжди відповідав усім своїм опонентам своїми віршами. Так і казав: «Читайте – там усе написано!».

З огляду на це Володимир Моренець дуже влучно сказав і про самого Бориса Олійника: «Його поеми й вірші треба читати не поспіхом, бо розміреним і глибоким є дихання цієї поезії, що увібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку справжність, горду силу, і пам'ять, і доброту. Тихі води і ясні зорі, сонячні овиди і вербова сутінь, шепіт курганів і суворе мовчання могил, пісня з-за гори і гуркіт реактивних двигунів озиваються в ній голосом давнім і новим – великим досвідом народу в його історичному бутті. Є в ній розважливий спокій, з яким тече між пологими і крутими берегами Дніпро, пробивається до сонця паросток, земля вбирає сніг напровесні, а хлібороб порає ниву. Бо велика праця вимагає зосередженості й терпіння, бо істина відкривається тільки наполегливому розуму і чуйному серцю».

З біографії:

З 1958 року працював завідувачем відділу республіканської газети «Молодь України». З 1962 по 1973 рр. – у журналі «Ранок», пройшовши шлях від кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рр. – заступник голови правління Спілки письменників України. Потім – завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976-го по 1991-й – секретар Спілки письменників України та СРСР. У 1999 році голова комітету по Державних преміях України ім.Т.Г.Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР. У 1981 році нагороджений ювілейною медаллю Всесвітньої ради миру. З 1989 по 1991 рр. – голова комісії зв’язків Верховної Ради СРСР з громадськістю, заступник голови Палати національностей Верховної Ради СРСР. Побував майже у всіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).

У травні – червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, звідки вів репортажі для Центрального та Українського телебачення. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва) «Випробування Чорнобилем», у якій викрив злочинну діяльність урядових «тимчасовців».

Першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932–1933 років.

Один із фундаторів Українського фонду культури, який довгі роки очолював.

Лауреат премії ім. М.Островського (1963 р.), Державної премії СРСР (1975 р.), Державної премії України імені Т.Г.Шевченка (1983 р.), міжнародних премій імені Г.Сковороди (1994 р.), «Дружба» (1997 р.), югославської премії «Лицарське перо» (1998 р.), міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999 р.), міжнародної премії імені М.Шолохова (2001 р.), премії імені В.І.Вернадського Фонду «Україна – ХХ століття».

У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року дійсний член Національної академії наук України.

Кавалер орденів князя Ярослава Мудрого V (1995 р.) та IV (1999 р.) ступенів, ордена Миколи Чудотворця (2002 р.), ордена Нестора-Літописця І ступеня (2006 р.).
Віталій Скобельський, 29.10.2015, 15:471164
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень