26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Письменнику й журналісту Павлу Стороженку — 70!


Усі, хто працював з Павлом Стороженком у різних редакціях, неодмінно відзначають його напрочуд відповідальне ставлення до журналістської праці. Будь то написання авторських матеріалів чи власне редакторська робота. «Ретельність» – це слово особливо полюбляв і полюбляє Павло Сергійович, бо попри все завжди цінує добротно виконану роботу. Навіть згадуючи класика українського гумору, нашого земляка Олександра Ковіньку, з яким співпрацював ще будучи завідуючим відділом листів і фейлетону обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини», Стороженко відзначав саме цю рису і в Олександра Івановича: «Навіть рукописи в нього були підготовлені дуже ретельно, акуратно. Напевне, таким чином виявлялося його поважливе ставлення до роботи колеги, якому доводиться перелопачувати гори листів і дописів, часто підготовлених недбало, написаних малозрозумілим почерком…».

Таке ставлення до роботи, імовірно, далося йому з дитинства, від дідівських ще навичок «робити все до ладу». Та й перш ніж перейти на «інтелектуальні харчі», Павло Стороженко закінчив 1965 року Крюківський машинобудівний технікум, трудився на будові, служив на Півночі… А вже потім був філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім.В.Г.Короленка, робота вчителем у Диканьці, у партійних установах… Тож у журналістику прийшов уже цілком сформованою особистістю, на четвертому десятку років.

Після «Комсомольця Полтавщини» працював кореспондентом журналу «Перець» (Київ), головним редактором незалежного вісника «Демократична Полтавщина», був консультантом по зв'язках з пресою, політичними партіями і громадськими організаціями Полтавської міськради. Павло Стороженко – це ціла епоха в сучасній історії «Полтавського вісника», адже працював редактором тижневика загалом десять років. Це був період розквіту газети, яка мала не лише найвищий тираж серед інших видань області, але й повсякчас ішла у фарватері технічного прогресу: «ПВ» першим перейшов на комп’ютерний набір і верстку, на офсетний друк, газета почала виходити в кольорі.
Павло Стороженко – заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників, лауреат республіканської літературної премії ім.Олександра Ковіньки (1994).

Він – автор багатьох книг гуморесок, фейлетонів та мініатюр: «Облава» (Київ, 1988), «Нотатки голкіпера» (Київ, 1989), пригодницької повісті «Винагорода за форварда» (Полтава, 1991), збірки літературних пародій та наслідувань «Чемне відлуння» (Полтава, 1993), книги гумору та сатири «Якщо у вас темпераментний чоловік...» (Полтава, 1994), а також оригінального видання «Розбійники з лебединого шляху. Цікавинки про морських піратів, віднайдені, упорядковані та перекладені з різних зарубіжних джерел Павлом Стороженком» (Київ, 1995). Оригінальні твори Павла Стороженка та його переклади з німецької, польської, болгарської мов друкувалися в багатьох колективних збірках – «Пригоди, подорожі, фантастика» (Київ, 1989), «Веселий ярмарок» (Київ, 1983, 1984, 1985, 1988, 1991), «На веселім перехресті» (Київ, 1987).

У перекладах Стороженка світ побачили кілька збірок анекдотів, зокрема «Кримінальні анекдоти» (з нім. та польськ.; Київ, 1992) і «Прошу пана до анекдоту, збірка сучасних польських анекдотів» (Полтава, 2000), збірка науково-популярних розповідей «Хто був «летючим голландцем»?» (з нім.; Полтава, 1996), а також гумористичні оповідання Йордана Попова («Делікатна ситуація» (з болг.; Київ, 1988) та есе Георга Мозера «Як я знаходжу сенс життя» (з нім.; Полтава, 1997).

Чимало пише досі, особливу перевагу віддаючи сатиричним мініатюрам, зокрема епіграмам, дещицю яких ми публікуємо і сьогодні, вітаючи автора з першим 70-річчям!

Епіграми

На залишки

Збороли режим Януковича.
Утік. І сім’я вслід за ним.
Все вигріб із золотосховища.
Залишився тільки режим.

На найближчі перспективи

Красивості любимо. Гімни,
Віночки, пісні, вишиванки…
Й хоча ми всуціль позитивні,
На все це начхать… чужим танкам.
Не знаю, що краще в нас вийде:
Вбиратися чи воювати?
Можливо, що й пояс шахіда
Примусить судьба приміряти.

На тонку харчову асоціацію

Я пити пошти шо покинув
І вчора уже не хотів…
Як раптом сусідка Марина
На пробу дала огірків.
Солоні, хрумкі, в пупирцятах…
Вопше: консервація – клас!
Марина – хазяйка завзята,
Найкраща в під’їзді у нас.
Один надкусив – і завмер я:
Та це ж профанація, блін!
Невже я такий ненажера?!
Й подався бігом в магазин.

На популярний рядок

«У природы нет плохой погоды…» –
Філософська пісенька така…
Втім я чув, як вранці дощ холодний
Гурт бомжів невтомно матюкав.

На очевидну подібність

Подібний він до капітана,
СуднО якого йде на дно.
Він мужньо залиша останнім
Фуршети, бари й казино.
На естетичну несумісність
Я майже почав одягатись.
Пристойно. Не те, що раніш.
Рідня до округлої дати
Костюм «підігнала» мені.
Він був натурально англійський,
З надійних (у «секонді») рук…
У дзеркало я подивився,
І зразу мій захват ущух.
В костюма був стиль і шляхетність,
І стриманість ніби якась…
Йому пасував я, як «Бентлі» –
Радянський старий керогаз.
Та я не такий вже й бездумний:
Зіставив костюм і свій фейс…
Англійського зняв я костюма,
І в шафі надійно він щез.

На призначення іноземців на вищі урядові посади

Здогадувався. А недавно
Дізнався з казенних джерел:
Нема в нас чиновників вправних,
І що не міністр – пустомел.
Немає у нас урядовців,
Стійких до «зелених» принад:
До виборів всі – чесні хлопці,
А після – все тирять підряд.
Й свідомий хохляцьких проблем цих
Запропонував наш глава
Звернутися до іноземців:
Бо наша нездатна братва!
Закінчились чесні в нас. Влади
Кому доручити кермо?
Й сумлінних тепер на розсаду
Ми з інших земель беремо.

Народна оптимістична

Крим віджали москалі,
Кавказці – базари.
В банках, знаєте самі, –
Люди в окулярах.
Але є горОди в нас,
Де гнемося раком.
На будовах повсякчас
Мерзнем, як собаки.
Ми позиції оці
Не здамо ніколи!
Бо такими люблять всі
Інші нас довкола.

Наївно-політологічне

Їй-бо, розібрався без пляшки,
Узрів крізь словес каламуть:
Країни, чим далі від Рашки,
Тим краще, спокійніш живуть.
А нам, б.., «покой только снится»,
І ніби аж дихати важко…
Та пурхає думка, як птиця:
Колись же розвалиться Рашка!..

Зоотехнічне

Досліджував майже годину
Й підкрався до істини близько:
У бидла нема Батьківщини,
У бидла – лише пасовисько.

На чемний генштаб

Вести війну – мистецтво нелегке.
Складніше, аніж звабити красавицю,
Втім враження справля наш штаб таке,
Що хоче він противнику понравицця.

Про новітню гіпотезу щодо клептоманії

В мене виник геніальний здогад,
І не можу ним не поділитись:
Верхні крадуть більше, ніж убогі,
Бо могли на службі заразитись.
Є, напевне, специфічний вірус.
Мешкає в службових кабінетах.
Проникає навіть через шкіру
Визнаних всіма авторитетів.
Вірус цей якраз і спричиняє
Хворобливу, жваву крадькуватість:
В кабінети чесні потрапляють –
Й починають враз шахраювати!
Клептомани, кажуть, психи й пати.
Хибне твердження. І нам, щоб жити,
Треба, мабуть, дезинфікувати
Кабінети. Й заодно еліту.

Кінець кредитної історії

На світ ми приходимо голі
Й такі ж залишаємо світ…
Підтвердив сусід мимоволі
Цю істину в розквіті літ.

* * *
«Роздяг» його банк за кредити,
Й сусід наказав довго жити.

На дипломатію східного сусіда

Вони добре знають, що брешуть.
І знають, що знаємо й ми.
Звичайно, це роблять не вперше.
Набріхані цілі томи.
Та, попри знання, всім торочать
Й істЕрять щоразу вони:
Чому українці не хочуть
Повірити їхній брехні?!

Важкий шлях до досконалості

Я дав собі слово залізне,
Що буду помірним в питті.
В «ігнор» послав приводи різні,
А друзів-п’яниць – поготів.
…І став я нарешті помірним,
Тверезості майже досяг.
Хто знає мене, не повірить:
Мені ж ще нема й сімдесят!

На наші реформаторські зусилля

Ворон ворону око не виклюне.
Олігархи не щезнуть в момент,
Поки править разом із базіками
Їхній френд – олігарх-президент.

На дисбаланс

Велика країна в нас. Спори
Про це вже ущухли неначе…
Шкода лиш: на наші простори
Розумних людей не настачиш.

На свою корисність для народу

Щось написав… Корисне, для народу.
Й подумав радісно: «Оце – воно!».
Коли знадвору: «Кидай свої оди!
Четвертого бракує в доміно».

На силу інерції

Колгоспи давно розпустили.
Новітні насунулись зміни.
Та кинути красти – несила!
Тепер як колгосп – вся країна.

На недопостачання

Сподівалися ми на плоди
Довгожданої, блін, демократії.
Та на довгій дорозі сюди
Розтягла їх начальницька братія.

На даму з собачкою

Раніше, стрічаючи даму
З собачкою на повідку,
Завжди приділяв, поміж нами,
Я пильну увагу задку.
Тепер, коли став я сивіший,
Змінився чомусь і мій смак:
Цікавлять мене уже більше
Породи придамських собак.
Віталій Скобельський, 18.02.2016, 12:11864
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень