20 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Андрій Якутін: У Полтаві зрозумів, що я — українець

Андрій Якутін переїхав до Полтави у червні 2014 року з Горлівки Донецької області. Про те, як змінилося його життя та життя його родини за ці півтора року, про улюблену роботу і про те, чому в будь-якій ситуації важливо залишатися людьми, він розповів нашому виданню.

– Андрію, для початку розкажіть трошки про себе, про родину.
– Я народився у простій робітничій родині в Горлівці, де прожив 37 років свого життя, до того часу, як у червні 2014-го змушений був забрати свою сім’ю і виїхати звідти. Разом з дружиною виховуємо чотирьох дітей: трьох синів і доньку.

– То ви – багатодітний тато!
– Я не вважаю себе багатодітним. Це суспільство накладає якісь шаблони, коли троє дітей – це вже багато. У нас підростають 11-річна донька та три хлопчики, яким десять, дев’ять та п’ять років. Вважаю, що родина потрібна кожному. Коли людина живе одна, то, за великим рахунком, – це егоїзм. Для мене сім’я – здатність жертвувати. Зі своєю дружиною я познайомився давно, ми вже багато років разом, і для мене вона – найрідніша людина. Просто не уявляю поряд ще когось, хто б так ідеально мені підходив, ніколи не думав про якусь іншу, кращу. У мене є вона, це моя половинка – і це закон.

– Що стосується вашої професійної діяльності: нині ви працюєте відеооператором на обласному телебаченні (Андрій працює у телерадіокомпанії «Лтава» – Авт.). Десь навчалися цього?
– У відеооператори я пішов за покликом серця, як би пафосно це не звучало. За фахом я взагалі залізничник, помічник машиніста. Але за спеціальністю не працював жодного дня. Після закінчення навчання пішов зв’язківцем в «Укртелеком», аж на 11 років. Потім зрозумів, що професійно рости мені далі нікуди. Тому не захотів більше терпіти і звільнився.

– Але ж, виходить, що 11 років терпіли?..
– Розумієте, мені подобалася моя робота. Я з тих людей, які прагнуть постійного розвитку, навчання, тому віддавався цілком. Далі можна було піти навчатися на інженера, але ця спеціальність мене не цікавила, оскільки бачив на прикладі нашого інженера, наскільки це нудна кабінетно-паперова робота.

– Що робили після звільнення?
– Деякий час працював на різних роботах і паралельно потроху вчився знімати. Коли ще був в «Укртелекомі», придбав у кредит відеокамеру й опановував цю справу. Рівень відеооператорів, які на той час, скажімо, знімали весілля в місті, був досить низький, якість апаратури теж залишала бажати кращого, тому там було поле для діяльності та росту. Окрім того, це цікавило ще й тому, що було пов’язано з творчістю, а потяг до неї у мене з дитинства був. Наприклад, свого часу я й вірші писав, і малював, навіть мав прихильників творчості.

– А на телебачення як потрапили?
– Коли я зрозумів, що хочу бути відеооператором серйозного рівня, то пішов у міську телерадіокомпанію «6 канал» влаштовуватися на роботу. Спочатку вакансій не було, але я місяців шість періодично туди ходив, поки нарешті мене не взяли. За період з 2008-го по 2014-й я фактично виріс до провідного відеооператора телеканалу.

– Напевно, складно було на початку поряд з більш досвідченими колегами? Вони ділилися з вами своїм досвідом?
– Ніхто мене не вчив. Рівень професіоналізму серед операторів каналу був дуже низький. Минуло зовсім небагато часу, і вчити колег уже почав я.

– А самі навчилися інтуїтивно чи закінчували якісь курси?
– Ні, не інтуїтивно. Коли я чимось захоплююся і щось починаю робити, то підходжу до цього дуже ґрунтовно. Для мене не існує понять «мені так здається» чи «а я отак бачу», бо це не аргумент. Існують чіткі правила. Я прочитав дуже багато книг по темі зйомок. Літературу, пов’язану з кіно та телебаченням, знаходив та завантажував з інтернету, а потім роздруковував удома на принтері і прошивав. Виходили такі-от книги різної спрямованості, починаючи від відеозйомки і монтажу і закінчуючи психологією сприйняття, побудовою мізансцен тощо. Щось було вивчено більш глибоко і застосовувалося на практиці, щось просто читав для загального розвитку. Я максимально набивав себе знаннями, читав і перечитував, дивився роботи інших операторів і аналізував, для чого це зроблено, що хотів показати оператор тощо.

– Якісь найбільш пам’ятні зйомки були?
– Завжди цікаво було знімати приїзд відомих політиків, коли купа камер з центральних каналів. По-справжньому вражали зйомки, коли почалася війна, коли нам, щоб доїхати з Горлівки до Донецька, доводилося проїжджати п’ять-шість блокпостів. Зрозуміло, що нас ніхто особливо не зупиняв, не перевіряв нічого, усе було загалом зрозуміло, але якось усе це дуже врізалося в пам’ять. Можливо, тому, що все було дуже незвично: це твоє місто, ти все це бачиш на власні очі, але не можеш узагалі сприйняти й усвідомити той факт, що ти зараз в усьому цьому перебуваєш.

Якщо говорити узагальнено, то для мене немає стандартних шаблонних зйомок. Навіть якщо це якесь звичайне засідання, я намагаюся щоразу вихопити цікаві моменти й шукаю щось нове. І якщо мені це вдається, то вважаю свою роботу результативною.

– Андрію, от ми поступово і підійшли до цієї складної теми – війни на Донбасі. Як ви вважаєте, чому взагалі це все стало можливим там, на Донеччині й Луганщині?
– Дуже складно робити конкретні висновки. Вважаю, що першим чинником стало потурання влади процесам, що там почали відбуватися. Навіть не так: там не було влади, там було безвладдя. Я пам’ятаю, як усе починалося. Силовики (правоохоронні органи, військові частини) могли все це дуже легко й дуже швидко зупинити, але чомусь ніхто нічого не робив. Дочекалися, поки з Росії приїдуть солдати, навезуть зброї, почнуть стріляти. Усе закручувалося, як пружина годинника, і було зрозуміло, що все це добром не закінчиться. Додайте сюди колосальну підтримку місцевого населення.

– З чим це пов’язано?
– Думаю, тому, що центральна влада робила все таким чином, аби в людей з’явилася недовіра і протест до всього українського. Як ви знаєте, ці регіони, особливо Луганщина, завжди були депресивними. Багато жителів цих областей нікуди не виїжджали далі Донецька чи Луганська, вони навіть не знають, що є інша Україна. Крім того, там на професійному рівні поставлена пропаганда. Достатньо тиждень подивитися їхні канали й почитати газети, щоб навіть адекватна людина, яка підтримує і вболіває за Україну, похитнулася у своїй упевненості. Що вже казати про тих, хто живе в цьому інфопросторі постійно? Люди обдурені просто. Їм наобіцяли нове життя, покращення. І ніхто не пояснював, що шлях до кращого – це перш за все необхідність починати змінюватися у кращий бік самим, а не чекати, що хтось прийде і все розв’яже. І це – точно не насильство, а діалог, компроміс. Якщо «нове життя» починають будувати на крові, то нічого хорошого з цього не вийде.

– Донбас стане знову українським коли-небудь?
– Чесно кажучи, я сумніваюся, що, проживши довге і щасливе життя, я застану цей момент.

– Чому?
– Розумієте, неважливо, хто там зараз бомбить. Але там діти, яким чотири-п’ять років, і вони місяцями живуть у підвалах. Вони бачать кров та смерть, і вони впевнені, що це
роблять українські війська. І як їм потім усе це пояснити? А там іще ж народжуватимуться діти, які іншого життя не бачили. Давайте проведемо аналогії з Німеччиною. Коли після Великої Віт-чизняної війни вона знову стала для нас дружньою країною? Минув дуже великий проміжок часу. Слово «фашист» стало узагальненням, усіх німців вважали фашистами, і ставлення до них з боку нашого народу було негативне. Тепер приблизно те ж саме відбувається на Донбасі. Нині там ллється кров. Багато людей загинуло, багато сімей втратило годувальника, близьких та рідних. З’ясовувати, хто стріляв, чому стріляв, уже ніхто не буде. Так, є люди серед мирного населення, які все розуміють, не сприймають зброю, смерті, але їх небагато. Вірю, що час лікує, минуть роки – і рани поступово затягнуться. Але, ще раз повторюся, навряд чи це станеться найближчі кілька десятиліть.

– Ви виїхали з Горлівки буквально незадовго до початку стрілянини у вашому місті. Що конкретно вплинуло на це непросте рішення: страх за життя близьких чи якісь інші фактори?
– Я не люблю бути посередині. Вважаю, що треба приймати якусь сторону: або тобі це подобається і ти підтримуєш і береш у цьому участь, або тобі це не подобається, і ти шукаєш альтернативу. Зваживши все, ми з дружиною прийняли рішення виїхати звідти назавжди.

– Напевно, дружині було важко зважитися на це?
– Ми багато років разом і всі рішення приймаємо разом. Зрозуміло, що їй було складно, але вона, як і я, розуміла, що це вимушений крок і що варіантів немає.

– Чому обрали саме Полтаву?
– Просто так, правда! Ну, можливо, гени про себе нагадали: моя бабуся родом із Зіньківського району. Крім того, коли вивчав по інтернету місто, з’ясував, що тут є три телеканали, а отже, може бути робота. Тому в сере-дині червня 2014 року ми зібрали найнеобхідніші речі, зібрали дітей і виїхали з Горлівки. Опинившись на вокзалі у Полтаві, ми просто відкрили двері в нове життя.

– Складно було попервах?
– Були певні проблеми. По-перше, ми нікого тут узагалі не знали. По-друге, у будинку, який ми найшли через інтернет і заплатили за нього чималі гроші, прожили тільки два тижні і змушені були переїхати. Кілька місяців жили у хостелі при церкві, а потім зняли будинок у передмісті.
Скажу так: коли я їхав у потязі, то думав і зараз так думаю, що ніхто нікому нічого не винен, навіть якщо в тебе четверо, п’ятеро чи шестеро дітей. Це мої діти, і я повинен забезпечити їх усім необхідним. І це приємні турботи. Я не прагну перекладати їх на соцслужби чи добрих і небайдужих людей. Не без того, звичайно: нам допомагають і багато допомагають, за що я щиро вдячний усім. Добре, що є люди з такими серцями. Але зловживати їхньою добротою не варто.
Загалом, якщо говорити про сьогодні, то я задоволений життям. Не думаю, що в нас усе погано і страшно. Не слід акцентувати увагу на проблемах. Спочатку так, було погано і незвично від того, що тобі немає де жити, ти, по суті, безхатько, гнітила постійна необхідність збирати всі довідки, сам «статус» теж не тішив, але зрештою то необхідний захід.

– Мрієте повернутися додому?
– Ні. Якщо я пішов, то це назавжди. Виїжджаючи з Горлівки, ми чітко знали, що більше ніколи туди не повернемося. І знаєте, є ще один такий психологічний момент: якщо ти думаєш, що колись повернешся туди, то ти не зможеш жити тут, ти не будеш радіти цьому життю, а чекатимеш моменту, коли поїдеш назад. Не треба повертатися, це просто втрата часу. Я швидше збудую щось нове тут. До речі, проживши в Полтаві деякий час, я зрозумів, що живу в Україні і я українець, я не сприймаю насильство в будь-яких його проявах.

Як страшно це не звучало б, але вся ця війна рано чи пізно все одно сталася б, це чистилище для нашої країни. Тільки тепер люди усвідомили свою національність, відчули, що вони українці і що зараз мають вистояти, аби потім було краще.

– Говорячи про ці півтора року, як гадаєте: ваше рішення було правильним?
– Я в цьому впевнений. Особливо переконався в цьому після спілкування зі своїми землячками, які також тут уже понад рік, але не мають знайомих, живуть своїм горем і тугою за домом, спілкуються тільки у вузькому колі переселенців. Ми за цей час зуміли налаштуватися на зміни, у мене з’явилося багато друзів і знайомих, коло спілкування повністю змінилося, я маю цікаву роботу і чудовий колектив професіоналів, мої діти і дружина не живуть у підвалах. Хтось вважає нас дуже нещасними, але насправді мені це не зрозуміло. Я маю все для життя. І хай є складнощі, але вірю, що все з часом нормалізується і буде добре. Не треба накопичувати погані емоції й постійно переживати трагічні спогади. Слід відкриватися новому, бо тільки тоді буде рух уперед.

– Я знаю, що ви незабаром знову їдете у відрядження в зону АТО. Чому так ризикуєте?
– Чому я це роблю? Хочу показати життя без прикрас. Чомусь усіх нас, переселенців, вважають нещасними. А є хлопці, які сплять в окопах під звуки снарядів. Нехай у нас немає житла, але в нас не стріляють. А от вони… Ну уявіть: людина жила собі мирно, мала дім, дітей, роботу. І тут прийшла повістка, і її кинуло в ці реалії. Тому про це треба говорити. Війна не закінчилася, хоч у ЗМІ і пишуть, що стали менше стріляти, що, наприклад, жодна людина не загинула, але 30 поранених. Але поранення різні теж є. От відірвало солдату ногу. Як йому з цим жити потім? Ким він зможе працювати, хто йому платитиме? Ніким він не зможе працювати, а його родина приречена на злидні. І я вважаю, що туди треба возити всіх і показувати, що там відбувається. Необов’язково зупинятися, досить просто проїхати через ці міста. А так дивишся на людей і бачиш: більшість із них узагалі не розуміє, що відбувається у країні.

– Андрію, не кожен, переживши стільки, скільки ви, скаже, що в нього все добре. Як вам вдається не втрачати віру в добро і зберігати позитивний настрій?
– Я завжди в житті дотримувався простих істин, прописаних у Біблії: ставитися до людей так, як хотів би, щоб ставилися до мене. Чесність, порядність, готовність допомогти – це вічні цінності, і вони набагато важливіші за гроші та владу. Я маю все для життя, і мені гріх жалітися на нього.

– Андрію, я щиро дякую вам за розмову! Нехай у новому році у вас усе складатиметься якнайкраще!
Оксана Ханас, 04.01.2016, 11:03826
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень