16 липня 2019 • № 28 (1564)
Rss  

Полтава у спогадах полтавця

Андрій Боголюбський – корінний полтавець, цими днями відзначає своє 88-річчя. З висоти прожитих літ йому є що сказати, про що розповісти. До речі, він уже зробив це й на літературній ниві, видавши два роки тому книгу «Мініатюри в калейдоскопі: жартома і всерйоз», яка стала своєрідною енциклопедією життєвої мудрості, спостережень і роздумів. Утім це видання складається з двох частин, одна з яких має красномовну назву «Моя доля». І це не просто біографія: на власному життєвому досвіді Андрій Ілліч показав долю цілого покоління, навів немало цікавих фактів з життя самої Полтави в найтяжчі періоди історії міста довоєнних і повоєнних часів.

«Я народився у не дуже щасливий день…»

– Я народився й справді в не дуже щасливий день – 22 січня 1928 року. Адже, як відомо, 21 січня 1924 року помер Ленін, і після його смерті 22 січня теж вважалося траурною датою, – згадує Андрій Ілліч. – Тому навіть уже й у зрілому віці якось не дуже «афішував» цю дату: міг лише з близькими друзями, ніби між інших, перехилити чарку… Дитинство завжди вважається найкращим періодом життя, а от мені змалечку запам’яталися не лише ігри та розваги з друзями, але й страшна бідність, у якій ми тоді жили. Після розлучення з батьком мати залишилася з трьома дітьми, тому страшно бідували. Мама працювала щось на зразок рахівника в облстрахкасі, і зарплата в неї була мізерна. А тут ще й звинуватили в розтраті коштів, і вона потрапила до так званого будинку попереднього ув’язнення. Мені було років п’ять, тож і мене запроторили туди ж! Як у цей час виживали старші брат і сестра – одному Богу відомо… А от я був у тюремному притулку, добре пам’ятаю два епізоди. Якось мамі дозволили мене відвідати, і вона принесла (о, щастя!) кілька грудочок цукру. А іншого разу нас, малят, послали рвати вздовж тюремного паркану кропиву, з якою варили якусь баланду для ув’язнених. Тоді лютував голод, тож про тих, хто «сидів», і говорити не доводилося… Так ми з мамою пробули там близько місяця, аж доки слідство не розібралося, що вона не винна.

До речі, жили ми тоді на вулиці Кам’яній, яку тепер полтавці знають як Леваневського. Вона була викладена бруківкою, а от тротуари вимощені дошками, закріпленими на поперечних брусах. Уздовж них з боку вулиці (як і повсюди) рили спеціальні канави, аби туди збігала вода…
Наш будинок був глиняний, одноповерховий, як і інші по сусідству. Великий двір улітку густо заростав травою. Тому ми малими, тільки-но земля прогрівалася, зазвичай бігали там босими аж до глибокої осені. Благо, що жодного сміття чи будівельних відходів тоді, як тепер, не було, тож рідко доводилося наколотися навіть гвіздком чи порізатися склом…

Пізніше я ходив у дитсадок, а у вісім років мене віддали до школи №1, що на вулиці Шевченка. Чесно кажучи, особливого потягу до навчання в мене не було, але я любив малювати, а потім прикипів до читання і цю звичку зберіг на все життя. Ще, пам’ятаю, неподалік на розі вулиць Гоголя і Шевченка був хлібозавод. Частенько ми бігали туди, аби поживитися якимись крихтами хліба… Отаке було наше «щасливе дитинство».

«Початку війни ми якось не помітили…»

– Мені йшов 14-й, коли почалася війна. Я щойно закінчив п’ять класів і насолоджувався літніми канікулами, коли до Полтави долетіла звістка про війну. Однак звичний ритм міста спершу мало змінився: прислухалися до зведень Радінформбюро, однак усі були переконані, що з ворогом удасться нашій непереможній армії швидко розправитися. Та з кожним днем ці повідомлення ставали все тривожнішими, і от уже й над Полтавою залунали звуки сирени, а в небі почали з’являтися німецькі бомбардувальники. Після першого нальоту ми й наші сусіди ховалися у великому погребі посеред двору, однак тоді почули лише звуки вибухів з іншого кінця міста. А згодом почалася евакуація. Евакуювався і металзавод, з яким поїхали мої брат і сестра. Ми з мамою залишилися удвох. Та й куди було евакуюватися без копійки в кишені! Більшість сусідів теж залишалася на місці. І от настав день, коли в Полтаві не лишилося жодного червоноармійця. Ми ж сиділи в погребі й мало що знали про те, що відбувається «нагорі», хоч і ходили вже чутки, що німці в місті… Однак і сидіти під землею далі не було сил. Якось я вибрався з нашого «бомбосховища» і був вражений, як навколо порожньо і тихо. Та раптом зачув голоси збоку, де вулиця спускалася вниз… Побіг туди, заховався в кущах акації і вже там зрозумів: німці! А згодом їх і побачив – це був цілий німецький обоз! Цю звістку я першим і приніс у наш двір. «Що ж тепер буде?» – це було питання, яке найчастіше тоді звучало.

Німці жодної агресивності не проявляли, але вже ввечері центр міста охопила заграва пожежі – горіло приміщення поштамту. А потім поблизу нашого двору застрелили німецького солдата, і тоді вже почалася паніка: наскочили німці, зігнали всіх до погреба: стогін, крик, плач… На щастя, все обійшлося лише перевіркою документів. А вже наступного дня люди осміліли, і спочатку якісь відчайдухи, а потім і в масовому порядку народ у ситуації безвладдя почав «приватизацію держмайна»: фактично грабували магазини, склади, установи, тягнучи все, що траплялося під руку… На моїх очах один чоловік тяг одразу… п’ять велосипедів! Я забрів до «Дитячого світу», однак полиці там були вже порожніми, тож мені попалася лише пара дитячих черевичків, які я віддав сусідові для його доньки. А що відбувалося на кондитерській фабриці, куди люди злетілися як бджоли на мед!.. Та вже буквально наступного дня німці спохопилися і скрізь, де тільки можна, з’явилися повідомлення про те, що всі, кого застануть у приміщенні магазину, будуть розстріляні на місці! Однак і грабувати вже було нічого.

Андрій Боголюбський у 16 років (1944 рік).
До речі, ще один цікавий випадок пригадує Андрій Ілліч. На території теперішнього парку «Перемога» було на той час багато «нічиїх» коней…

– Вони там паслися, і ми, хлопчаки, теж почали їх «приватизовувати». Аби кататися верхи. На жаль, мені трапився необ’їжджений кінь, і після кількох безуспішних спроб з ним довелося розпрощатися. Товаришеві поталанило більше, і він давав мені покататися… А зі своїми санчатами я «розпрощався» не з власної волі: коли катався на Садовій, їх відібрали поліцаї, які проїздили поруч. Як кажуть, було ваше – стало наше! Досі пам’ятаю, як плакала навіть мама, бо санчата раптом що – можна було виміняти на ті ж продукти. Чим далі відходив фронт, тим німці все більше відчували себе господарями. І тим частіше на парканах і будинках почали з’являтися різні їхні накази: євреїв змушували носити спеціальні пов’язки, а всіх починаючи з 14-річного віку – реєструватися на біржі праці. У школах заняття відновилися лише до четвертого класу, а я вже перейшов у шостий, тож через ту біржу нас посилали на різні роботи поблизу Південного вокзалу: рити окопи, розвантажувати вагони… Там же нас і годували. Щоразу одне й те ж – пшоняний суп «з м’ясом», запах від якого було чути далеко, тож їсти доводилося, затикаючи… вільною рукою носа. Не раз доводилося і німецької нагайки «скуштувати» чи стусанів. А одного разу, коли ми гуляли з товаришем за містом, німці навіть відкрили по нас стрілянину з автоматів. Можливо, шнапсу перепили… От і не влучили!

Якось у нашому дворі поповзли чутки, що у сквері біля пам’ятника Гоголю висить повішений чоловік, знімати якого німці не дозволяють. Я пішов подивитися. Справді так. А на грудях у нього – табличка «Партизан». Люди казали, що то глухонімий, ішов містом під час комендантської години, його намагався зупинити патруль, а він же не чує… Застрелили! А повісили, вочевидь, аби й іншим наука була.

Узимку морози були до -40°С, а топити було дуже нічим. А тут вийшов якийсь дивний наказ: усім, у кого є лижі, негайно здати! Шкода мені було зі своїми лижами розлучатися. Але ж не віддавати! Довелося… порубати на дрова!

«І ось прийшла весна, а за нею і літо 43-го…»

Про те, як жили полтавці в окупації, Андрій Ілліч доволі детально описав і у своїй книзі. Ці спогади можна вважати неоціненними. Принаймні у Полтаві на цю тему досить мало (та практично нема!) видань, де так детально цей період був би описаний очима очевидця. А в Боголюбського що не епізод – то ціла історія!
Ось і про події вересня 1943 року з його розповідей теж можна дізнатися багато цікавого.

– Уже з весни настрій у німців якось різко змінився, – згадує Андрій Ілліч. – Вони стали похмурі, злі, у всьому відчувалася якась приреченість. А за кілька днів до того, як залишити Полтаву, кинулись палити і підривати будинки. Причому якось навіть без особливого вибору. На вулицю стало виходити небезпечно, але й з нашого будинку добре видно було, як у різних кінцях міста звивалися до неба стовпи диму, чулися вибухи. Якось група німців увірвалася й до нашого двору. Усім наказали відкрити вікна і вийти в сад. У нас вікна були закриті віконницями, і ми з мамою їх так і не відкрили… Німці ж дуже поспішали і, кинувши пляшку з запалювальною сумішшю в одне з відкритих вікон у сусідів, попрямували до людей, які зібралися в саду. Ми з мамою встигли сховатися, а іншим німці наказали слідувати в напрямку Кременчука разом з німецькими частинами, що відступали… Настав вечір, але навкруги все освітлювалося пожежами: горіли будинки на нашій вулиці, горів дитсадок… Від диму було важко дихати. І навіть коли настала ніч, ніхто спати не лягав. Усіх хвилювало питання: «Хто зараз у місті? Ще німці чи вже наші?». Один чоловік до того ж повідомив, що він, мовляв, чув, що десь на Подолі звучала… мелодія «Інтернаціоналу». Ми з товаришем вирішили ризикнути і піти в розвідку. Це було доволі небезпечно, адже ходили чутки про окремі групи німців, які нікого не щадять, але й це нас не зупинило.

Так дісталися аж до вулиці Фрунзе, але й там ні душі! Вирішили пройти ще кілька кварталів і, якщо справді нікого побачити не вдасться, повернутися назад. Однак невдовзі помітили групу людей, яка стояла біля осідланих коней. Придивились… Люди у формі, але на німецьку ніби не схожа. Але ж з погонами! А ми ж знали, що в наших погонів досі не було. Прислухались… Та ні ж, розмовляють по-нашому. «То ви наші?» – кинулися ми до них. «Та ваші!» – кажуть. У мене в руках, до речі, була буханка хліба, яку випадково ми знайшли дорогою, і один солдат попросив у мене хоч окраєць, бо вони розвідники і вже навіть забули, коли їли. На радощах я віддав йому цілу буханку, і ми стрімголов помчали додому, аби першими повідомити своїм радісну новину! А вдень у місто вже заходили регулярні війська і біля Корпусного парку відбувся мітинг: з кузова вантажної машини до присутніх звернувся офіцер, який привітав полтавців, розповів про стан справ на фронтах. Тоді багато хто вперше й дізнався, що ж відбувається насправді. А тим часом пронеслася чутка, що з палаючого приміщення Краєзнавчого музею дістають трупи людей, яких німці загнали в підвал перед відступом. Ми побігли туди і справді побачили кілька обгорілих трупів. Невідомо як їх удалося дістати, адже пожежа ще не загасла.
Утім, згадує Андрій Ілліч, і після визволення міста полтавці ще довго не відчували себе в безпеці.

– Тоді почалися знову нальоти ворожої авіації, і час від часу ми бігли у своє «бомбосховище» – до погреба, лишень зачувши гудіння літаків чи постріли зеніток. Інколи бомби падали близько й від нашого дому. Якось ми з мамою не спустилися до погреба, аж раптом над головою почули свист, що швидко наростав, – земля здригнулася під ногами, почувся потужний вибух. Коли я отямився, мами поруч не було, і лише через деякий час вона почала кликати мене… з погреба! Як вона там опинилася, ніхто зрозуміти не міг. Але те, що вона, хвороблива жінка, не могла збігти туди по сходах – було ясно, як Божий день. Для нас це диво так і залишилося назавжди нерозгаданою загадкою. А сама ж бомба розірвалася від нас метрів за 20-25, але з іншого боку від входу в погріб. На щастя, з кожним днем таких нальотів ставало все менше, і нарешті настав час, коли вони припинилися зовсім. Фронт уже відкотився далеко від Полтави…

А розповідь про те, як склалася доля самого Андрія Боголюбського та інші цікаві епізоди з його життя, ми продовжимо в наступному номері.
Віталій Скобельський, 20.01.2016, 14:16824
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень