26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Земля і небо Олександра Грущенка

Батьківщина Олександра Грущенка – село Пузикове Глобинського району. Там 95 років тому –13 грудня 1920 року – він і народився в селянській сім'ї. Закінчив Глобинську середню школу за рік до початку війни. Й одразу його призвали до лав Червоної Армії.

Так потрапив Олександр аж на Далекій Схід, де служив у 98-му бомбардувальному авіаційному полку механіком із озброєння Іл-4. А через рік його перевели на рідну Україну – у 98-й далекобомбардувальний авіаційний полк, що базувався на аеродромі Скоморохи в Житомирській області. Там і зустрів війну, а з грудня 1941 року вже служив механіком з озброєння у 20-му (185-му) гвардійському бомбардувальному авіаційному полку. Цікаво, що майже всю війну Олександр Петрович пройшов з екіпажем Героя Радянського Союзу Петра Юрченка. Не раз доводилося і механіку Грущенку вилітати на бойові завдання як повітряному стрілку.

У своїй книзі «Однополчани» полтавець Олександр Щербаков згадує і про такий епізод з фронтових буднів Грущенка. Коли довелося йому бути і… сапером. У 1944 році авіаполк дислокувався на території Польщі. Усі машини вже були готові до бойового вильоту, як раптом трапилося непередбачуване: моторист, щось налагоджуючи в кабіні одного з бомбардувальників, випадково зачепив важіль скидання бомб, і всі десять «фугасок» посипалися на землю під літаком! На щастя, вони не встигли «перекинутися» детонаторами вниз… Негайно оголосили бойову тривогу! У цей час усі інші машини знялися в повітря – подалі від гріха. А Грущенку поставили завдання – знешкодити бомби. Притягли ящик піску, і механік взявся за роботу сапера, викручуючи ключем детонатор за детонатором… Так довелося працювати майже п'ять годин! Кажуть, після виконання цього завдання Грущенко і посивів. А на грудях відтоді з'явилася найпам'ятніша для нього нагорода – медаль «За відвагу», якою вкрай рідко нагороджували авіатехніків чи механіків.

До речі, цікаво, що бойові побратими – Юрченко і Грущенко – служили разом і після війни. У Полтаві! З 1946 року Олександр Петрович був старшиною ескадрильї 226-го Сталінградсько-Катовицького Червонопрапорного важкобомбардувального авіаційного полку (13-та гвардійська важкобомбардувальна авіаційна дивізія), а пізніше – старшиною техніко-експлуатаційної частини. І тут Петро Юрченко знову став його командиром, адже вже будучи генерал-майором авіації, він з 1960-го по 1969 рік командував дивізією. Помер Петро Юрченко 9 вересня 1995 року, похований на Алеї слави центрального кладовища Полтави, а його іменем названа вулиця в авіамістечку.

Сам Олександр Грущенко служив до 1979 року. Але й після цього продовжував працювати вже на цивільній посаді – заві-дуючим господарством Полтавського сільськогосподарського інституту.

У 2010 році на честь 65-ї річниці Великої Перемоги ветерану авіації присвоєно звання полковник. Він кавалер орденів Богдана Хмельницького ІІ ступеня, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, ордена «За службу Батьківщині», має багато медалей, серед яких і «За бойові заслуги» та «За відвагу».

До речі, автор уже згадуваної нами книги «Однополчани» (про 226-й гвардійський авіаційний полк) Олександр Щербаков свого часу служив у підрозділі, старшиною якого був Грущенко. Він згадує: солдати настільки поважали Олександра Петровича, що навіть називали «наш батя». А сам Щербаков написав про нього цілу поетичну поему «Старшина», яка опублікована у книзі «Однополчани».

Олександру Петровичу – 95! З ювілеєм його вітають і ветерани Полтави, і колишні однополчани – усі, хто знає цього мужнього і водночас надзвичайно доброго й людяного чоловіка. Приєднуємося до цих вітань і найкращих побажань на адресу ювіляра і ми, вісниківці, адже наша газета не раз писала про ветерана-фронтовика.
Віталій Скобельський, 16.12.2015, 17:21650
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень