23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Життя, віддане сцені

Ще не минуло й року, відколи наш колектив та всі шанувальники радісно вітали народного артиста України Юрія Попова з 75-річчям. І все здавалося гаразд – нові ролі, плани, пропозиції. Однак уже ніколи не вийде наш колега на полтавську сцену…

Майже перед виходом з відпустки колектив театру був приголомшений трагічною звісткою – Юрій Васильович залишив цей марнотний світ заради світу вічного. Так потроху відходять у небуття митці, які склали незгасиму славу нашого театру.

Юрій Попов у ролі Мартина Борулі.
Народився Юрій Васильович 13 листопада 1939 року в Харкові, але дитинство та юність пройшли в мальовничому селі Чернеччина Охтирського району, що на Сумщині. Ця земля надихала багатьох митців, і один з них – талановитий український поет Платон Воронько, якого артист дуже любив. Тож і в душі малого Юрка забриніли поетичні струни, пробудився потяг до прекрасного. Це були складні післявоєнні роки – суворі, напівголодні, але сповнені внутрішньої радості, оптимізму від усвідомлення факту, що ти залишився живим, і гордості за свою Батьківщину, яка подолала фашизм і знову врятувала європейську цивілізацію, як у давнину захистила її від монголо-татарської навали. І хоча життя в людей було тяжке, але за традицією молодь збиралася вечорами на вулиці, співала, танцювала… У кожному селі був клуб, а в ньому різноманітні творчі гуртки – драматичний, танцювальний, хоровий… Так само і в школах – дітей змалку залучали до прекрасного на обов'язкових уроках музики, малювання та хорових співів.

Доля нібито вела, як писав Тарас Шевченко про свою музу, за руку майбутнього артиста до театру. Уже в дитинстві вперше вийшов він як читець на шкільну естраду. Що мене вражало в ньому, то щира вдячність, з якою майстер згадував тих, хто допомагав йому опановувати акторську майстерність, і серед усіх – першу свою вчительку Ніну Тимофіївну, котра прилучила його до сцени. З нею школярі ставили уривки з п'єс, читали вірші, співали. Так сталося, що дуже рано довелося хлопцеві заробляти на хліб свій насущний – у 14 пішов до колгоспу, де пропрацював рік. У рідному селі Юрія Попова була лише семирічна школа, і коли через рік праці у колгоспі батько сказав, що треба вчитися далі, хлопцеві доводилося два роки поспіль у будь-яку погоду долати по вісім кілометрів в один бік до школи в Охтирку й вісім додому. Легше стало, коли в десятому класі батько купив йому велосипед.

Потяг до театру не минав. Шкільну естраду заступила клубна сцена, на якій з незмінним успіхом читав гумористичні твори. У 1954 році як читець гуморески Степана Олійника «Гопак з коровою» пройшов на районний огляд художньої самодіяльності, потім з районного – на обласний, а з обласного – на республіканський, узяв участь у заключному концерті огляду і був нагороджений почесною грамотою Міністерства культури УРСР.

У 1957 році проводився перший республіканський фестиваль молоді та студентів. За участь у ньому самодіяльний артист одержав диплом першого ступеня.

Вибір майбутньої професії був від початку зрозумілим: усі навкруги зверталися до нього «Артист!» і з усіх боків наставляли, що треба вчитися далі. Поїхав до Харкова, а не до Києва, як пропонувала дружина Остапа Вишні, запримітивши талановитого юнака на ювілейному концерті знаменитого гумориста, бо так було ближче до дому. І їхав просто спробувати сили, а вступив одразу. Юрій Васильович дуже пишався своїми вчителями – професором, народним артистом СРСР Д.І.Антоновичем та М.С.Борисенком.

Закінчивши у 1963 році з відзнакою акторське відділення Харківського державного театрального інституту, Юрій Попов підписав розподіл на роботу до Полтавського театру ім.М.В.Гоголя, хоча були й інші пропозиції, наприклад, робота в Київському театрі ім.Івана Франка. Але тодішній головний режисер театру Віталій Смоляк спокусив випускника обіцянкою шаленого обсягу роботи. Відтоді доля зв'язала Попова з Полтавою навіки – тут, на полтавській сцені, прослужив він понад 50 років. За власними підрахунками артиста, на ній було зіграно 115 чи 116 ролей.

Першою на полтавській сцені стала роль його сучасника – старшини Задорнова в драмі О.Штейна «Океан». Критика одразу запримітила нове надбання театру, і вже в 1966 за роль Андрійка у виставі «Люди в шинелях» І. Рачади Попов одержав Почесну грамоту Міністерства культури УРСР і так само в 1967 році за роль Валерки у виставі «Людина за бортом» А.Школьника.

Від самого початку творчої діяльності артисту довелося грати багато ролей літніх людей, що іноді викликало в ньому відчайдушний протест. Але талант до зовнішньої характеризації та внутрішнього перевтілення долали всі перепони. Цьому, безперечно, стали в пригоді гарні здібності до малювання. Попов дуже цікаво працював над зовнішністю своїх персонажів. Ця здатність виявилася ще в інституті – досить переглянути фото актора в характерних гримах.

У 1969 році Юрій Васильович зіграв роль Солопія Черевика у безсмертному гоголівському «Сорочинському ярмарку». І відтоді полтавцям та гостям справжнього Сорочинського ярмарку важко уявити іншого Солопія. Коли у 1971 році театр поставив трагікомедію А.Макайонка «Трибунал», Попову було лише 33 роки, але за роль Терешка Колобка, старого сільського старости, артист одержав премію Республіканського фестивалю драматургії народів СРСР.

У 1972 році відбулася прем'єра комедії І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля» за участю Юрія Васильовича у головній ролі, яка мала великий успіх. Найкращим свідченням цього стало те, що понад 40 років артист виходив на сцену в ролі Мартина. А в 1976 році відбулася прем'єра вистави, яка стала справжньою подією, – «Енеїда» за І.Котляревським, у якій актор зіграв Зевса. До 200-річчя виходу у світ «Енеїди» театр знову звернувся до цього матеріалу, але трактував його вже зовсім інакше, а Юрій Попов зіграв у цій виставі Латина. І якщо в першій версії «Енеїди» переважав бурлеск, то в останній версії в ролі актора звучали трагічні ноти.

У 1981 році доля звела Юрія Васильовича з видатним режисером – засновником нашого театру, народним артистом УРСР Володимиром Скляренком у роботі над виставою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Треба було бачити, з яким ентузіазмом та захопленням працював він над роллю Івана Непокритого, і результат був вражаючий!

Попову пощастило втілити на сцені образи великих діячів, світочів театру – неперевершеного Михайла Щепкіна в п'єсі І.Рябокляча «Перша» та незрівнянного Мольєра.

Одна з найбільш значущих робіт майстра останнього десятиліття – роль Тев'є у виставі «Тев'є-Тевель» (п'єса Г.Горіна за творами Шолом-Алейхема) у постановці Ю.В. Кочевенка, з яким відбувся справжній творчий контакт.

Передостанньою роботою Юрія Попова стала роль містера Уебба у виставі «Мить… Життя…» за п'єсою видатного американського драматурга Торнтона Уайлдера «Наше містечко». Щось фатальне було в цій роботі, немов він підбивав підсумки… В одній зі сцен вистави артист стоїть самотній, з валізою біля ніг, неначе перед далекою подорожжю… Остання ж робота майстра – роль Артемія Петровича Земляніки в гоголівському «Ревізорі». Так замкнулося коло – «Ревізор» був його випускною дипломною виставою й останньою на творчому і життєвому шляху.

Образи, створені на сцені нашого театру народним артистом України Юрієм Поповим, ніколи не залишалися непоміченими. Звання, премії, нагороди… Він був, мабуть, чи не одним із «найвідзначеніших» артистів у нашому театрі…

Але найголовніше те, що Бог подарував йому талант, а він не закопав його в землю, не загасив іскру божу, і за це доля поцілувала його та подарувала найцінніше у світі – любов і визнання людей, вдячних та зачарованих глядачів.

Зірки гаснуть на землі, але спалахують на небесах.

Єлизавета Орлова, завідуюча музеєм театру
Іван Мольченко, 05.11.2015, 14:15671
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень