14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Дорогами болю і страждань

Український поет Микола Сингаївський назвав Євгена Плужника одним із найталановитіших, найсвоєрідніших репресованих українських поетів. «Плужник прожив неповних 38 років, – писав Сингаївський, – сказати б, його хресна дорога. Адже все життя поета – дороги болю і страждань. А найперше – світоглядний, омріяний поступ життєрадісного слова поезії. Голос нескореної, тривожної і збуреної душі, до краплі відданий сучасникам і нащадкам».

Євген Плужник народився 26 грудня 1898 року у слободі Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного торговця. Південь Воронезької губернії – це слов'янське «перехрестя»: кордон російського, українського та донського козацтва, яких ріднила мова, культура, звичаї. Деякі вчені стверджують, що саме в цій губернії з'явилося «слобожанське наречіє», що було близьке до києво-полтавського, яке й лягло в основу української літературної мови. Батько Євгена був щирим українцем родом з Полтавщини (с.Велика Багачка), мати – росіянка. Майже всі в родині страждали від туберкульозу. Спадкові сухоти періодично забирали членів сім'ї Плужників. Мати померла від сухот, коли Євгену було сім років, потім по черзі померло шестеро старших дітей. Батько хотів дати дітям добру освіту. Євген починав учитися в сільській школі, потім навчався в чотирьох навчальних закладах: у Кантемирівці, Воронежі, Богучарові, Ростові. З Воронезької гімназії виключили за участь у політичних гуртках, закінчив Ростовську гімназію не за вісім, а за десять років (ненавидів математику і фізику).

1918 року родина переїздить на Полтавщину, до Великої Багачки, де того ж року помирають батько і сестра Марія. 20-річний Євген учителює на Миргородщині. У селі Нові Сорочинці організовує театральний гурток, а влітку 1919 року вирішує спробувати свої сили як актор мандрівної трупи. Улітку 1920-го Плужник переїхав до Києва з давньою мрією – стати професійним актором. Зупинився в сестри Ганни, яка була дружиною викладача Київського зооветеринарного інституту. Проте студента Плужника частіше бачили на лекціях… в інституті муздрами. Почуваючись самотнім у великому місті, знаходив розраду в поезії:

І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого…
І Тичина, і Рильський, і Олесь…
І нікого – нікого…

Зрештою таки подав документи до Київського музично-драматичного інституту ім.М.Лисенка, де був одним із кращих студентів. Його акторські здібності, гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують велике сценічне майбутнє. Та незабаром Євген Плужник… добровільно залишає інститут: «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі. Як тільки Сладкопєвцев (професор інституту) отруїв мені душу славолюбством, і я побачив, що ним насіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси…». Проте насправді причиною був туберкульоз, що якраз почав прогресувати.

А ще в цей час його остаточно захопила література. Писати вірші Євген почав ще в гімназії російською мовою. Перші ж українські вірші опубліковані 1923 року в газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» під псевдонімом Кантемирянин. Микола Зеров буквально за руку приводить молодого поета в Асоціацію письменників
(АСПИС). Максим Рильський, прослухавши вірші Плужника, сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».

1923 року Євген Плужник одружується зі студенткою Київського інституту народної освіти полтавкою Галиною Коваленко. Жінка пізніше згадувала: «Він був дуже бідний, мав туберкульоз, а я була гарна. І от хтось мені каже: «Ти що, з глузду з'їхала? У нього ж відкрита форма туберкульозу!». А я кажу: «А знаєте, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати – значить, помирати». А він такий молодий був!».

1926 року саме завдяки дружині поета вийшла перша збірка віршів Євгена Плужника «Дні». Галина згадувала: «Євген усе писав, писав, а ми бідно жили, одна кімнатка, то він усе писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов, а я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду та понесу Юрію Меженкові, хай він скаже як фахівець, чи це чого варте? Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати, і дай нам Бог, щоб ми дочекалися».

Перша збірка поезії Євгена Плужника, про яку схвально відгукнувся Максим Рильський, свідчила про появу в українській літературі визначного лірика. Вона з'явилася з епіграфом Тичини: «…Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а також віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніла віра і надія, майбутнє було сповнене праці, віри і любові:

Я знаю –
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля –
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

До збірки «Дні» Плужник включив два твори: лірично-драматичну поему «Галілея» і поему-роздум «Канів». «Галілея» – поема багатовекторна: «Революція, голод і війни, і маленького людського серця агонія!». «Галілея» – поема-виклик. Виклик передусім революціям – минулим, нинішнім і грядущим.
«Канів» – поема філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Автор добре знав проблему села, яке знищувалося у зв'язку з масовим виїздом селянства до міста в пошуках роботи. «Бо виріс я на межах двох світів – півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого…». І все ж у поемі відчувається роздвоєність автора між селом і містом, якому не вдалося приховати власну драму: «Чужий, чужий я цим новим богам, З своїм селянським розминувшись Богом!». «Канів» завершується рядком: «І над Дніпром занедбана могила!». Акцентований знаком оклику, він сприймається як похмуре пророцтво. Дружина поета при зустрічі з Миколою Жулинським сказала, що вже тоді Євген Плужник «знав, що біди всі попереду. Коли вже кров пустили – її не зупинити. То ж звірі, вони почули запах крови…».

Весною 1926 року Євген Павлович їде лікуватися на Полтавщину, яку надзвичайно любив. Він не раз виривався з Києва до родичів у Велику Багачку, де:

Місток замшілий і хисткий,
І верби в березі, і мальви,
Яку мені відкрили даль ви
Давно забуту…

Улітку 1926 року здоров'я поета погіршилося. Вижив завдяки дружині. «Ти знаєш, – сказав їй під час побачення в лікарні, – якщо дуже захотіти, можна й не вмерти… Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге». У цьому «другому житті» Євген Плужник написав кращі свої твори.
1927 році виходить його друга збірка поезії «Рання осінь». Вона відрізняється від «Днів» тим, що в ній менше трагізму і мотивів жертовності. Це короткі вірші-роздуми, мета яких знайти позицію і певний спокій у житті: «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів». У збірки багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно зіставляється з долею людини:

Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає, –
Така відміна зрештою мала:
Колишні мрії досвід заступає.

1927–1933 роки найбільш плідні для Плужника. Він пише роман «Недуга», із-під його пера виходять три п'єси: «Професор Сухораб» (1928), «У дворі на передмісті» (1929), «Змова в Києві» (1930), у якій показано конфлікт двох ідеологій в одній родині. 1933 року була підготовлена до друку третя збірка поезій «Рівновага», яка так і не побачила світ. Одночасно Євген Плужник разом з Валер'яном Підмогильним склав словник «Фразеологія ділової мови», а також працював над «Антологією української поезії».

Плужник не був «ворогом» радянської влади. Він намагався її зрозуміти, осмислити: «…бачив життя… сотнями ран!». Його твори були вираженням правди й совісті:

І пізній сум, і радість передчасну –
Їм промовлятиме моя спокійна
щирість.

Отже, саме «спокійна щирість» була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-х роках почалися в Україні судові політичні процеси.

Читаєш чисті та проникливі рядки поезії і розумієш, що світ душі автора міститься в душі багатостраждального українського народу:

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі – тихі поля…
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!

Дружина поета говорила: «Це неправда, що Женя був песимістом, як вважають в Україні. Він був великий життєлюб. Але хіба він не бачив, що чинять із селом? Хіба ми не бачили, як у 1932–1933 роках лежали мертві на вулицях? Хіба не розуміли, що знищують українців, виморюють спочатку голодом, а потім тюрмами, таборами… А що ми бачили на Полтавщині? Ми збирали гроші, купляли чорну цеглину хліба і посилали батькам у Хорол, а вони відріжуть собі по скибці, а все інше роздадуть голодним дітям».

Військово-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю діячів культури та мистецтва. Згущувалася тривожно гнітюча атмосфера підозри, доносів, а отже, щоденних репресій, насильства й геноциду. Офіційна критика звинувачувала Євгена Плужника в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепадництві та відірваності від життя.

Плужник передбачав свою долю одним-єдиним рядком: «Почнеш у Києві – скінчиш на Соловках!». Життєвий простір безжалісно звужувався. 4 грудня 1934 року поета заарештували за типовим звинуваченням у націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів його власний арешт не став несподіванкою для нього. Вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Заслання на Соловки для людини, хворої на легені, означало вірну смерть. Його тяжко хворого привезли на Соловки, де він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній лист, датований 26 січня 1936 року, він уже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!».

Помер Євген Павлович 2 лютого 1936 року в соловецькій тюремній лікарні. Наближення смерті передбачав непомильно. Попросив у санітара води: «…вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Поет української діаспори Борис Олександров присвятив вірш Євгену Плужнику – «Поет на Соловках», де є таки рядки:

Замерзають слова, відпадають
крижано в сніги,
Замерзає душа – в цій пустелі нема
порятунку.
І прощально горять крізь туман
золоті береги,
Сині хвилі Дніпра, що у серці
видзвонюють лунко…

4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину».

У 1966 році вийшла збірка «Вибраних поезій» Євгена Плужника з передмовою Леоніда Новиченка: «Перед нами дуже своєрідна індивідуальність, складний поетичний характер. Уважно вчитуємося у твори поета. Вони щирі й правдиві, ідуть від безпосередніх вражень баченого, почутого, пережитого, вистражданого».
Академік Микола Жулинський писав: «Тільки через правдиву призму минулого можна сприймати поезію Євгена Плужника, совість якого вже тоді не могла змиритися з насильством нового ладу, з морем крові безвинних людей, з голодомором 1932–1933 рр».

Поезія Плужника, як і його життя, адресоване суспільству. Задля майбутнього він був здатний на самопожертву:

Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
Це нічого, що я, мов гній,
Під посіви твої нові!

Анатолій Чернов
Іван Мольченко, 23.03.2016, 15:35818
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад