26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Олександр Лазарєв: Уявляйте хороших слухачів — і все вийде!

Олександр Лазарєв – відомий у Полтаві та далеко за її межами ведучий, шоумен, конферансьє. Мало яке свято чи міський захід обходяться без цього харизматичного чоловіка з приємним голосом, гарною поставою та прекрасним умінням тримати публіку.

Про те, яким був шлях до визнання, про свою роботу на радіо, знайомство з культовими музикантами та багато чого іншого Олександр люб'язно погодився розповісти нашому виданню.

– Олександре, традиційне запитання – з чого все починалося?
– Знаєте, якось складно говорити про себе, та ще й так, щоб не скотитися до банальної автобіографії. Скажу так: народився в Полтаві, тут отримав атестат про повну середню освіту (привіт 14-й і 31-й школам!), закінчив наш педагогічний університет, який на той час іще був інститутом, здобувши спеціальність учителя зарубіжної літератури та англійської мови. Власне, саме під час навчання у виші й почали рости «ноги» майбутньої улюбленої роботи: FM-радіо і вечірки в клубах, з виходом у подальшому на міські та українські сцени і майданчики.

– Хто або що вплинуло на ваш професійний вибір? Я маю на увазі саме шоу-бізнес.
– Що і хто саме вплинули, сказати вкрай важко, оскільки згадати хотілося б багатьох, а ще складніше – нікого не забути. Я вдячний усім і кожному, хто в тій чи іншій мірі вплинув! А спасибі величезне скажу своїм батькам і бабусям-дідусям, серед яких, до речі, народний артист України Григорій Лазарєв та заслужена артистка України Віра Овчарова.

– У вашій трудовій біографії є такий пункт, як радіодіджей. Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на радіо?
– Мрії потрапити на радіо в мене не було. Там дуже хотів працювати мій одногрупник з інституту Ян. І ось, їдучи влітку з міста, він повідомив мені, що чекає виклику на радіостанцію. Зауважте, мобільних телефонів тоді ще не було. От він мені говорить: якщо мене шукатимуть радійники, скажи їм те й те! І поїхав собі! І його почали шукати. Я сказав усе, як він передав. Мені відповіли: «Зрозуміло! А самі не хочете спробувати?». І вихований інтелігентний студент сказав: «Та щось якось і не думав, спасибі – ні!». Але трохи пізніше, того ж літа, повертаючись з передмістя, сідаю на автобус Полтава – Котельва і розумію, що вляпався... Це був недільний ранок, люди їхали з весілля. Точніше, це весілля, яке їде в автобусі, і, судячи з усього, спати ще поки ніхто не лягав і не збирається. Тобто по трасі мчить великий і розвеселий самогоноспоживаючий апарат! Спробував я вдати сліпоглухонімого іноземця, але пручався недовго. А на одній з наступних зупинок у нашу компанію влився, як надалі з'ясувалося, програмний директор радіостанції, котрий, як і я, повідбивався та й змушений був капітулювати! Загалом там і познайомилися. Так я і почав незабаром працювати на радіо. Ще досі цікаво: випив водій автобуса за молодих чи виявився єдиним непохитним учасником тієї виїзної церемонії?..
Тож, як бачите, на перше в місті FM-радіо я потрапив дуже випадково і… «покотився». Спочатку були «Полтава-Лада-Плюс», «Полтава-Плюс», «Довіра-FM», а потім уже такі хвилі, як «Європа Плюс Кременчук», «Авторадіо», «Мелодія». Кожну з них пам'ятаю і дуже люблю і їх, і колег, і всіх своїх постійних слухачів.

– Як правило, де прямий ефір, там навіть у досвідчених ведучих бувають казуси або моменти, що запам'яталися на все життя. Маєте подібні історії у власній практиці?
– Чомусь усі вважають, що запам'ятовуються тільки прямоефірні ляпи... Було і в мене, звичайно. Якось я під час вітання міліціонера назвав його начальником відділу по боротьбі з особовим складом міліції замість «по роботі». Але, мабуть, найдивовижнішими були і залишаються знайомства. Наприклад, хто б міг подумати, що полтавський меломан-радіодіджей може познайомитися з рідним братом Тома Йорка (вокаліст і фронтмен британської культової групи «Radiohead») Томасом Енді Йорком і отримати права на трансляцію пісень його групи «Unbelievable Truth» і запрошення на концерт у Лондоні (яким, до речі, і скористався мій друг). А потім на форумі, що завдяки нашому спілкуванню став називатися MultiLingualMessageBoard, познайомитися з Оленою та Сашею Титовими й (о диво!) через деякий час зрозуміти, що це той самий Титов – басист легендарних «Кіно» й «Акваріума»! А ще через років п'ять або й більше вже в Кременчуці на інтерв'ю з групою «Ю-Пітер» почути, що хлопці втратили зв'язок з Сашею Титовим, який поїхав до Англії, і здивувати їх його свіжим і-мейлом... Уже й не знаю, знадобився він їм чи ні, але це було дуже несподівано і круто!

– Олександре, а можна дещо детальніше про знайомство з Томасом Енді Йорком?
– Тоді я був великим шанувальником британської музики. І ось раптом десь так у 1997–98-му знаходжу приголомшливу пісню «Whose To Know», що і схожа, і не схожа на твори улюбленої групи «Radiohead». Ось тут якраз під час свого міні-розслідування я і дізнався про наявність у Тома Йорка молодшого брата з його власною групою. А коли через якийсь час у мережі з'явився і сайт «UBT», то я відписався туди із захопленнями і став єдиним фаном з України, країни, якої навіть не було в списку при реєстрації. А далі почалося справжнє диво: Україну додали у форму реєстрації, а мені відповів Енді Йорк.

– Нині вас знають як конферансьє та шоумена. Яким чином з радіо ви «перекочували» у цю сферу? Набридли ефіри?
– Узагалі-то мене цілком влаштовувала робота радіодіджея і ні про які концерти-вечірки-свята я й не думав. Усе сталося в імперативно-наказовому порядку. У Кременчуці на «Європі-Плюс» мені сказали провести день народження радіостанції в нічному клубі. І понеслося… Спершу був МС (Master of Ceremonies, ведучий – Авт.) у нічних клубах, потім з'явилися концерти, а вже потім свята-івенти.

– Багато хто вважає, що бути ведучим легко: розважаєш публіку, говориш, а тобі ще за це й гроші платять. А як насправді?
– Мені зараз чомусь згадався улюблений анекдот мого діда. Політрук вичитує радиста за те, що в нього на робочому місці безлад. Радист слухає-слухає, а потім і каже: «Вам, товаришу політрук, добре: рот закрив – і робоче місце прибрано!». Що цим хочу сказати? Безсумнівно, ведучий – це цікава робота-захоплення з масою плюсів. А щодо видимої простоти… Я впевнений, що нічого пояснювати непотрібно, адже нас читають розумні люди, які все і самі добре розуміють. Можна було б зараз багато просторікувати на тему того, що повинен знати, як готуватися, як знаходити підхід, як бути віртуозним психологом і тонко відчувати людей і т.д., і т.п. Але заощаджу вам час, а собі сили й наведу простий приклад. Напевно, кожен з нас бував на концертах-святах, дивився телепрограми чи слухав радіоефіри ведучих, яких хотілося мінімум заткнути, максимум – убити! Тому наскільки це просто – бути людиною, яку ви бачите і слухаєте в середньому від двох до шести годин (залежно від заходу), – вирішуйте самі.
А ще в мене є чудова порада. Зі мною колись давно нею поділилися, а я із задоволенням поділюся з вами. Вона підійде не тільки тим, хто збирається стати мовником, а й усім, хто вважає, що публічна промова не для них. Коли у вас відповідальна промова, то ніколи, чуєте, ніколи не уявляйте, як вас слухають ваші начальники, конкуренти, недоброзичливці та інші складні громадяни! Розповідайте все, що вам потрібно розповісти, тільки вашим дорогим і близьким: коханим-друзям-батькам! Уявляйте їх перед собою, незалежно від того, хто насправді перед вами в даний момент. Уявляйте хороших слухачів – і все вийде!

– Якщо говорити про підготовку, написання сценарію, то наскільки багато часу і сил іде на це?
– Тут я нічого цікавого і не розповім й Америку не відкрию. Готуватися – важливо, готуватися – потрібно! Відповіді на всі питання, необхідні шпаргалки та ідеї, яких бракує, лежать і чекають вас у всесвітній павутині (інтернет – Авт.). Ось, власне кажучи, і все!

– Олександре, а який ви поза світлом софітів? Що любите, чим захоплюєтеся?
– Моє захоплення – це історія і насамперед історія Полтави, а точніше, усього того, що в наших краях було, зокрема коли ще й самої Полтави не було. Мені, наприклад, нестерпно прикро, як мало у нас знають про скіфів і Гелон, про хана Кубрата і його південну резиденцію Балтавар, про Вітовта і забуту битву на Ворсклі, про закапсульовану церкву в церкві і ще про величезну кількість дивовижних місць, подій, історій, легенд і байок нашого міста. Тут, звичайно, треба уточнити, що я захоплююся історією не як історик і жодною мірою на це звання не претендую. З датами ще зі школи було все погано, і, розповідаючи – чого вже там – можу прикрашати як філолог та й прибрехати трохи (сміється – Авт.). Але я однозначно фанат: фанат Полтави, фанат України!

– Розкажіть про свою родину, будь ласка.
– Моя сім'я – моє все! Маю кохану дружину Ксенію і сина Данила, якому 11 років. Ми дуже любимо проводити час разом. Одне з наших захоплень – автоподорожі, якщо це недалеко, і подорожі – якщо далі. Наприклад, чарівним відкриттям останніх двох-трьох років для нас стала Грузія! Ще ми любимо спорт. У пріоритеті музика, причому на новому рівні, оскільки Данька займається вокалом. Любимо кіно. Скажу, що тут нашій мамі пощастило менше, ніж мені. Під час голосування, що говорити, у мене з сином – більшість! Хоча, з іншого боку, Ксенія Анатоліївна тепер легко може назвати п'ять-сім імен десептиконів і стільки ж автоботів, розбирається, хто кому ким доводиться в Star Wars або – взагалі вищий пілотаж – хто з супергероїв – із всесвіту Marvel, а хто – з DC Comics!

– Ви справляєте враження дуже позитивної та гармонійної людини, котра вміє цінувати життя та насолоджуватися кожним його моментом. Але, певно, усе ж є якісь мрії та бажання?
– Плани і мрії – загальнолюдські: миру на землі, здоров'я рідним! І як сказав (майже) класик: щастя! Для всіх! Задарма! І нехай ніхто не піде скривдженим! А про приватні мрії особистого характеру говорити не буду, щоб не наврочити!

– Олександре, я вам щиро бажаю здійснення найзаповітніших бажань і дуже дякую за розмову!
Оксана Ханас, 09.02.2016, 11:22721
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень