22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Леся Українка: «Я в серці маю те, що не вмирає!»

Прагматизм сучасного життя, постійні нові соціальні виклики і кризи майже не залишають часу й сил на читання хорошої, вартісної художньої літератури. Інформація отримується швидко, так само швидко втрачає значущість, стає застарілою й замінюється новою. Але є, на щастя, вічні цінності, письменники і книги «на всі часи».

Кожна національна література пишається своїми талантами. В українському культурно-мистецькому дискурсі слушно утвердилася думка, що «три кити» вітчизняної літератури – це Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. І це справді так. Шевченко – це виразник Духу нації, її філософ, поет, пророк. Франко – письменник, який утвердився у всіх трьох літературних родах, розвинув безліч жанрових модифікацій; політик, громадський діяч, критик, літературознавець, фольклорист, видавець. І продовжувати можна довго.

І нарешті Леся – ніжна, тендітна жінка, яку старший товариш по перу Іван Франко назвав «чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну». Ще одна його цитата: «Від часу Шевченкового «Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої дівчини». 25 лютого виповнюється 145 років з дня її народження.

Що ми знаємо про Лесю Українку?

Відповідь проста і складна водночас. Існує величезний корпус наукових досліджень, науково-популярних книжок і статей про мисткиню, її життя, окремі твори. Сучасне лесезнавство налічує тисячі одиниць наукових і методичних праць. Твори письменниці вивчаються в школі, на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, захищено низку кандидатських і докторських дисертацій, про неї знімають фільми й передачі, при Східноєвропейському національному університеті, який носить ім'я Лесі Українки (м. Луцьк), 2006 року створений Науково-дослідний інститут письменниці. Майже щороку проводяться наукові конференції або читання, присвячені авторці «Лісової пісні». Успішно і плідно функціонують музеї в Колодяжному, Луцьку, Києві, Новограді-Волинському, донедавна діяв музей у Ялті. Ми пишаємося тим, що родина Косачів часто відпочивала на Полтавщині, на Гадяччині, де нині працює чудовий музей. До речі, у репертуарі Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя шаленим успіхом у глядачів користується постановка «Лісової пісні». Але ми не можемо стверджувати, що все знаємо про Лесю Українку.


Чим може зацікавити сучасну людину її особистість?

Перш за все неймовірною мужністю і силою духу, оптимізмом і життєстійкістю. Із 42 років, відпущених Господом для земного життя, вона вела, за власним висловом, «тридцятилітню війну» з хворобами. Тяжко страждаючи, терпіла нелюдські муки, але не хотіла засмучувати матір і любих братів та сестер:

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

Безкінечні болісні процедури, кілька операцій, біль у руках, який змусив відмовитися від улюбленого заняття музикою, – усе це могло зламати слабку особистість. Але не Лесю.

Дівчина не мала змоги ходити разом з усіма до школи. Була прикута до ліжка по півроку, мала тяжкі і тривалі періоди, коли температура трималася на позначці 38°С. Але самотужки вивчила 12 іноземних мов! Німецькою, французькою й італійською володіла настільки досконало, що могла не тільки перекладати, але й писати власні ліричні й прозові твори!

Серед улюблених поетів – Тарас Шевченко і німецький романтик Генріх Гейне. Вона переклала його «Книгу пісень». Читала дуже багато. Належачи до гуртка «Плеяда», у 18-19 років склала список (як тепер говорять, топ-100) кращих творів світового письменства, починаючи від «Іліади» й «Одісеї» Гомера і закінчуючи її сучасниками – Метерлінком, Гауптманом та ін. Переглядаючи цей перелік, бачимо, що це сучасна програма бакалаврату філологічного факультету. Отже, дівчина мала бездоганний художній смак, широкий кругозір і величезний читацький досвід.

Леся не мала диплома про вищу освіту, але стала однією з найосвіченіших жінок не тільки України, але і Європи. Вона самотужки, під керівництвом свого дядька Михайла Драгоманова, опанувала філософію, економіку, соціологію, всесвітню історію, навіть написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Отже, про Лесю можна сказати, що це справжня self made man («людина, що зробила себе сама»). Її наполегливість, мужність, цілеспрямованість, чітке бачення власного місця в житті, свого призначення вражає і захоплює:

Останнє фото.
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

З братом Михайлом.
Особисте життя

Леся Українка відчувала самотність в особистому житті. Хоч і мала багато друзів і шанувальників, була оточена піклуванням родини, але, як і кожній жінці, їй хотілося простого і звичайного щастя – мати коханого чоловіка, дітей. Але геніальній поетесі і драматургові не судилося стати коханою й щасливою.
Перший системний літопис її життя був надрукований молодшою сестрою Ольгою Косач-Кривинюк в еміграції, у Нью-Йорку 1970 року. Там описана історія кохання Лариси Косач до Сергія Мержинського, з яким вона познайомилася в Ялті влітку 1897 року. З боку дівчини спалахнуло щире і справжнє кохання. Щодо Сергія думки дослідників розходяться: одні вважають, що він відповів на нього, натомість інші стверджують, що Мержинський був закоханий в іншу, а Леся стала йому лише вірною подругою.

Книга Ольги Косач-Кривинюк, спираючись на листи і спогади рідних письменниці, відтворює цю романтичну і трагічну історію: Сергій був смертельно хворий і тяжко згасав на руках люблячої Лесі. Задля коханого вона знехтувала забороною матері, пересторогою друзів і поїхала до Мінська, щоб бути поряд із Мержинським. Віддано і терпляче доглядала хворого аж до його смерті 3 березня 1901 року. Після цього, рятуючись від душевного болю, поїхала на запрошення Ольги Кобилянської в Карпати. Краса первісної природи стала цілющим зіллям для зраненого серця Лесі.

Чоловіком геніальної мисткині став на дев'ять років молодший за неї музикознавець і фольклорист Климент Квітка. Вони повінчалися всупереч волі Олени Пчілки у 1907 році. Шість років чоловік турбувався про свою Лесю, відвойовував у смерті кожен день. Климент Васильович на 40 років пережив свою геніальну дружину.

Після її смерті 1 серпня 1913 року на долю Квітки випало чимало випробувань: за участь у діяльності Центральної Ради та уряду УНР Климент Васильович був двічі арештований (у 1933 році на півтора місяця, а потім у 1934), засуджений на три роки таборів. Після звільнення працював професором Московської консерваторії, зібрав і зберіг унікальну фонотеку народних дум і пісень, частина яких була записана з голосу Лесі Українки.

Леся Українка і Європа

Леся була навдивовижу європейськи зорієнтованою. Насамперед завдяки дядькові Михайлові Драгоманову, який жив у Софії (Болгарія). Письменниця змушена була часто виїздити на лікування. Так вона відвідала Крим, Грузію, Італію, Єгипет, побувала в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині.

У своїй творчості, особливо у драматургії, Леся Українка вповні виявила свій грандіозний діапазон таланту – торкалася найважливіших і нерідко болючих питань суспільно-політичного життя («Бояриня»), морально-етичних та філософських проблем. Сюжети драматичних творів, нерідко засновані на сюжетах із Біблії («Одержима», «Вавилонський полон», «На полі крові»), міфології («Кассандра»), змушують по-новому поглянути на «вічні» образи («Камінний господар»).

Лебединою піснею письменниці стала знаменита «Лісова пісня». У цій романтичній драмі-феєрії порушується вічна проблема – що вибрати: духовність чи прагматизм, чи можливо досягти компромісу між ними? Лукаш спробував вибрати прагматичне життя з Килиною, але гірко помилився. Саме усвідомлення поразки та каяття рятують його від смерті. Натомість Мавка, потрапивши в потойбіччя, силою любові і всепрощення вимолила життя коханому: «Я в серці маю те, що не вмирає».

Що зробила б Леся, якби жила нині серед нас?

Поза всякими сумнівами, автор «Лісової пісні» була б на Майдані під час Революції гідності. Надто сильно вона любила Україну, щоб стояти осторонь у вирішальну хвилину.

Патріотизм усіх Косачів, непримиренність до всілякого визиску і неправди призвели до того, що у 1920 році Олена Пчілка була арештована у Гадячі за гнівні слова на адресу представника нової влади. Селяни поважали і любили матір Лесі, але влада не змогла вибачити їй опозиційність до пореволюційних змін, які обурювали письменницю.

Репресій зазнали всі члени родини Лесі Українки – були арештовані сестри Ольга, Оксана й Ізидора, брат Микола, зяті Михайло Кривинюк та Юрій Борисов.

Завдяки тому, що Оксана Косач-Шимановська ще у 1920-ті роки виїхала за кордон, сестри Ольга й Ізидора після Другої світової війни змогли приєднатися до неї й таким чином урятуватися.

Минуло майже півтора століття від народження поетеси, проте й сьогодні ми зачаровані Лесиною ніжністю і мужністю. Особливо актуальний нині проголошений нею девіз:

Ні, я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись.
Буду жити! Геть думи сумні!

Цікаві факти про письменницю:

У родині Лесю Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Зея, Зеїчок походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилося навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким вони були дуже близькі.

Усі живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (троюрідний племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії, та Ольга Лютон-Петрова зі США (троюрідна племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової).

На честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), відкритий 28 серпня 1970 року. Його місце в головному поясі астероїдів, розташованому між орбітами Марса та Юпітера.

В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт справді дивував усіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова.

Світлана Ленська, доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури ПНПУ ім. В.Г. Короленка
Віталій Скобельський, 25.02.2016, 15:262642
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень