15 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Юліан Матвійчук: Де-факто ми революцію виграли, а де-юре — програли тоді

Річницю перемоги Революції гідності мій співрозмовник зустрічає з різними почуттями – однозначно як здобуток нації, але з чітким усвідомленням, що далеко не всі з ідей Майдану вдалося реалізувати.

Він був у вирі подій – у Києві, і тут, у Полтаві. Потім пішов воювати, був поранений. Тільки встиг здати випускні екзамени перед війною, а вже диплом молодого викладача історії з університету забирала його мати. Після демобілізації він знов не лишився осторонь, не для нього роль спостерігача – став депутатом Полтавської міської ради і вже повною мірою усвідомив, що значить нести відповідальність за долю міста. А днями ще й був обраний головою обласної організації ветеранів АТО «Легіон Свободи».

Перебіг подій, які вже змінили світ, згадав на моє прохання лідер міської організації ВО «Свобода» Юліан Матвійчук.

– Юліане, мені здається, що Майдан став для українців саме тією точкою «неповернення до СРСР», коли ми остаточно усвідомили свою окрему дорогу, бо ж незалежність у 91-му дісталася більше на ейфорії, до того ж ми не замислювалися, що в реальної свободи висока ціна?
– Незалежність українці відстоювали ціною життя у всі часи, починаючи від національно-визвольної війни Богдана Хмельницького, боротьби Виговського, гайдамаків. На початку ХХ ст. це були й Герої Крут, й УНР, і холодноярці, й УПА. Стільки крові пролито за цю незалежність, але в 91-му вона дісталась на папері, а для втілення її в життя мало що було зроблено. Якби ми реально рухалися поступом ці 25 років, то вже були б потужною, сильною нацією. Але ситуація така, що вже втретє революція закінчилася перемогою, але вкотре нею скористалися негідники… Як історик можу засвідчити: це є в кожному підручнику – за кожною революцією йде війна. Що й маємо, на жаль, тепер. І мусимо продовжувати боротьбу.

У часи Майдану ідея в нас була шалена – за все хороше, проти всього поганого. Як робити революцію, ніхто не знав. Лунали гасла: «Давайте план дій!». Конкретних кроків достеменно ніхто не планував. Нам доводилося пробувати різні шляхи й методи, експериментувати. Уперше я отримав кийком у голову ще 23 листопада, і дотепер у мене залишилися ще шрами. Тоді ще було два Майдани – політичний і неполітичний окремо, та ми розуміли, що без ідеології нічого не відбудеться. Згадайте, що стало з «податковим Майданом» – підкупили лідерів, і решта людей просто розійшлося. Ми стояли на політичному Майдані, бо змагатися з політиком без політики, усе одно як шахіст проти боксера. Ми були найбільш радикальні й згуртовані. Зібралися тоді на Європейській площі, крім нас, були «батьківщинівці», «ударівці». Уперше тоді ми пішли під Кабмін – зігнали проти нас масу «Беркута», а ми вперше підняли тоді прапор УПА. Та лідери нас зупинили, сказавши, що, навіть прорвавши оборону Кабміну, що будемо далі робити? У принципі, правильно, але я фантазував, що зайдемо зараз до кабінету Азарова й будемо розписувати всім головам ОДА заяви про відставку. Проте то було фантастика. Ми повернулися на площу, а вночі «Беркут» намагався нас звідти вибити, тоді й постраждало багато людей, і я серед них.

А вже через три дні ми об’єднали два Майдани. Та все почало згасати, допоки не залишилося стояти десь до 100 чоловік студентів, і влада не віддала наказ їх побити – тоді й вийшли на протести сотні тисяч обурених громадян. Це менталітет – коли гноблять незаконно на заході чи в центрі України, то громада стає на захист, а на сході більша вірогідність, що переможе у свідомості «право сильного». Програв, не дав здачі – лузер, так тобі й треба. Коли служив під Маріуполем, на власні очі бачив цю позицію.

– Кожен день Майдану згадувати зараз не буду, але є певні ключові моменти, які визначали перебіг подій.
– Ототожнювався Майдан із певною січчю, куди не наважувалися пройти ні міліція, ні прокурорські, навіть СБУ намагалися ситуацію не провокувати. Прийшло усвідомлення необхідності блокування урядового кварталу: лінія барикад на Грушевського була за «Батьківщиною», за Шовковичну відповідав «Удар», барикади на Банковій, Круглоуніверситетській і Лютеранській захищала «Свобода». Навколишні двори були абсолютно почищені від будь-якого мотлоху – на побудову барикад ішло все – клумби, лави, якісь викинуті дошки, двері. Потім нас почали витісняти важкою технікою й міліцією. Відбувалось це так: ми стоїмо, хтось там якогось чаю чи бутербродів привіз, раптом з двору поряд вибігає загін Внутрішніх військ, стає в лінію, слідчий прокурор зачитує рішення суду про незаконність наших дій – і рішення суду вводиться в дію –
лава починає рухатися й кийками виконувати наказ. Ми й колючий дріт розтягували на барикадах, нас на нього й кидали.

– Ви усвідомлювали, що у вас можуть почати стріляти?
– Були такі чутки, але реально не думав, що почнуть стріляти. У нас були навчання, як з пращею обходитися, захищатися щитом від кийків, не було й мови про вогнепальну зброю. Була катапульта. Можна сказати, була боротьба середньовіччя проти ХХІ сторіччя. На кінець січня було чотири сили, які були на Майдані, – «Самооборона», організована свободівськими сотнями, неорганізований «Правий сектор», який воював на Грушевського, але була незрозуміла їхня мета, чому саме там, бо до Верховної Ради можна було пройти з іншої сторони, а з боку Януковича це були організований «Беркут» із Внутрішніми військами й неорганізовані загони «тітушок», які періодично нападали на майданівців. Із «тітушками» перестрілки були реальні.

Паралельно ж Майдан був у Полтаві. Ми розуміли, що підтримка ідей має бути загальнодержавною. Що варто поборотися – і ми зметемо злочинну владу й станемо на чолі країни, аби поміняти остаточно її вектор як політичний, так і економічний зі східного на західний.

У Полтаві ми тоді радились – Бублик, Черняков, Толкачов, Чабановський, що маємо робити далі, бо по країні вже покотилася хвиля захоплення адміністрацій. Хтось пропонував міську раду захоплювати, інші навіть податкову пропонували захопити, і такі ідеї були. Потім, коли вже почалося протистояння біля ОДА, і народу зібралося дуже багато, то першими стояли хлопці, що записалися до полтавської «Самооборони».

– Але ж реально ні голова облради Іван Момот, ні голова ОДА Олександр Удовіченко не хотіли кровопролиття?
– Ні, не хотіли. Але на Майдані в Києві кров уже пролилася, загинув Нігоян, тому ми були готові до негативного розвитку ситуації. Тоді ми зайшли в обласну раду. Почався довгий період, коли ми були в раді, а «Беркут» сидів в ОДА. Крім того, ми намагалися контролювати трасу, бо розуміли, що повз Полтаву зі сходу їдуть «тітушки». Ми викладали на трасу шиповані загорожі, цим займалися хлопці, Антон Цедик і Дмитро Коряк зокрема, які потім загинули на війні. Вони зупинили не один такий транспорт, пробивши колеса. Перевізникам стало просто невигідно возити «тітушок» до столиці.

Наприкінці ж січня, коли вже багато наших хлопців заарештували, по всій Україні почали звільнювати адміністрації. Найостанніші, хто тримався, – це патріоти у Львові, Івано-Франківську, Тернополі й Полтаві. Було зрозуміло, що це стояння ні до чого не веде, потрібно шукати нові методи.

І ще за 20 днів протистояння вже в Києві було прийнято рішення йти всіма сотнями «Самооборони» на Верховну Раду – а там уже з боку «тітушок» прилетів камінь, потім – з нашого, зрештою в хід пішла і зброя, і коктейлі Молотова. Не знаю, чи то був снайпер, але перші люди почали падати в Маріїнському парку. Тоді вже були й помпові рушниці, і світло-шумові гранати, які дуже серйозно ранили, і рукопашна була з поножівщиною. І всім відомо, що було далі, – бійня на Інститутській, де загинуло дуже багато людей.

– Минуло два роки, чому, на вашу думку, досі не засуджені злочинці, винні в розстрілах?
– Є чутки, що це було зроблено, аби збурити народ. Говорять, що й не Янукович приймав рішення про розстріл, натякають, що й Парубій зав’язаний, і Яценюк. Хто знає, правда, чи ні. Але Арсен Аваков, прийшовши на посаду з Майдану та працюючи у сфері МВС, не хоче здавати вже своїх теперішніх підлеглих. Міліція апелює до виконання наказу, але ж сьогодні накази віддає вже цей міністр. Бо ж може бути ситуація, що хлопців віддадуть під суд, а їм скажуть: захищай себе сам. Для цього й потрібне було глобальне реформування галузі, аби зламати цю ситуацію, коли йде кругова порука і не можна добитися дотримання законності.

Висновок: люди в останній момент побоялися радикальних змін. Дієві патріо-ти пішли на фронт, а решта воліє, аби зміни були, але не в нашому селі чи місті. Хочуть жити по-європейськи, але продовжують давати хабарі. Голосування такої кількості суспільства за ліберального президента, коли ми боролися на Майдані проти олігархату, Партії регіонів, й обрати президентом олігарха й засновника Партії регіонів – це був показник, що суспільство не готове до змін. Мільйон людей, які зібралися на Майдані, – це два відсотки від населення України, але готовими реально діяти були тільки кілька сотень тисяч. Решта переживала ситуацію, сидячи вдома. Вибори показали, що між радикальними кандидатами Ярошем, Тягнибоком чи навіть більш поміркованим Гриценком українці обрали Петра Порошенка. Де-факто ми революцію виграли, а де-юре – програли тоді.
Марія Бойко, 18.02.2016, 13:29780
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад