23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Творець сталевого мережива

Нинішнього року Всенародний день батька майже збігся з днем народження майстра-золоті руки: коваля, паровозоремонтника і портобудівника Михайла Власовича Дорошенка, якому виповнилося б 116 років. 1993-го, на дев'яносто третьому році життя він відійшов у Вічність.

Діалог з пам'яттю

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.

Дмитро Луценко

17-річний коваль Михайло Дорошенко.
…Біла хата, батьківський поріг… Як багато думок, спогадів, емоцій викликають ці слова! Тут ми народилися, уперше сапнули земного повітря. Тут ми спиналися на ноги, зростали, а згодом – розлетілися по світах, обраних долею. Але де б ми не були, якась магічна сила повертає й повертає нас, хоч подумки, сюди – до рідних батьківських пенатів.

Тяжка підліткова наука

…Тату, мені, твоєму синові, незабаром 84, тому важко було б відновити все основне з твого багатогранного життя, аби не збереглися в сімейному архіві майже всі, хоча вже пожовклі та потерті від часу, документи.

Згідно з метричною книгою Успенської церкви села Абазівки Полтавського району Михайло Дорошенко народився 17 вересня 1899 року. Ти був третьою дитиною в сім'ї мого дідуся Власа Максимовича, а згодом благословилися на світ ще шестеро твоїх братів і сестер. Отож не дивує, що тебе, 13-річного підлітка, батьки рано віддали в науку до приватної кузні старого полтавського коваля. Відтоді чотири роки поспіль, 14 годин щодоби, ти, батьку, руками, що дерев'яніли від важкого молота, вдаряв і вдаряв по розжарених у горні заготовках. І тільки тоді, коли на землю опускалася ніч, падав від перевтоми, засинав непробудним сном тут же, під воротами кузні, на вогкій перетертій соломі. О четвертій ранку сварлива дружина господаря кузні вже стояла над твоєю головою, будила і вмить підсовувала якийсь, з дозволу сказати, нехитромудрий харч. І так підліток знову ставав до ковадла, до своєї щоденної виснажливої роботи.

Якось перед війною дідусь Влас розповів мені про тебе. Про те, що та тяжка наука пішла тобі на користь. І що ти з молотобійця на четвертий рік наймитування став самостійним неабияким ковалем. Просотана кіптявою приземкувата кузня, де ти на початку минулого століття працював, стояла поруч із заводом «Метал» (згодом – Полтавський турбомеханічний завод) на найвелелюднішому місці. Тож саме біля цієї кузні часто-густо товпилися чималі черги биндюжників, візників з міста та околиць. Сюди заїжджало на бричках, лакованих фаетонах і ридванах безліч замовників. Адже викувати таку як слід за розмірами та якістю підкову, вміло загартувати та підкувати норовистого коня – для 17-річного юнака справа непроста. А ще набагато складніше опанувати ковальське зварювання крупних деталей методом «врозруб», «внахлист» або «встик». Усього навчився, усе міг зробити Михайло. Тому невипадково керівництво Полтавського паровозоремонтного заводу забрало його до себе майстром з ремонту паровозних жаротрубних котлів. То була хоч і високооплачувана, але досить складна й водночас небезпечна для здоров'я робота. Нерідко бувало, що ще й топка як слід не прохолоне, а ти, обливши спецодяг водою, змушений лізти в її тісне жерло, щоб обсадною оправкою розвальцювати жарові труби. Та так щільно прикувати до корпуса парового котла, щоб жодна краплина води не протікала, інакше чекай на аварію паровоза в дорозі.

Коли в першій половині минулого століття в Україні розпочалося масове будівництво шляхів сполучення і залізничних мостів, знову знадобилися твої, батьку, золоті руки – цього разу на клепальних роботах. Досить важко з'єднувати конструкції металевих ферм мостів гарячими заклепками, особливо взимку. Потрібно розжарену добіла заклепку швидко і точно поставити так, щоб вона щільно заповнила отвір з'єднання, а потім устигнути відформувати головки з обох боків, аби вона сіла на місце, як кажуть, намертво. Усі ці операції Михайло виконував швидко, точно, високоякісно, учив цієї складної справи інших. Тому в колективі мостопоїзда №365, що зводив залізничні мости в Полтаві через річки Ворсклу й Коломак, у Яреськах через Псел, у Миргороді через Хорол, під Ковелем через Стоход та поблизу польського кордону через Західний Буг, знали Михайла Дорошенка як найкваліфікованішого слюсаря-мостобудівника дев'ятого розряду (найвищий розряд у промисловості).

Через декілька років мостопоїзд відрядили до далекого Казахстану, потім – в Узбекистан, де Михайло зводив мости через швидкоплинні гірські ріки Сирдар'ю (впадає зі сходу в Аральське море) та Амудар'ю – у те ж неспокійне море – з півдня. Це саме та, розпечена, як сковорода, влітку і багата на тріскучі морози з ураганними вітрами взимку місцевість, де всі десять років поспіль відбував каторжне заслання і виснажливу військову муштру геніальний мислитель і пророк, видатний поет і художник Тарас Шевченко.

Боротися за життя

Мостопоїзд уже збирався повертатися в Україну, як у пустелі Кизилкум вибухнула холера. Ця підступна хвороба забрала життя багатьох робітників українського мостопоїзда. Захворів і ти, мій батьку. Але якимось чудом, долаючи карантинні пости, з невеличкою торбинкою аральської солі за плечима тобі таки пощастило виборсатися з полону смерті й дістатися на попутних товарняках додому, а мостопоїзд уже не в Полтаву, а в Донецьк пригнала інша збірна бригада в складі казахів та узбеків.

На небосхилі життя. Михайлові Власовичу – 92 роки.
Трохи підлікувавшись, ти, мій мужній батьку, їдеш у Донецьк, звідти тебе направляють у довгострокове відрядження на будівництво Маріупольського морського порту. Там саме проводили монтаж портових естакад і перевантажувачів. Робота йшла ритмічно, здавалося, ніщо не віщувало лиха. Але воно таки наздогнало тебе в один із морозних січневих днів. Пам'ятаєш, тату, як ти зі своїм помічником і кількома монтажниками в той час вів на чималій висоті клепальні роботи? Риштування, не прийняте в експлуатацію, не витримало ударних навантажень, і всі робітники разом з розпеченим горном, заклепками, інструментом попадали вниз на купи розкиданого бутового каменю. Того фатального дня загинуло п'ятеро робітників. Шостий монтажник урятувався, зачепившись спецівкою за гостру скобу, що стирчала на дерев'яній консолі. А ти впав з висоти на те злощасне каміння, наскрізь пробивши ним валянки, діставши важкі травми голови, хребта з ушкодженням спинного мозку, порізи тулуба, ніг і рук… Сорок одну добу пролежав у маріупольській міській лікарні. Перші 15 діб ти весь час марив, не приходив до тями. По закінченні лікарняного маріупольська страхова контора видала матеріальну допомогу, керівництво порту –
безплатну курортну путівку: спочатку у Слов'янськ, потім у Житомир. Та, на жаль, тобі так і не покращало – став інвалідом другої, потім першої групи довічно.

Повернення додому

Що лишалося робити? Знову повернутися додому. Згодом батько побудувався в Абазівці на вулиці Шевченка. З мамою нашою, Ксенією Антонівною, заклали фруктовий сад, викопали криницю, облаштували пасіку. Жили тут, допоки 1943-го, відступаючи, палії-фашисти не знищили наше рідне дворище, як і все колись мальовниче село. Залишились серед згарища в чому стояли… І тільки під кінець засніженого листопада 1943 року спорудили сяку-таку землянку. Через два роки мої батьки перебралися у відремонтований сарай. А ми з братом Володею подалися до обласного центру – здобувати освіту в Полтавському технікумі цивільного будівництва. Щоб, як і наш батько, отримати спеціальність будівничого. Мама наша пропрацювала в місцевому колгоспі 48 років – за «палички-трудодні», а батько обслуговував потужний дизель-двигун, що виробляв електроенергію на Абазівському зсипному пункті «Заготзерно». Звичайно ж, заробітки мав невеликі. Та до останньої копійки витрачав на нас із братом, щоб гарно вчилися справи всього його життя.

…Узагалі наш батько вмів робити все, що задумав: укривав дахи під залізо, виготовляв вікна, двері. Склив, паяв, лудив. Під час скрути по війні сам робив колодки для взуття для всієї сім'ї, чинив шкури на юхту і хром, шив черевики і чоботи, виготовляв діжки… А вже як було замаринує та викоптить окіст із домашнього кабанчика!.. Ну просто смакота! До речі, батько виготовив власноруч усі необхідні інструменти, що залишилися мені у спадок. Одно слово, наш батько мав не тільки натруджені вмілі руки, а й світлий аналітичний розум і неабиякий вроджений хист. І багато чого з того вміння, майстерності перейняли ми, діти, за що тобі, наш рідний і незабутній, воістину народний самородок-умілець, довіку вдячні. На все життя мені запам'яталися твої мудрі слова: «Коли щось хочеш зробити, добре подумай, десять разів обміркуй і тільки тоді берися за діло». Ще й наголошував: «Ніколи не починай серйозну роботу надвечір – тільки зранку, з раннього ранку!».

Так, і це була неперевершена правда. Батьківська мудра й така проста ненав'язлива наука нерідко ставала в добрій пригоді навіть у моєму вже далеко не молодому віці. У свої 93 роки і до останнього земного дня наш батько залишався в повній свідомості: у міру трудився, не обмежував себе в їжі, але й не переїдав. Бо знав: саме рух, постійна праця і тримали у формі його «двигун» – серце, що подарувало йому довголіття.

…Сьогодні, коли пишу ці хвилюючі для мене рядки, за вікном зима з першим пухким снігом. Я по-синівськи гордий з того, що ти, мій батьку, не зламався під тягарем буремних років, під тиском нелегкої долі, яка ще підлітком зірвала тебе з батьківського порога, неначе той кораблик з якоря, і носила тебе по різних світах, випробовуючи на витривалість і міцність. І ти мужньо вистояв, виніс на своїх зранених крилах усі життєві шторми, полишивши по собі добру згадку і нашу довічну синівську вдячність.

Післямова

Стосовно нашого рідного села Абазівки, дому, де колись народився, батьків і дідусів, до яких бодай у мріях звертаюсь, раджусь, звіряю свої дії і вчинки, про ті почуття краще, аніж у відомій пісні, не скажеш:

І хлібом, і світом,
І прадідом, дідом
Гріє душу село,
Моє рідне село…

Микола Дорошенко, учасник війни, ветеран праці
Іван Мольченко, 08.12.2015, 14:36661
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень