14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Легенда полтавського театру (До 90-річчя народної артистки України Валентини Кожевникової (1926  — 1997))

Перша роль – Ліза («Транзитні пасажири»). Сеня – Петро Юзефович.
Художник – це той, для кого світ прозорий, хто наділений поглядом дитини, але в погляді цім світиться свідомість дорослоїлюдини.

Олександр Блок

Народна артистка України Валентина Кожевникова.
Переді мною лежить привітальний адрес обласного управління культури на честь 60-річчя Валентини Кожевникової. Ось фрагмент із нього: «Як тендітне деревце тягнеться до безхмарно-блакитного неба, щоб забуяти могутньо-плодовитою щедрою кроною на радість людям, так і ви – митець яскравого обдарування, серцем відчувши і по вінця наповнившись величчю і чудодійною силою народу, мов пелюстки прекрасної троянди, розкрились душею, щоб віддати йому сповна свій непересічний талант майстра, трепетно оберігати перлини і примножувати кращі традиції національного мистецтва. На небосхилі славнозвісної землі полтавської ви засяяли яскравою зіркою театрального мистецтва, ствердившись істинно народною артисткою України, знаною і шанованою далеко за її межами»… Поверхово спираючись на голі факти сценічної біографії актриси, можна сказати, що все в неї складалося якнайкраще – блискуче становище в трупі, головні ролі, які не можна не помітити, високі нагороди тощо.
Час безжальний, і трагедія артиста полягає в миттєвості його мистецтва. Лише в переказах, рецензіях та записах зостається досить тьмяний і глибоко суб'єктивний відбиток минулої вистави, образ артиста… Усе менше залишається свідків сценічного дива… І страшно подумати, що вже майже 20 років, як актриса відійшла до кращого зі світів… Узагалі історія її життя могла б послугувати готовим сценарієм для фільму, настільки круті віражі закладала в ній доля.

Народилася вона в Москві, але дитинство пройшло в Сибіру, у північному Красноярську, де мати її, тікаючи від переслідувань після розстрілу чоловіка – «ворога народу», знайшла притулок з двома малими дітьми в далеких родичів. Там дівчинка пішла до школи, де застала її війна, там вона стала до верстата на евакуйованому з Тули авіаційному заводі, опанувавши професію клепальника. Війна відібрала в неї доброго вітчима, а в лютому 1945-го і єдиного улюбленого брата. У 1943 році, після звільнення Харкова, вони разом з матір'ю перебралися до першої столиці України. Там реалізується давня мрія про театр – Валентина стає студенткою театрального інституту. Через багато років її старий педагог Олексій Глаголін згадував: «Я завжди називав Валю зіронькою. Вона і справді в групі була зіронькою – теплою, щирою, яскравою. Я пишаюся своєю вихованкою».

Остання робота – місіс Севідж («Божевільна»).
Утім доля Валентини Михайлівни могла скластися зовсім по-іншому, бо на початку 50-х років минулого століття вона менш за все думала про Полтаву. Блискуче закінчивши Харківський театральний інститут, молода актриса одержала запрошення, про яке можна було лише мріяти, – від видатного театрального режисера Миколи Охлопкова, керівника Московського театру ім.В.Маяковського. Тоді й поїхала до Москви. Однак серце її залишилося в Україні, і Валентина робить карколомний крок – кидає все і повертається до Харкова, де влаштовується в Харківський обласний театр (гідна альтернатива столиці!). Але в цьому була вся Кожевникова! Працює асистентом з майстерності актора в театральному інституті. А потім знову все кидає і їде в провінційну Полтаву, де театр не має навіть власного приміщення і розміщується в адаптованому під театр будинку. Наймана квартира, дров'яна піч, але поруч був коханий Борис Прокопович, тоді молодий випускник, режисер-асистент, талановитий та відданий. Хоча обоє бідні, та війна вже відійшла назад, а попереду – омріяна робота й нові творчі плани. Цей нестримний і незламний оптимізм усе життя підтримував актрису. І ось так з часом Полтавський театр ім.М.В.Гоголя став для Валентини Кожевникової головним театром її життя!

Але не все складалося гладко… Три роки тривали масовки, невеличкі епізоди з розряду «Їсти подано», перш ніж вона одержала більш-менш значну роль – Лізи у «Транзитних пасажирах». Роль хоч і була другоплановою, але ствердила Валентину в трупі і звернула на неї увагу глядача.

Відтоді щороку актриса впевнено долала сходинку за сходинкою, від ролі до ролі, набираючись досвіду та майстерності. І хоча більшість із них – дівчатка, школярки та студентки, але серед них уже були й головні, серйозні драматичні роботи. Про роботу у виставі «Час кохати» за п'єсою Б. Ласкіна писали: «… мила чарівна Маша, безумовно, головна героїня спектаклю. У виконанні Валентини Кожевникової вона стає нашою улюбленицею. Артистка зіграла вже чимало подібних до Маші дівчат. Як легко повторитися, як зручно зійти на шаблон. Але Маша з «Часу кохати» – це не Марфуша з «Небезпечних літ» і не Галка зі «Сліпого щастя». Тому недаремно глядачі в залі, які першими дивилися цей спектакль, дружно скандували: «Ко-жев-ни-ко-ву!». (Ж.Коваленко. – «Зоря Полтавщини», 1962 р.). Роль Вальки з «Іркутської історії» О.Арбузова можна розглядати як етапну, бо саме в ній розкрився талант молодої Кожевникової як непересічної драматичної актриси.

Безперечно, драматичні образи з трагедійними нотами у її виконанні були прекрасні. Серед них Кручиніна в «Без вини винуватих» О.Островського, Нора в однойменній драмі Г.Ібсена, Леді Мілфорд у «Підступності й коханні» Ф.Шиллера, Тізбе в «Анджело, тирані Падуанськім», Танкабіке в «Ночі місячного затемнення» М.Каріма… А ще ціла низка образів Матері, у яких актриса, жодного разу не повторюючись, доносила до глядача історії жінок, що зазнали радість материнства, горе втрат, зраду, любов та вірність. Це були великі ролі, як-то мати в п'єсі К.Чапека, і епізоди – мати Евріала в «Енеїді» В.Котляра за поемою І.Котляревського. Актриса завжди приділяла величезну увагу деталям. У неї не було нічого «взагалі». Я ніколи не забуду сцену з «Солдатської вдови» В.Анкілова, коли її героїня Марійка Уварова забігає до хати, наливає у кружку окропу і гріє на ній долоні. Між персонажами йде діалог, а руки контрапунктом ведуть свою тему, і від них неможливо відірватися.

Щасливі! Валентина Кожевникова і Борис Прокопович.
Кручиніна («Без вини винні»). Незнамов – заслужений артист України Олег Шеремет.
Але не можна оминути того, що Кожевникова була також блискучою комедійною актрисою. Ще малою дівчинкою я була просто вражена її Мотрею з «Шельменка-денщика» Г.Квітки-Основ'яненка. Відтоді минуло понад 50 років, а перед очима досі стоїть сцена першої зустрічі її з Шельменком – з величезним соняхом у руках, якась клишонога, у козлових черевиках веде діалог через лускання насіння. Це був блискучий дует з Євгеном Лавриком! А чого вартий німий епізод у «Сорочинському ярмарку» – так звана «Баба з раками»! І в житті актриса любила і жарти, і розіграші. У деяких епізодах свого закулісного життя вона нагадувала Фаїну Раневську.

Не можна не зауважити, що Валентина Михайлівна ніколи не виставляла на огляд свої переживання. Завжди охайна, зачесана, елегантна, вона всім своїм виглядом неначе говорила: «У мене все гаразд!». Хоча, як у кожного, і в неї були гіркі хвилини. Особливо після передчасної смерті чоловіка Бориса Мироновича. Роки минали, ролей ставало все менше, а 90-ті поставили крапку на акторстві. Останньою великою роботою в театрі стала роль місіс Севідж у виставі «Божевільна» («Дивна місіс Севідж» Дж. Патріка). Валентина Михайлівна неначе відчувала, що це остання робота. Вона не захотіла припиняти репетиції, навіть коли захворіла. Режисер вистави Роман Валько в інтерв'ю «Львівській газеті» в березні 2014 року згадував: «… Головну роль мала грати літня (нині покійна) народна артистка України Валентина Кожевникова. І хто сказав би, що в неї була пневмонія?! Бездоганно вдягнута, доглянута, у доброму гуморі… Дізнавшись про хворобу, я запропонував скасувати репетицію – вона відмовилася. А в перерві виходжу в коридор і бачу картину: безсила й залита потом Кожевникова притулилася до стіни… Трохи постояла, прийшла до тями й, мов і не було нічого, зайшла в репетиційну залу, мовляв, зі мною все добре… І це не акторство в житті. Це ставлення до своєї праці й колег – самовіддане і безоглядне. Це сила особистості, яка нині так необхідна кожному з нас».

Роман Валько лише в одній роботі зустрівся з Валентиною Михайлівною, але, за його свідченнями, саме вона дала йому кілька професійних і людських уроків, яких він дотримується й тепер.

Незаперечно, що Валентина Михайлівна володіла педагогічним талантом. Починаючи з 50-х років і аж до кінця 70-х у театрі з невеликими перервами працювали театральні курси. Серед викладачів була і Валентина Кожевникова. Існував у театрі й інститут наставництва. Багато хто з акторів із вдячністю згадує її настанови.

Існує думка, що театр не виносить суперників. Кожевникова зуміла знайти баланс у цьому. Для неї завжди багато значила сім'я – дім, затишок. Мабуть, це передалося їй від матері – Валентини Іванівни, жінки надзвичайно мужньої, стійкої, рукодільниці, напрочуд жіночної, охайної та старанної в усьому. Ці якості стали в пригоді й Валентині, оскільки більший період її життя припав на важкі часи безгрошів'я. У ті часи артистки самі шили і в'язали, куховарили та робили зимові заготівлі. Вона була доброю свекрухою, як колись її мати була прекрасною тещею. Безмежно любила своїх чоловіка, сина Сергія, котрий пішов театральним шляхом, але найбільшою любов'ю її життя був онук Борис, названий на честь дідуся.

23 лютого ми святкували її день народження, де завжди подавали смачний пиріг «Закусочний», який за рецептом Валентини Михайлівни багато хто з гоголівців готує і зараз.

Народна артистка України Валентина Кожевникова належить до покоління артистів, які стали легендою нашого театру. Притаманні їй велика працелюбність, безмежна закоханість у театр, майстерне володіння багатьма мистецькими засобами, неперевершена й самобутня акторська майстерність були втілені на гоголівській сцені в неповторну галерею образів, різних за духом, уподобаннями і характерами. На сцені театру актриса створила чимало яскравих багатогранних і цікавих образів – від глибоко драматичних до характерних, комедійних і навіть гротескових, виплеканих у виставах української та зарубіжної класики, у творах сучасної драматургії. І кожен з образів – то ціле життя, творчий пошук і радість подолання раніше незвіданого, філігранна витонченість і завершеність, злет майстра, що живить і збагачує таїнства прекрасного, кличе до роздумів і самопізнання, приносить естетичну насолоду вдячним глядачам.

Єлизавета Орлова, завідуюча музеєм театру ім.М.В.Гоголя
Іван Мольченко, 18.02.2016, 13:151492
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад