26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Ірина Каптур: Коли робиш свою справу, немає місця дурним думкам

Полтавка Ірина Каптур – незвичайна жінка. Незважаючи на зовнішню тендітність та вроду, всередині вона напрочуд сильна та цілеспрямована. І ці якості їй уже не раз ставали у пригоді, адже останні два роки вона поєднує родину, роботу лікаря-стоматолога, громадську діяльність, допомогу воїнам на передовій та
є координатором центру допомоги учасникам АТО.

При цьому жінка просить не називати себе волонтером, бо вважає, що нині це слово стало занадто офіційним. «Я просто допомагаю хлопцям, бо хто, як не ми, їх ще підтримає», – говорить вона.

– Ірино Михайлівно, що ж вас уперше підштовхнуло включитися в те життя, яким ви вже живете два роки?
– Бажання допомагати солдатам. Ми почали підтримувати бійців ще під час виведення наших військових частин з Криму. Потреб тоді було чимало. Стали переписуватися, вирішувати, кому що потрібно. А потім розгорілася війна на Сході, і ми просто почали просити допомоги в небайдужих людей, аби забезпечити солдат усім необхідним, а насамперед бронежилетами та шоломами. Хотілося допомагати конкретно.

– Як часто ви буваєте в зоні АТО?
– Щонайменше раз у місяць.

– У які найгарячіші точки їздили?
– У Щастя, Трьохізбенку, Авдіївку, Зайцеве. Колись їздили з оператором, який навіть знімав контактний бій.

– Першу поїздку пам’ятаєте?
– Наші перші поїздки були до луганських прикордонників. Ми називали їх «9 рота».

Пам’ятаю, як вони з боєм відходили з Луганська, звідки їх витісняли терористи. Тоді були страшні бої. Поранені хлопці на собі виносили своїх товаришів, у яких були ще тяжчі травми. Вони дуже переживали потім, бо там, у частині, залишилися їхні собаки.

Далі у нас з’явилася 24-та бригада, з Яворова, що на Львівщині. Вона стояла тоді в Зеленопіллі, а потім пішла звідти на Довжанський після жорстоких боїв. Там були надзвичайно складні періоди обстрілів і нестачі найнеобхіднішого: продуктів та води.

А почалося все з того, що мені зателефонувала сестра одного з хлопців, котрий служив у цій бригаді. Дівчина живе в Полтаві. І от вона розказала, що її брат Богдан разом з побратимами в Зеленопіллі, без бронежилета і засобів захисту. Благала про допомогу. Я подзвонила хлопцю, а він каже: «Та в нас тут усі без броників і нормальної форми». За дуже короткий час замість одного комплекту форми та засобів індивідуального захисту ми з друзями з Харкова, Львова, Полтави та інших міст зібрали аж п’ять мішків речей для солдат. Але через два дні прийшла звістка про те, що 24-ту накрили «смерчами». Наші хлопці не довезли речі, залишили їх у селищі, де не було обстрілів. Я три дні намагалася додзвонитися до Богдана, бо відчувала свою відповідальність перед ним, і молилася, аби вони вижили. І вони пройшли через мінні поля, обстріли, подолали той «коридор смерті». Вони виходили на прориві 7 серпня 2014 року під шквальним вогнем. Я навіть у президента виступала потім з цього приводу. І от коли вони вийшли аж чорні, обірвані, наша допомога пригодилася як ніколи. Потім хлопці телефонували і казали, що було дуже чудово зняти з себе порваний одяг і переодягнутися в чисті якісні речі.

А через тиждень ми зустрічали їх у Полтаві, коли хлопці їхали в Яворів. Змучені, перебинтовані, але живі!

– Я так розумію, що ви надаєте допомогу не тільки полтавським бійцям, правильно?
– Мені завжди дуже боляче, коли мене питають, перш ніж вирішити, допомагати чи ні: а там є полтавські? Та яка різниця, люди?! Вони ж усі там стоять за те, щоб ця війна не прийшла у Харків, Полтаву, Львів.

Зазначу, що я завжди стараюся допомагати тільки тим, кого знаю особисто. Просто так відвезти і віддати невідомим людям форму, тепловізори, триноги на ДШК, прилади нічного бачення чи автомобіль – це не для мене. Усе ж існує відповідальність перед тими людьми, котрі дають гроші, речі, продукти, і для них важливо, аби їхня допомога дійшла до воїнів.

– Якщо говорити про обсяги допомоги, то за ці два роки вони лишаються сталими чи все ж люди менше дають на армію?
– Останнім часом обсяги волонтерської допомоги впали, на жаль. Скажімо так: допомагає той, хто допомагав. Багато хто приходить з допомогою саме до нас, бо бачить, що я звітуюся, кому і що передаю. У цій справі дуже важливі довіра й мотивація.

– Після того як так близько побачили війну, ваш світогляд змінився?
– Він змінився практично з перших днів бойових дій. Але якщо я раніше жорсткіше і критичніше ставилася до того, що більшість людей у тилу не розуміє, що в нас війна, що треба допомагати, і навіть до істерики доходило, то тепер більш спокійно ставлюся до тих, хто не надає підтримку воїнам. Це їхній вибір, їхнє життя. Просто досі дивує, коли починає хтось плакатися на дрібні побутові проблеми чи щось більш серйозне на кшталт «побив машину», «обікрали». Я завжди говорю: «Там, на передовій, хлопцям ще складніше, але вони не ниють. А ви тут самі вибираєте своє життя».

Я завжди говорила і говорю: треба допомагати й віддавати тим, хто цього потребує більше. Тільки тоді взамін можна отримати добро! А якщо вважати, що все-все-все мені, коханому, як у Попандопуло, «Чи не обділив я себе», то чого тоді очікувати добра та позитивних подій у житті?.. Але це суто моя думка, підтверджена практикою.

За ці два роки найбільше терпінню навчили мене хлопці звідти, з фронту. Адже не завжди все виходить так, як хочеться, не завжди можеш зробити те, що вони просять. Іноді важко переживаю розчарування, коли ті, хто галантний і сипле компліментами, у критичний момент виявляється сволотою, і не можу не захоплюватися тим, що похмурі й неговіркі чоловіки показують себе справжніми героями.

– Останній рік ви неодноразово їздили в АТО не тільки як волонтер, а і як лікар-стоматолог, так?
– Так, з такою місією за останній рік ми були чотири рази. Усі просто знали, що я стоматолог і я приїду. Спочатку дуже важко було зібрати команду лікарів плюс апаратуру, медикаменти, дезінфекцію. Пам’ятаю, я тоді зателефонувала головлікарю четвертої лікарні Леоніду Куроєдову і розказала про майбутню поїздку. Уже за дві години він віддзвонився мені й повідомив, що бригада медиків готова! Леонід Федорович посадив лікарів у свій автомобіль, а наше обладнання (компресор, лампи, столики та все інше) ми завантажили в мікроавтобус. Перший раз воїнів лікували, посадивши їх на старезні стільці. Це вже зараз ми маємо три стоматологічні крісла, два з яких нам передали зі Львова, ще одне – з Артемівська (нині Бахмут).

– Як багато часу забирає підготовка до такої поїздки і хто допомагає, скажімо, з тими ж витратними матеріалами та медикаментами?
– Щоб організувати поїздку, треба готуватися не менше двох місяців. Допомагають й обласна рада, й ОДА, і департамент охорони здоров’я. Зазвичай я довго і вперто ходжу з одного кабінету в інший і випрошую все, що треба для лікування. Там уже жартують, що мені простіше дати те, що я прошу, ніж знову ганяти по кабінетах. Я просто аргументую, що хлопцям потрібніше, важливіше! Крім того, підтверджую свої вимоги листами від військових, які просять медиків приїхати до їхніх військових частин.

– Лікуєте тільки воїнів чи й місцеві жителі приходять?
– Звичайно, приходять. І ми не відмовляємо, бо розуміємо, у якій складній ситуації вони тепер перебувають.

– Якщо ми вже заговорили про жителів окупованих територій, скажіть, які настрої там панують? Що думають жителі прифронтових сіл, кого звинувачують у тому, що йде війна?
– Кого звинувачують? Складно сказати. Пропаганда робить свою справу. Про що позитивне можна говорити, якщо на Донбасі засилля російських телеканалів з їхнім зомбуванням. Українських каналів там один-два, та й то подача матеріалу така, що мало впливає на формування позитивної думки про нашу країну. Заходиш у бліндаж, хлопці дивляться ті новини як КВН і сміються. А місцеві дивляться це постійно...

Скажу лише те, що наші хлопці своїм ставленням і прикладом роблять більше, ніж увесь той «мінстець». Наприклад, коли ми туди приїхали напередодні 2015 року, місцеві нас обступили і питали, що ми їм привезли, бо вони звикли, що хлопці дають їм продукти.

В Авдіївці наша 16-та механізована бригада на Новий рік місцевим дітлахам ялинки організувала, подарунки привозила. Бо як би там не було, а це діти, котрі дуже рано стали дорослими. Проте, як і раніше, вони хочуть свята і дива.

Весною хлопці з 24-ї бригади потай розчистили місцевий пляж, влаштовували там змагання для дітей: футбол, волейбол. І незалежно, виграла малеча чи ні, отримували ящик тушківки і ящик згущенки. Коли наші хлопці їдуть, діти вибігають і махають їм руками. Правда, матері, коли це бачать, осмикують, аби вони цього не робили.

Розумієте, усе дуже складно. Люди стомлені цією війною, дуже багато загиблих по обидва боки. Потрібен час і робота сотень психологів, журналістів, волонтерів, аби повернути цих людей до мирного життя.

– Ірино Михайлівно, остання ваша поїздка була не просто «гуманітарною». Наскільки нам відомо, ви нагороджували на передовій воїнів, так?
– Так! Ми вручили 11 бійцям срібну підвіску «Народний герой». Серед нагороджених – не тільки воїни, а й завідуючий відділенням хірургії районної лікарні в Торецьку (колишній Дзержинськ), вражаюча людина-патріот Геннадій Антипов. Він з перших днів допомагав хлопцям.

Напередодні 8 Березня були нагороджені медаллю «За вірність народу України» від Полтавської облради жінки, котрі теж воюють на передовій.

Для воїнів розуміння того, що про них пам’ятають і їхню службу оцінюють такими нагородами, це найкраща мотивація! Маємо ще 22 підвіски, котрі незабаром знайдуть своїх власників. І не треба з цим затягувати. От недавно в Авдіївці під час мінометного обстрілу загинув полтавець Анд-
рій Ярешко. Він перший зайшов на промзону, з якої потіснили бойовиків, і тримав там бій. Його товариші розповідають, що це була напрочуд безстрашна і прекрасна людина. Ми були 2 березня в них, а 5 березня зранку зателефонував командир і сказав, що Андрія немає. Тому слід поспішати нагороджувати тих, хто там.

І додам, що дуже багато залежить від того, хто нагороджує солдатів. Якщо це якийсь «зальотний» депутат, ставлення одне, а от коли їх вітає командир, котрий пройшов з ними через пекло обстрілів та витягував їх з-під шквального вогню – це дуже багато важить!

– Ірино Михайлівно, кожного разу поїздка на Схід – це серйозне випробування. Як ваша родина ставиться до того, що ви так ризикуєте?
– Мій чоловік Володимир дуже підтримує мене у всьому і завжди переживає за хлопців на війні. Ми спочатку їздили разом з ним, але після того, як поїздки почали затягуватися на кілька днів, він усе частіше залишався в Полтаві. Тепер він активно ремонтує пошкоджену техніку, яку приганяють із зони АТО, шукає запчастини, домовляється про їх доставку.

Велику підтримку я постійно відчуваю від людей, які протягом двох років допомагають, розділяють зі мною всі труднощі й, незважаючи на проблеми і складнощі, не опускають рук, і ми продовжуємо робити нашу справу разом. Їх дуже багато, і про кожного з них можна написати чимало, але і цих слів не вистачить, аби передати їхні героїзм та вражаючу готовність на самопожертву заради наших воїнів.

– Є щось таке, що є там, але не вистачає тут, у мирному житті?
– Є! Це відкритість і щирість почуттів! Коли ти в’їжджаєш у зону АТО, то потрапляєш в інший світ. Там усе справжнє: якщо тебе чекають, то це щиро, всі емоції, слова справжні. За тебе готові життя віддати! Таких не награних почуттів і емоцій тут, на мирній землі, немає.

– Не було моментів, коли опускалися руки?
– Було на самому початку! Я не розуміла, чому я, лікар-стоматолог, маю принижуватися і ходити по владних кабінетах з протягнутою рукою, випрошуючи те, що так необхідно там, і чому чиновники цього не розуміють! Але тепер я загартована і вже на такі дрібниці не зважаю, бо знаю: потреби хлопців на передовій повинні бути задоволені, вони там на лінії вогню. Крім того, коли робиш свою справу, немає місця дурним думкам.

– Щиро дякую вам за вашу роботу й за чудову розмову!
Оксана Ханас, 30.03.2016, 15:16965
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень