26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Тетяна Луньова: Відчуваю велику відповідальність перед темами, які до мене приходять

Навчалась у Полтавському державному педагогічному інституті ім.В.Г.Короленка за спеціальністю «Українська мова і література та англійська мова». Продовжила навчання в аспірантурі Київського національного лінгвістичного університету, захистила кандидатську дисертацію на тему «Лексикалізований концепт ГАРМОНІЯ в сучасній англійській мові: структура і комбінаторика». Після аспірантури повернулася до ПНПУ, щоб викладати англійську.

– Викладацька робота, мабуть, найкраща з тих, що можуть підтримувати письменника, – вважає Тетяна. – Питання, які ставлять студенти до текстів, здатні повністю перевернути моє власне бачення.

Із лютого 2010 року присвятила себе творчій діяльності. Того ж року разом із чоловіком Сергієм Луньовим заснувала видавництво «Структури Гармонії». Власноруч видали кілька книг: роман Сергія Мирного «Чорнобильська комедія», роман-перформатив «Знайти Лева» і книгу новел та акварелей «Рукописи не форматуються». Остання на конкурсі «Книжковий дивосвіт України» здобула диплом у номінації «Дебют молодого автора».

– Я могла б стати фізиком, біологом, озеленювачем-декоратором, спортсменом-марафонцем, інструктором з фітнесу, але у будь-якому разі я писала б і малювала, – каже про себе Тетяна.

Нині поєднує педагогічну та письменницьку діяльність, у співпраці з іншим видавництвом («Авіаз») випустила книгу «Усі ми будемо королевами, або Казка про Маринку і Мишенятко», готується до виходу книга «Зайченятко У».

На інтерв'ю до редакції Тетяна завітала зі своєю книгою – казкою «Усі ми будемо королевами». Розповідаючи про перші літературні спроби, гортає її сторінки.

«…ми знайшли баланс – я дістала змогу висловитись, а решта учнів – можливість не читати, але здобути знання»

– Звідки прийшло моє захоплення літературою? – пригадує Тетяна. – У дитинстві мені багато читали батьки, у підлітковому віці подобалося читати і переказувати книжки друзям. Мені було так приємно, що я можу поділитися, розказати історію, яку я пережила і побачила, можу знову оживити її. Учитель української мови та літератури помітив цю схильність і давав мені завдання переказувати класу прочитані книги. Завжди є учні, які не читають, а так ми знайшли баланс – я дістала змогу висловитись, а решта учнів – можливість не читати, але здобути знання. Це був дуже позитивний, світлий досвід.

Колись дізналася, що Горький, читаючи в дитинстві книжки, так яскраво все уявляв, що не міг зрозуміти, як це відбувається. От були надруковані букви – і вже перед очима постають картинки. Він навіть роздивлявся сторінки проти світла – не міг зрозуміти, звідки беруться ці яскраві малюнки. У мене не таке сильне відчуття, та, коли придумую сюжет, я й сама неначе дивлюся мультфільм (або фільм, якщо книга для дорослих), лишається тільки записати все.

«Перші серйозні спроби писати і перша серйозна підтримка були в педагогічному»

– У той час, коли я навчалася у ПДПІ, почала відвідувати літературну студію «Заспів», – продовжує Тетяна. – Нами опікувалася Галина Миколаївна Білик, у мене в групі була подруга Наталія Колісніченко, дуже сильна поетеса. Богдан Стороха, нині доцент університету, теж писав вірші. Ми часто втрьох організовували літературні вечори, їздили на зустрічі молодих поетів. Перші серйозні спроби писати і перша серйозна підтримка були в педагогічному.

Закінчивши інститут, я почала там працювати. Щоб краще зрозуміти мову, вступила до аспірантури у Київський національний лінгвістичний університет. Це був складний період – нічого, крім дисертації, не писала. Але потім з'явилася нагода реалізувати нові знання у своїх художніх творах.

«Науковий керівник дізналася, каже: чудово, дослідження гармонії в мові – це цікаво, нехай буде гармонія. Відверто кажучи, намучилася тоді з цією темою»

Кандидатську роботу Тетяни та назву її видавництва поєднує спільне слово – гармонія. Цікавимося, що їх пов'язує.

– Назва дисертації справді звучить дуже закручено, – сміється письменниця, – це специфічний майже герметичний науковий стиль, а от цікавитися гармонією я почала раніше.

Сформулювали цю тему водночас випадково і невипадково. Коли в лінгвістичному треба було обирати тему для роботи, мене запитали, про що я писала раніше. Моя перша наукова стаття називалася «Гармонія у творчості Панаса Мирного». Науковий керівник дізналася, каже: чудово, дослідження гармонії в мові – це цікаво, нехай буде гармонія. Відверто кажучи, намучилася тоді з цією темою. Суть лінгвістичного аналізу в тому, щоб дослідити, як засобами мови втілюється та чи інша ідея. З таким абстрактним поняттям, як гармонія, це справді дуже складно, хоча й цікаво.

У результаті зрозуміла, що суть гармонії – це зв'язок між двома речами, які водночас подібні й різні. Це стало для мене великим відкриттям, воно допомогло мені багато чого зрозуміти і в повсякденному житті. Потім це свідомо і несвідомо діставало відображення в усіх моїх починаннях. Коли заснували видавництво, це був свідомий пошук – віднайти гармонію друкованого слова й зображальних образів.

Тетяна Луньова – письменниця, видавець, педагог, перекладач. Автор понад 50 наукових публікацій з питань мови і культури.
«Якщо мета – не просто потримати в руках власну книгу, а щоб далі вона пішла до людей, писати і видавати дуже складно»

Тоді педагогіку Тетяна вирішила залишити заради мрії – видавничої справи, «...бо настав момент, коли я не могла приділяти увагу власним текстам. Дивують люди, які можуть писати в кафе і подібних місцях. Мені потрібна повна тиша і можливість зосередитися, тільки тоді я можу попрацювати так, щоб у кінці відчути: зробила справді все, що могла», – ділиться Тетяна.

– З одного боку, видати книгу нескладно: якщо автору дуже хочеться побачити своє ім'я на титульному аркуші, він своїм коштом може легко надрукувати кількадесят примірників. Але що потім? Якщо мета – не просто потримати в руках власну книгу, а щоб далі вона пішла до людей, писати і видавати дуже складно. Великі видавництва ставлять серйозні вимоги до якості тексту, і це дуже добре. Для книжки головне, щоб її читали, любили, вдумувалися, можливо, сперечалися з нею, щоб вона діставала відгук у душах людей.

Нині через сімейні й фінансові причини від видавничої діяльності подружжя Луньових відійшло. Натомість порозумілися з київським видавництвом «Авіаз», яке нині друкує книжки Тетяни. До викладацької роботи вдалося повернутися.

– Зараз мені стало значно простіше знаходити баланс, можливо, на своїх помилках я чогось усе ж таки навчилася, – сміється вона. – Робота зі студентами дуже збагачує: потребує великих сил, але багато віддає навзаєм. Іноді вони ставлять такі запитання до текстів, що повністю перевертають моє бачення твору. Викладацька робота, мабуть, найкраще може підтримувати письменника.

«Натхнення – це той момент, коли приходить ідея, решта – уже робота»

– Мене питають: «Звідки приходять теми?». Думаю, це питання дуже точне: теми саме приходять до людини, ніби самі її обирають, шукають того, хто зможе їх реалізувати. Не можу сказати, що вигадую щось, початкова точка завжди виникає сама: «Привіт, я прийшла, тепер твоє завдання – думати наді мною».

А далі – тяжка праця, коли багато чого треба придумати. Коли якийсь елемент сюжету вже готовий, вишукую багато варіантів, якісь відкидаю одразу, над якимись думаю більше, поки врешті не лишається той, який описую. Але буває, що й він «не лягає», відчуваєш це інтуїтивно, але дуже гостро. Доводиться переписувати. Натхнення – це той момент, коли приходить ідея, решта – уже робота. Відчуваю велику відповідальність перед своїми темами. Маю певний гурт: одна більше визріла, інша трохи менше, якісь уже втілились у книзі – перед ними я свій обов'язок виконала. Деякі ще стоять у черзі, чекають на мене, і це очікування тисне, штовхає до праці.

Нинішню книжку про Маринку («Усі ми будемо королевами») написала ще 2008 року, тоді був час економічної кризи: видавництво взяло її, сказали, мовляв, нам усе подобається, і... довелося чекати чотири роки. Книга з'явилася як резонанс на слово: прочитала вірш Габріели Містраль, видатної чилійської поетеси, нобелівської лауреатки, перші рядки якого звучали так: «Ми всі будемо королевами». Слова були англійською, вони настільки зрезонували в мені, що врешті це вилилося в задум і назву цієї книги.

Про назву запитували часто: «Можливо, не варто казати маленьким дівчаткам, що вони будуть королевами?». Згодна, дуже шкідливо створювати такий образ, особливо в дитячій літературі. Але в оригіналі поезія, яка подала мені ідею, дуже сумна, вона не про солодкаво-рожевий світ королеви. Цей вірш про чотирьох дівчаток, які жили дуже бідно і в дитинстві мріяли, що будуть королевами, коли виростуть, однак життя в них не склалося. Ця поезія – історія про те, як дитячі мрії не реалізовуються в дорослому житті та як тяжко буває жінкам.

Для мене королева – це найкраще, що є в тобі. Власне, що робить Маринка в цій історії? За допомогою Мишеняти вона знаходить і розвиває свої найкращі риси – людські якості, таланти. Це, по суті, і є той меседж, який би мені хотілося, щоб читачі побачили в цій книзі. Стати королевою – це виплекати всі свої найкращі завдатки уповні.

«Син – перший читач і мимоволі найсуворіший рецензент. Якщо він втрачає інтерес, треба переписувати»

Розповідає Тетяна й про своїх читачів, точніше про першого і наймолодшого з них.

– Книга, яка зараз у друці, називається «Зайченятко У». Сюжет такий: у Зайченятка пропало ім'я, і воно його шукало. Є там такий момент: коли йому треба було дістатися до середини болота, набрати чудодійної грязючки і вибратися назад. Казка для маленьких дітей. Сцена детальна, у ній є напруження, небезпека: Зайченя загрузає, майже тоне, але друзі несподівано його рятують. Коли я читала, синові було три роки. Він дуже зацікавився, питав, що ж там у Зайченяти було з ім'ям? Дійшли ми до сцени на болоті. Розмір – приблизно на сторінку А4, наче нічого особливого. Читаємо, а я дивлюся – дитина стоїть, очі великі: матусю, що буде із Зайченятком?! Що буде?! І покотилися сльози! Бачу, читати залишається ще півсторінки, але дитина не витримає. Скоротила – відразу прийшли друзі і його врятували. Ніколи не думала, що можу написати такий трилер для дітей, – сміється письменниця. – Узагалі ця казка для п'яти-десятирічних, але син зацікавився, сам просив почитати. Син – перший читач і мимоволі найсуворіший рецензент. Якщо він втрачає інтерес, треба переписувати.

«Від зображального мистецтва неможливо відійти, коли ти пишеш для дітей»

– Останнім часом захопилася абстрактними акварелями: і малюю, і в аналітичному плані пишу про них, – каже Тетяна, коли мова заходить про кольорові ілюстрації у книзі. – Знову пошук гармонії – тексти для дітей конкретні, мова предметна. Щоб дитина могла краще уявити описане, такими мають бути й ілюстрації. Абстрактне мистецтво натомість дуже не фігуративне, мистецтво, що нічого конкретного не зображає.

Від зображального мистецтва взагалі неможливо відійти, коли ти пишеш для дітей. Я приділяю дуже велику увагу тому, щоб діти вчилися придивлятися до деталей. Наприклад, у книзі «Зайченятко У» якщо це пташка, це не абстрактна пташка – це зяблик, кропив'янка тощо, тобто конкретні птахи. Ті птахи, яких діти можуть і не бачити в місті. Важливо, щоб книга слугувала місточком до реального життя, пошуку зв'язків, це теж гармонія – між дитиною і світом. Хотілося б, щоб книга могла спонукати батьків, які читають її разом із дітьми, повести дитину до парку, лісу, музею чи зоопарку, спонукала більше показувати дітям, а дітей вчила бачити навколишній світ.

Презентацію книги Тетяна сподівається провести до Нового року. Про цю подію читайте в наступних випусках «ПВ».
Сергій Лещенко, 05.11.2015, 15:491617
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень