11 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Ольга Григорук: Комусь для щастя не вистачає «Мерседеса», а комусь — зручного інвалідного візка

Від того як суспільство ставиться до тих, кому з тих чи інших причин важко або неможливо самостійно подбати про себе, залежить рівень його цивілізованості.

У давні часи і навіть аж до сучасної історії у людей, яких ми нині відносимо до категорії «інвалід», було дуже мало шансів на виживання взагалі. Завжди і у всі часи турбота про інвалідів в основному трималася на плечах їхніх рідних та добрій волі окремих людей. Сучасне суспільство зробило крок до власної цивілізованості. З 1983 по 1992 роки Організацією Об’єднаних Націй було проведено своєрідне «Десятиліття інвалідів». Про їхні проблеми заговорили, перевели в площину активних практичних рішень, права інвалідів почали закріплювати на законодавчому рівні.

На 47-й сесії у 1992 р. Генасамблея ООН проголосила щорічну подію всесвітнього масштабу – 3 грудня стало датою Міжнародного дня інвалідів. Заходи, до яких цього дня закликає всі країни ця шанована міжнародна організація, мають бути спрямовані на інтеграцію інвалідів у життя нашого суспільства. Від цього залежить наша цивілізованість.

– Це день солідарності, день підтримки людей тяжкої долі, день сподівань і надії на краще. Хоча кілька років поспіль як голова міської асоціації дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства я ігнорую цей день, бо не хочу зайвий раз нагадувати дітям, що вони інваліди, – говорить Ольга Григорук. – Хоч діти-інваліди з народження й звикли до такого свого статусу. Особливо завдає болю формулювання «дитина-інвалід», хоча останнім часом його намагаються замінити на інші терміни: діти з особливими потребами, діти з обмеженими можливостями, діти з вадами здоров’я, неповносправні (як на мене, дуже дивне слово). Але як можна дати людині означення «з обмеженими можливостями»? Хто дав право визначати той рівень можливостей? Можливо, у такої дитини були б інші можливості, але, народившись із вадами здоров’я, вона стикається навіть у своїй квартирі зі штучними перешкодами. А є ще людські бар’єри, які набагато страшніші. Вважаю, що не такий страшний інвалід із фізичними вадами, як інвалід душі. У нас, на жаль, таких дуже багато.

– То який із вищеназваних термінів, на вашу думку, найбільш прийнятний?
– Думаю, краще називати таких дітей дітьми з особливими потребами. Вони такі ж діти, які і всі інші, але потреби у них справді дещо особливі. У дітей не повинно бути нещасливого дитинства, тим більше у таких, обділених долею. І за це відповідаємо ми, батьки. Щоправда, батьки теж бувають різні, особливо не витримують ударів долі чоловіки. Тому відповідають за дітей насамперед матері. Але не можна весь тягар покладати тільки на жіночі плечі, адже ми живемо в суспільстві. Органи влади також мають докладати зусиль для вирішення проблем таких людей.

– Посилаючись на дослідження ЮНІСЕФ, уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю, голова Національної Асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич днями заявив, що в Україні дуже низький рівень толерантності суспільства по відношенню до дітей з інвалідністю. 96% українського соціуму стверджують, що такі діти заслуговують рівноправного місця і підтримки суспільства, але на практиці тільки 13% населення готові сприймати їх як друзів, членів сім'ї, прийняти в спільноту здорових дітей.
– Наша держава декларує європейський вектор розвитку, але ж у Європі ставлення до інвалідів кардинально відмінне від нашого. Моїй доньці зараз 35 років. Пам’ятаю, коли маленькою везла її у візку, всі оберталися, роздивлялися, тицяли пальцями. Морально було дуже тяжко витримувати таку реакцію людей. І взагалі ще не так давно була навіть вказівка не показувати наших дітей по телевізору, щоб не травмувати глядачів. І нас не показували, особливо дітей у візках, із ДЦП. Ставлення дещо змінилося: якщо в Радянському Союзі не було ні сексу, ні інвалідів, то тепер є і одне, і друге, але якісно ставлення до людей з особливим потребами майже не змінилося.

Нашій асоціації було дуже складно працювати до того, як у нашому житті з’явився Олександр Мамай. Ми познайомилися вісім років тому, коли він ще не був міським головою. Він один справді перейнявся нашими проблемами, допомагав нам як благодійник. З його допомогою наші діти вперше поїхали на море. До цього скільки я не просила, щоб хоч на якесь оздоровлення вивезти наших дітей, ніхто й палець об палець не вдарив. Наші мами плакали, коли поїхали в Трускавець до спеціалізованої клініки, де лікують ДЦП. У Полтаві з його ініціативи запрацював центр реабілітації дітей-інвалідів, один із кращих в Україні.

До народження доньки я працювала педагогом в одній зі шкіл. У паралельному класі була дівчинка з особливими потребами. Діти її ображали, навіть батьки просили прибрати цю дитину з класу. І в такій ситуації все залежить від позиції керівника школи – як він проведе роботу з учителями, класним керівником, а той у свою чергу – з батьками, дітьми. Від цього залежить і ставлення до такої дитини. Так само все відбувається на рівні міста. Олександр Федорович показує приклад усім, як треба ставитися до таких дітей. Він подає приклад і підприємцям, які нам теж допомагають, за що ми щиро вдячні. Думаю, тоді й люди інакше починають ставитися.

– Що може змінити ставлення до таких людей, щоб хоча б наблизити його до європейського?
– Доброта і людяність. Кожен думає, що його така проблема, дякувати Богу, обминула. Свої проблеми вважає найбільшими і не замислюється над тим, що комусь іще гірше. Знаєте, комусь для щастя не вистачає чергового «Мерседеса», а комусь – зручного інвалідного візка. На даний момент держава про нас взагалі забула, бо є важливіші проблеми. Але ж цим дітям теж потрібно жити.

– Куди звертатися людям, які захочуть вам допомогти?
– Можна телефонувати мені – Ользі Петрівні Григорук – за номером (050) 213-75-99. Наближаються День святого Миколая, Новорічні свята. Ми хочемо, щоб небайдужі люди згадали про цих діток і знайшли можливість їм допомогти, привітати.
Наталія Вісич, 08.12.2015, 15:001137
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад