22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Ті, що пішли у вічність...

Цей бій увійшов в історію нашої країни як символ мужності й незламності духу української молоді. Він відбувся 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути – за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Тоді кілька сотень курсантів військової школи та київських студентів утримували тут передові загони більшовицької армії Михайла Муравйова, захищаючи підступи до Києва. Майже всі вони загинули в нерівному бою. На похороні в Києві біля Аскольдової могили Голова Центральної Ради Михайло Грушевський назвав загиблих юнаків героями, а поет Павло Тичина присвятив їм вірш «Пам’яті тридцяти». Десятиліттями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами й вигадками. Лише у 2006 році на місці бою встановлено пам’ятник, а дата 29 січня відзначається нині на державному рівні.

Ось як згадував про ті події сотник Армії УНР, командир першого куреня Першої юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького Аверкій Гончаренко:
«Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель – Бахмач і Ворожба – Бахмач. На оборону цього залізничного вузла командувач військами отаман Ю. Капкан вислав і Першу ім. гетьмана Богдана Хмельницького юнацьку військову школу, у складі якої було чотири сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. 22 грудня 1917 року мене як командира куреня отаман викликав до себе: «Ви призначаєтеся комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач – Київ. Забирайте решту школи. Потяг на станції Київ-товаровий уже готовий. На поміч трудно чекати».

З наказом за всяку ціну не віддати Бахмач більшовикам, з глибоким смутком вертався я до школи. Молодий цвіт нашої армії – юнаків – кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі.

23 грудня ввечері я був у Бахмачі. На Святвечір, 24 грудня 1917 року, у напрямі на Гомель вислав передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли станцію Доч, двох більшовицьких вояків узяли до полону. Від них я довідався, куди наступає Муравйов.

У напрямі до станції Ворожба школа також увійшла в бойову стичність із більшовиками. Станція Бахмач і місто залишилися за нами. Але в залізничному депо Бахмач було до двох тисяч робітників, переважно росіян. Про їхній настрій звернувся я до сотника Тимченка за інформаціями. Він був у них на мітингу й сказав, що робітники оголосили нейтралітет. На цій підставі я і приступив до перегрупування своєї школи. Незадоволення сотника Тимченка з цього рішення виявилося в його від’їзді з цілим штабом на станцію Крути. Звідти він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія. Пізніше виявилося, що замість дивізії прийшло кілька потягів, навантажених возами.

Активність супротивника збільшувалася. Під його натиском наші передові частини відступили, тільки вже не через Бахмач, а через його передмістя, бо робітники, з наближенням більшовиків, виступали активно, збільшуючи і без того переважаючого нас у багато разів ворога.

25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють уже стріляти... Повідомлення про приїзд Студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому «піднесенню духу» і вдалося затримати наступ Муравйова.

Ранком червоні розпочали наступ – так, ніби вони йшли на парад, занедбуючи засоби безпеки. У ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Приготовиться к встрече победеносной Красной Армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю».

Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, очевидно, були певні нашої втечі. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх «привітали» сильним огнем чотирьох сотень і 16 кулеметів. Більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою постійні свіжі резерви.

А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми вступили в нерівний бій. Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї – сотник Лощенко. Думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Коло години 12-ї почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів – Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг. Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм у руки станцію Крути та уможливлювало б цілковите оточення нас.

Тоді я вжив резерв – нашу останню сотню. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок, і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до дев’ятої години вечора, коли настала темна ніч.

У цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський (студент Університету св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з’єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто наступає на нас із запілля. Треба було виходити з бою і готуватись для з’єднання з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже на станції Бровари.

Атамановського я послав ще завидна до Студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце, яке вона мала розпочати першою.

Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в Студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні – до 30 людей. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони, відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на станцію Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, про що я дізнався вже в Києві, при похороні.

Незабаром на станції Бровари я здав звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.

Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і десять старшин».

Ці спогади вперше опубліковано 1938 року у військовому журналі «За державність», що його видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві.

Аверкій Гончаренко – наш земляк, уродженець Лохвицького району. 1912 року з відзнакою закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Служив в одному з гвардійських полків російської армії. Учасник Першої світової війни, де командував батальйоном. 1917 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків. У січні 1918 року – командир першого куреня Юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького. 1918 року був військовим комендантом Подільської губернії, 1919 року – начальником канцелярії Головного отамана Симона Петлюри. Після закінчення війни працював у системі споживчої кооперації на Галичині. Помер 1980 року в США.
Віталій Скобельський, 29.01.2016, 12:071621
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень