14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Сергій Павлюк: Коли публіка скаже своє слово, буде зрозуміло, чи достойна наша «Опера жебраків» жити на полтавській сцені

До Дня театру гоголівці готують особливу прем’єру – «Оперу жебраків» за твором Джона Гея у сценічній трактовці Сергія Павлюка – режисера Херсонського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Куліша, якого полтавська публіка вже знає за постановкою «Остання любов Гетьмана».

Особлива вона ще й тому, що цією новою виставою розпочнеться ціла низка мистецьких заходів, приурочених 80-річчю від дня заснування Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя.

Напередодні прем’єри, над якою працює творча команда у складі хореографа Юрія Бусса, художника Ірини Кліменченко, хормейстера, заслуженої артистки України Ружени Рубльової, кращих акторів полтавського театру, про процес створення вистави, тематику та актуальність нової постановки розповів режисер вистави Сергій Павлюк.

– Ви знову в полтавському театрі. Чому наступною постановкою стала саме «Опера жебраків»?
– Замовлення театру збіглося з моїм бажанням. Цей матеріал мені давно подобався, але з огляду на складні стосунки з авторськими правами, якими охороняється спадщина Брехта, не кожен театр може дозволити собі постановку «Тригрошової опери». Ми всі знайомі з п’єсою Брехта, але мало хто знає, що її першоджерело – це «Опера жебрака» Джона Гея. Тому за основу я взяв саме цей матеріал і зробив свою версію для полтавського театру. Це розв’язує руки і мені як режисеру, бо Брехта потрібно ставити класично, за всіма ремарками – саме так вимагає автор. У наш час це було б дуже складним для сприйняття. Упевнений, що полтавському глядачу це було б нецікаво.

У нашому трактуванні – це красива сучасна вистава в жанрі трагіфарс, де порушуються проблеми суспільного життя, розкривається тема батьків і дітей, де поруч із коханням є підступність і зрада. Думаю, кожен глядач знайде цікаву саме йому лінію. Хтось посміється, хтось послухає гарний спів прекрасних вокалістів театру, хтось оцінить цікаві декорації, хтось розгадає режисерські ходи.

– Ваші режисерські ходи вже залюбки розгадує полтавська публіка у виставі «Остання любов Гетьмана», що має значний успіх. Враховуючи це, не з’являлися думки, що нову постановку будуть порівнювати з попередньою?
– Мене дуже тішить, що Полтава прийняла мою режисуру, про що можу судити з шаленої популярності вистави «Остання любов Гетьмана». Вона іде, як кажуть, на аншлагах. Я сподіваюсь, що ця тенденція продовжиться і нова вистава теж сподобається полтавському глядачу.

«Опера жебраків» не схожа і не має бути схожою на «Мазепу». Адже я режисер, який шукає себе і, думаю, ще не скоро знайде. Ставлю в різних жанрах, беру п’єси, що для мене дуже-дуже складні. Ця п’єса не стала винятком. Я говорив, що мені цікава робота з самим матеріалом, що з ним можна зробити таке, щоб зацікавити глядача, який захоче прийти на цю виставу не один раз, а двічі чи навіть тричі.

Беручись за нову постановку, я не знаю, що буде наприкінці. Не намагаюсь робити щось таке, щоб усіх здивувати. Я беру матеріал і починаю в ньому розбиратися, беру людей – і починаю з ними творити. Саме від цього процесу творення й отримую задоволення. Намагаюся знайти себе в цих людях і таким чином розібратися в собі. Кожна моя постановка – це пошук самого себе й усвідомлення моєї потрібності. У моїй голові народжуються картина за картиною. І це відбувається завдяки людям, з якими працюю. Навіть ті, хто мені заважає в роботі, стимулюють до пошуку, що приведе до поставленої мети, – створити якісну виставу.

Я не розраховую, що «Опера жебраків» буде суперкласним спектаклем. Лише маю надію, що це буде якісний продукт, який глядач сприйме. Обов’язково хтось скаже, що це шикарна вистава, і знайдеться той, кому вона не сподобається. Скажу відверто: мені подобається процес! Він набагато складніший, ніж був під час постановки «Останньої любові Гетьмана». Матеріал пручався, та й не всі актори були до нього готові. Але я таки впевнений, що в результаті все буде добре.

– Ще триває процес творення вистави, у якому важливий кожен, хто став причетним до цього процесу. З вами працює ваш хореограф, ваш хормейстер. А як складалося з акторами? Принципово було обирати тих, із ким уже працювали в «Мазепі»?
– Хореограф Юрій Бусс, хормейстер, заслужена артистка України Ружена Рубльова – це вже моя незмінна команда, люди, яким довіряю, працюю з ними вже понад десять років. Вони справді суперпрофесіонали. Ще їхній великий плюс у тому, що вони не вважають себе такими. Вони, як і я, намагаються розвиватися. Кожна нова постановка для нас – це виклик. Я знаю пластичні рухи, які хотів би бачити у виставі, а Юрій Юрійович робить їх красивими, у певному ритмі, хореографічному малюнку. Ружена Анатоліївна допомагає акторам не просто гарно співати, розкривати їхні кращі сторони, а співати як персонаж, у певному образі. Кожен професіонал своєї справи, але ми разом працюємо на досягнення одного кінцевого результату.

Звичайно, вже є і привілеї в певних акторів полтавського театру, які хоча б намагаються мене зрозуміти, і ми знайшли з ними спільну мову. Вони приносять цікаві ідеї. З таких – Богдан Чернявський, Володимир Морус. Володимир Володимирович – це взагалі мій талісман, людина, яка вносить колосальний позитив у постановний процес, за що я йому надзвичайно вдячний. Маргарита Томм, Наталя Сизова працювали в «Мазепі», і хоча тепер не отримали головних ролей, залишаються в роботі для того, щоб підтримати мене. Це вже певна моя команда, з якою мені працюється легше. Вони намагаються мені довіряти. Шкода, що в цій виставі не працює старше покоління, з яким порозумілися в попередній постановці. Але це продиктовано стилістикою вистави, вона більш динамічна, інші акценти. У «Жебраках» дав змогу молодим показати, на що вони здатні. Молодь має колосальну енергетику, наївність, за рахунок чого вона мені цікава.

– Чи є у вас особливі методи роботи з акторами?
– Намагаюся зробити так, щоб не тільки мені, а й моїм акторам було цікаво працювати зі мною. Щоб вони не просто виконували мої завдання, а створювали образи. Тому намагаюся різними мотиваторами змусити їх це робити. Саме змусити, і це правильне слово. Адже кожен актор, на жаль, насамперед людина. Це людина, з якою треба боротися. Він бачить і відчуває так, але не враховує всіх контекстів, які знаходить і проводить через усю виставу режисер. У цьому випадку режисер стає певним навігатором, що веде свою команду від точки А до точки Б. Це дуже довга подорож, процес, у результаті якого виходить відкриття. І це відкриття – прем’єра. Є гарний малюнок айсберга – на верхівці напис «Прем’єра», там сонечко світить, океан, а під верхівкою брила й напис «Репетиції». Саме в цьому й певні складнощі – робота з людьми. Я постійно наголошую на цьому і повторюю: «Основна проблема театру – це люди, але й основний плюс театру – це люди». Це не я придумав, а перефразував великого філософа Езопа.

Намагаюся пояснити акторам, що вони люди – поза театром. Поза ним, за його дверима. У театрі вони – професійні люди, які беруть і надягають на себе шкіри інших людей. Повинні грати і вчитися, знову грати і знову вчитися. Багато людей цього не розуміє, і тому в них залишається дуже багато людського. Мене з самого першого курсу вчила мій майстер Ніна Гусакова, що шлейф пропонованих життєвих обставин треба залишати перед театром, відпрацювати на 100 відсотків, розвернутися, узяти свій шлейф і піти додому.

– У театрі мають залишатися лише театральні проблеми?
– Так, і це не фанатизм, це професіоналізм. Ми відповідаємо за продукт. Навіть якщо в актора в житті трапляється щось дуже страшне, йому треба йти на сцену. У залі його чекають тисячі людей. Вони мали купу проблем, прийшли до театру, щоб відпочити від них. Вони заплатили за це гроші. Тому їм не цікаві твої проблеми. Ти лицедій. Ти отримуєш за це аплодисменти. Ти не маєш права підводити ансамбль! Саме ансамбль, а не колектив, де є зіграність, чіткість. На жаль, буває, що після прем’єри замість того, щоб народитися і розвиватися, вистава починає гинути і розсипатися через конфлікти, безвідповідальність, байдужість, тому що люди не усвідомлюють, яка в них дуже і дуже відповідальна професія.

Я люблю повторювати одну гарну фразу, яку навіть додав у текст «Опери»: «Гірше за профнепридатного тільки людина, яка про це не підозрює». Це говориться не для того, щоб когось образити, а для того, щоб людина усвідомила, що багато чого не знає, щоб прагнула стати професіоналом. І для того, щоб додати свого особистого режисерського сарказму.

– У Джона Гея назва звучить «Опера жебрака», у вас – «Опера жебраків»…
– Це соціальна назва. Не один жебрак – ми всі жебраки. Але потрібно, щоб люди усвідомили, що справа навіть не у фінансовому становищі, не в грошах – ми жебраки духовно. «Оперу жебраків» я ставлю про бездуховність, де відсутня любов. Тому що любов – це насамперед один з елементів духовності. У нашій виставі вона ніби є, але то тільки на перший погляд… Кохаючи, не відправляють на шибеницю, як чинить зі своїм коханим головна героїня Поллі. Її зраджено, але якби вона кохала по-справжньому, пробачила б. Її амбіції стали вищими за її кохання, її образа стала сильнішою за любов. Вона помстилася –
от і вся любов.

Ми всі бездуховні, і це факт. І я сам такий. Періодично намагаюся боротися зі своєю бездуховністю… Річ не в тому, ходиш ти до церкви чи ні, а в тому, що ніхто нині не поділиться шматком хліба, а якщо й поділиться, то зробить це не для бідної людини, а для галочки. Але, скажете, і ті, яким подаємо, теж обманюють. Та знову – річ не в грошах, а в емоціях, у духовності. Ми не знаємо, що в кожної людини в душі. Судячи з сьогоднішніх подій, ми бездуховні. І це страшно. Раніше хоч був страх Божий, нині ж люди нічого не бояться. Це і є першою ознакою бездуховності.

Але я ні в якому разі не хочу, щоб після перегляду вистави люди перестали подавати жебракам. Я хочу, щоб усі навчилися любити одне одного, щоб побачили своє відображення у дзеркалі і, можливо, перестали так чинити. Може, якась дитина порозуміється з татом, хтось зрозуміє, що повії й жебраки – теж люди. Усі ми – люди! Між нами різниці ніякої. Не кажу про соціальну прірву, адже нас об’єднує саме бездуховність. Як і 100 років тому, ми залишаємося жити у світі, де при владі бандити, де світом правлять гроші. Хіба не актуально?..

– У цьому й суть класики… Залишається лише запросити всіх на прем’єру 26 та 27 березня, щоб кожен зміг зробити свої висновки.
– Коли публіка скаже своє слово, буде зрозуміло, чи достойна наша «Опера жебраків» жити на полтавській сцені. Актори відпустять себе, відчують глядача, його потреби, обміняються енергетикою, пройде передпрем’єрна лихоманка – і вже тоді вистава почне жити своїм життям. Наскільки довгим воно буде, скажуть глядачі…

Ольга Коваленко
Іван Мольченко, 23.03.2016, 14:40825
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад