26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Іван Новобранець: Від босоногого бешкетника — до заслуженого художника України

Історія життя та творчості відомого полтавського художника Івана Новобранця зайвий раз підкреслює: справжній талант завжди проб'є дорогу нагору. Навіть тоді, коли в це, з огляду на обставини, взагалі складно повірити!

Талановитий «неперспективний» учень

Сьогодні Іван Якович – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений художник України, член Національної спілки кобзарів України, майстер народних інструментів, лауреат премії ім.Самійла Величка. Його роботи займають гідне місце в європейських та американських музеях. А ще він пише думи та майструє кобзи!

Cвоє дитинство майстер згадує з посмішкою. Говорить, коли його в третьому класі залишили на другий рік, багато хто з односельців вирішив: нічого путнього з того хлопчини не виросте.
– Мені було нецікаво у школі, – пояснює Іван Якович. – Правда, я це компенсував тим, що постійно малював. Пам'ятаю, коли на арифметиці нас учили писати цифри, то я замість вісімки намалював дівчинку. Тоді, після війни, зошити були величезною рідкістю, а мені батько з Лубен привіз їх аж два. Але замість того щоб писати в них, я малював. Учителька сердилася, рвала малюнки, носила батькам їх показувати, бо ми жили недалеко від школи.

За словами Івана Яковича, його погляд на речі й на людей як художника сформувався ще в ранньому віці. Не обділив його Бог і талантом поета. Проте талант не дуже допомагав успішності хлопця. Через конфлікт з учителькою його залишили на другий рік у третьому класі. Протестуючи проти цього, Іван часто пропускав заняття, а якщо на них і приходив, то займався чим завгодно, та тільки не навчанням.

У полоні музики

Новим етапом у житті Новобранця стала музика. Як пригадує Іван Якович, хтось із школярів, які ходили навчатися в Березоточу з сусідніх шкіл, приніс балалайку і дав її Новобранцю.

– Я ніколи не чув музики і як звучить справжній музичний інструмент, – говорить чоловік. – У післявоєнні роки в нас не було ні світла, ні радіо, і вся моя культурна освіта – це ті народні пісні, яких затягували родичі та сусіди, коли збиралися за столом. Я їх усі напам'ять знав.

Коли хлопець приніс балалайку додому, батько взяв інструмент, налаштував його та зіграв кілька пісень.
– Я був вражений, – пригадує Новобранець. – І відразу ж попросив у тата, аби показав, як грати, що той і зробив.

Уже за кілька тижнів школяр опанував тонкощі гри на балалайці, про що дізналися вчителі та почали його залучати до різних культурних програм. Крім того, завуч десь у школі знайшла гармошку і дала її хлопцеві. На «приборкання» інструмента у того пішло відносно небагато часу. І вже за кілька місяців Іван став частим гостем на сільських та родинних святах як музикант, грав молоді на танцях у клубі та на шкільних концертах. Паралельно талановитого учня постійно залучали і як художника, причому не тільки на рівні навчального закладу, а й просили малювати сатиричні газети для колгоспу, карикатури на горе-працівників тощо.

– Незважаючи на таку мою нібито важливу участь у житті школи і села, з навчанням справи не клеїлися, мене щолінійки «пісочили», розповідаючи на загал, який я ледачий, – пригадує Новобранець. – І черговим «визнанням» цього стало те, що мене залишили на другий рік у п'ятому класі.

Звичайно, інтерес до навчання від того більшим не став, і хлопець міг узагалі скотитися на дно, проте тут на допомогу прийшов учитель фізики Іван Падалко, який вірив у малого Новобранця.
– Іван Іванович свого часу навчався в консерваторії на диригентському факультеті, грав на бандурах, добре знався на цих інструментах, – згадує художник. – Паралельно був хормейстером у колгоспі, впроваджуючи в селі художню самодіяльність, до хору виходив із камертоном. Консерваторії він так і не закінчив, оскільки якраз у роки його навчання зникли всі разом 360 українських кобзарів, яких у 1930­-му запросили на зліт до Харкова. Досі точно невідомо достеменно, де вони поділися – розстріляли їх чекісти під Харковом чи вивезли до Сибіру або на Соловки і там знищили. Івана Івановича батько не відпустив на той зліт, що і врятувало йому життя. Після того юнак вступив до вчительської семінарії, а закінчивши її, приїхав у Березоточу викладати фізику.

Падалко давно помітив малого музиканта, але якось запитав, чи міг би той опанувати баян і акомпанувати хору на концертах, на що дістав ствердну відповідь.
– Він пішов до голови колгоспу і таки випросив, аби для хору купили баян, – пригадує Іван Якович. – Запевнив, що навчить мене на ньому грати, а сільська культура стане на рівень вищою.

Інструмент придбали, але не баян, а акордеон. Падалко займався з малим Іваном щодня, і вже через два місяці хлопчак уперше вийшов грати на концерті перед односельцями.
– Попервах важкувато було, особливо читати ноти складно давалося, – пригадує. – Але з часом справи пішли значно краще. А через рік я грав найвідоміші вальси, марші, класичні твори. І в старших класах учителі змирилися з тим, що я живу тільки музикою.

Шляхами самостійного життя

Після закінчення школи й отримання атестата Івана Новобранця призивають до армії, він потрапляє служити на флот. На останньому році служби почав замислюватися, куди ж піти далі.
– Атестат у мене був так собі, – говорить він. – Але хотілося вчитися, і я зрозумів, що потрібно братися за голову. Тому накупив підручників за 8-10 класи і почав посилено студіювати та наздоганяти те, чого недовчив у школі. Уже через півроку я писав чудові твори, багато читав тощо.

Саме в цей час у частину, де служив Новобранець, прийшов лист від директора школи, у якому той кликав Івана повертатися до села, культурне життя в якому завмерло без талановитого хлопця.
– І я погодився, – говорить Іван Якович. – Повернувся в рідну школу, і мені відразу дали викладати малювання, співи та фізкультуру, оскільки свого часу я мав ще й неабиякі успіхи у спорті. Разом зі школою на мені були стінгазети, культурно-масові заходи, зміни у таборах тощо. Це була постійна робота з ранку до вечора, адже класів у мене було багато, та й позаурочна діяльність займала чимало часу.

Через шість років Іван вирішив: з нього досить!
– Незважаючи на те що директор усе ж підбивав мене вступити у педінститут, я подав документи і став студентом заочного відділення народного університету мистецтв у Москві, – каже Новобранець. – Це навчання дало мені не тільки повне розуміння мистецтва, а й уміння обґрунтовувати своє бачення, розкривати філософський зміст кожної роботи, створювати полотна, а не перемальовувати побачене. Це можна порівняти з поезією. Наприклад, поет не той, хто літературний інститут закінчив, а той, хто пише серцем. Навчений писати правильно, але без душі, він не достукається до людей.

Приблизно в цей же час Іван розуміє, що в Березоточі розвивати свій талант та рости як художник навряд чи зможе, тому вирішує перебратися до Полтави. У роки, коли покинути село було дуже складно, адже паспортів селянам не давали, Івану Яковичу таки вдалося отримати на руки заповітний документ і переїхати в обласний центр, де почалася нова віха його життя.


Нові горизонти

У Полтаві Іван Новобранець поступово знайомиться з місцевими художниками, починає багато малювати (а особливо йому вдавалися акварелі), з часом його стали вважати найкращим художником-акварелістом області, а його картини експонувалися навіть у Москві.
– Я ніколи не любив шаблонів, – говорить художник. – Одного разу мене хтось із колег порівняв із Шишкіним, і мене це зачепило. Як так? Значить, Шишкін є, а Новобранця немає? Тому я поступово віддався сповна тому стилю, у якому найбільш комфортно себе почував, – народному. Ще під час навчання в Москві мій наставник говорив: «Гляди, щоб тебе не перевчили, у тебе свій стиль, не давай себе ламати. У тебе своє бачення й унікальне мислення, і це правильно! І ніколи не треба оте «начало» випускати з поля зору, бо той наїв – то правда людська, правда твоєї душі».

Якось під час поїздки на малу батьківщину він знайшов удома на горищі акварель із зображенням села, що намалював ще 12-річним хлопчиком. Як розповідає художник, він малював її, забравшись із аркушем паперу, прикріпленим до фанери, та фарбами, на високе дерево.

Вирішив повторити малюнок, але вже у великому форматі, без дотримання всіх правил академічної школи, без «перспектив», «повітря» тощо. Кілька місяців художник працював над картиною, а коли показав її своїм колегам, ті просто посміялися і сказали, що Новобранець упав у дитинство.
– Але я був упевнений у тому, що саме такі роботи – це моє! – говорить Іван Якович. – Тому повернувся у майстерню, повирізав з підрамників майже сто акварелей і спалив їх у дворі. Після цього я вийшов з товариства художників.

Художник творив удома, а свої роботи не виставляв до 1977 року. І от наприкінці 70-х у Києві організовують всесоюзний фестиваль народної творчості. Іван Новобранець везе туди свою картину «Ой не п'ються пива-меди», де зображений чумак, що помирає у степу.
– Я до останнього боявся виставляти це полотого, – пригадує автор. – Проте коли журі, зокрема його голова Тетяна Яблонська, відома українська художниця, побачила цю роботу, вигукнула: «О! Оце так треба малювати народну картину! У нас уже є перший лауреат!».

На виставці саме були співробітники з музею Тараса Шевченка, котрі хотіли подивитися і, може, щось відібрати собі для музею. Побачивши картину Новобранця, йому відразу запропонували продати її для музею та навіть виписали чек на 150 карбованців.

Радість була недовгою. Івану Яковичу зателефонували з Києва і запропонували забрати роботу. Повідомили: виставку відвідали представники Міністерства культури в супроводі «мистецтвознавців у цивільному». Вони прискіпливо розглядали картину й угледіли в ній прихований «антирадянський» зміст. Новобранець привіз своє полотно назад. А незабаром і його самого навідали «гості» з органів. У той самий час, як на біду, під їхній приціл потрапив побратим Івана, майстер різьблення по дереву й килимарства, мистецтвознавець Віктор Фурман. Його відкрито звинувачували в буржуазному націоналізмі, бо розмовляв лише українською. Від переслідування Віктор Фурман подався аж до Сибіру, а Івана Новобранця почали регулярно викликати в органи і навіть вербували в «інформатори». Поступово його довели до нервового зриву, і він виїхав з Полтави у село Чернечий Яр, де купив хатинку, побудував маленьку майстерню, завів пасіку і прожив у добровільному затворництві близько 20 років.

Минув час, Україна стала незалежною. І Новобранець виявився фактично першим у державі художником, який створив монументальне полотно, присвячене проголошенню Незалежності країни. У 59 років він став заслуженим художником. У його активі такі сповнені громадянського змісту картини, як «Помаранчева революція», «Дума про голодомор», «Дума про Афганістан», «Дума про Чорнобиль» тощо.

А потім у його життя прийшла бандура

– Перша бандура – як перша дитина, – говорить Іван Якович. – Я почув звуки бандури і загорівся бажанням зробити цей інструмент. Але як її робити, де взяти матеріал, я не знав. Проте Боже провидіння і тут привело мене до потрібних людей, які допомогли з матеріалом, наукою, натхненням.

Майстер зробив 12 бандур і одну ліру. Він не просто творить ці інструменти, а й пише думи та виконує їх, адже голос, утрачений під час роботи у школі, у зрілому віці повернувся і став ще більш багатим та красивим.

Іван Якович завжди вірить у силу провидіння і, підсумовуючи прожиті роки, упевнений: вищі сили направляють людину по життю і допомагають їй розкривати свої таланти. Головне – жити по совісті та бути людиною!
Оксана Ханас, 23.11.2015, 13:02935
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень