14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

«Незгасимий промінь» — Микола Скліфосовський

Полтава справедливо пишається своїми великими земляками – людьми, що прославили її у всьому світі. Микола Скліфосовський не був нашим земляком, але понад 30 років свого подвижницького життя він віддав Полтаві.

Із 70-х років ХІХ століття жив тут улітку, а останні чотири роки до своєї смерті – постійно, у маєтку дружини Софії Олександрівни, який називався «Відрадне» і розташовувався в селі Яківці під Полтавою. Тут же і могила відомого хірурга. Полтавці по праву вважають його своїм земляком. З ім’ям Миколи Скліфосовського пов’язана ціла епоха в розвитку вітчизняної медицини кінця ХІХ століття. В учених колах цю людину називали найвидатнішим хірургом після Миколи Пирогова і найбільш популярним лікарем після Сергія Боткіна. Знаменитий хірург і вчений став одним із «стовпів» вітчизняної медицини, до спадщини якого припадають нові й нові покоління.

Визнаний авторитет у галузі воєнно-польової хірургії

6 квітня виповнюється 180 років від дня народження Миколи Скліфосовського. На світ з’явився він на хуторі поблизу міста Дубоссари колишньої Херсонської губернії (тепер Молдова) в небагатій дворянській родині лікарів. Після закінчення навчання на медичному факультеті Московського університету працював спочатку земським лікарем в Одесі, згодом ординатором у міській лікарні, а через рік – завідувачем хірургічного відділення. Блискучими операціями, які він став майстерно й успішно проводити, згодом звернув на себе увагу медичної громадськості. Протягом трьох років він сформувався як лікар-оператор, і міське управління поставило його на чолі лікарської справи міської лікарні. На початку 60-х років Скліфосовський уперше самостійно й успішно здійснив овариотомію (видалення яєчників). У 1853 році він захистив у Харківському університеті докторську дисертацію «Про кров’яну навколоматочну пухлину» і був визнаний гідним звання доктора медицини. 1866 року виїхав за кордон для вдосконалення і працював головним чином у Німеччині. У 1866 році, коли почалася австро-прусська війна, Скліфосовський з дозволу російського уряду зайняв посаду полкового лікаря діючої прусської армії й залишався там до кінця війни. Після укладення миру вдосконалював професійні навички у Франції й Англії. 1870 року медичний факультет Київського університету надіслав Миколі Скліфосовському запрошення зайняти кафедру хірургії, і він переїхав до Києва. У 1870 році, під час франко-прусської війни (1870–1872) працював у німецьких польових лазаретах. У 1872 році Скліфосовського призначили професором Медико-хірургічної академії. 1876 року був відряджений російським Товариством опікування хворими і пораненими воїнами в Чорногорію. До початку російсько-турецької війни доктор Скліфосовський став визнаним авторитетом у галузі воєнно-польової хірургії. У травні 1877 року був направлений у Дунайську армію. Після закінчення війни знову повертається до Москви, де викладає в Медико-хірургічній академії. У 1880 році Московський університет одноголосно обрав Миколу Скліфосовського завідувачем кафедрою.

Учений опублікував 114 праць з найрізноманітніших відділів хірургії. Найбільше науково-практичне значення мають його праці з патології кісток, асептики й антисептики воєнно-польової хірургії, а також праці, присвячені опису нових операцій, у розробці яких йому належить найпочесніше місце. Скліфосовський запровадив у хірургічну практику оригінальний спосіб зшивання кісткових відломків при несправжньому суглобі, який одержав назву «російського замка», або «замка Скліфосовського». Розвиваючи ідеї видатних клініцистів Пирогова і Боткіна, Скліфосовський заклав міцні основи функціонального напряму в хірургії, поставив перед хірургами завдання при будь-якому хірургічному втручанні думати насамперед про збереження функції органу, що оперується. Невипадково пропозицію стати директором імператорського клінічного інституту Великої княгині Олени Павлівни одержав саме Микола Васильович.

Скліфосовський і Полтава

Як уже згадувалося, Микола Скліфосовський у 1870 році переїздить до Київського університету. Переїзд до Києва був пов’язаний для Миколи Васильовича з трагічною подією у його сім’ї. На початку 1871 року від черевного тифу помирає дружина, залишаючи його вдівцем із трьома дітьми. Проте через певний час Скліфосовський знову одружився – з Софією Олександрівною, яка працювала гувернанткою в його сім’ї, з якою і прожив усі останні роки життя. Ця жінка подарувала йому ще чотирьох дітей. Усього їх у Миколи Васильовича було семеро: дві доньки (Ольга і Тамара) та п’ять синів (Микола, Костянтин, Володимир, Борис, Олександр).

Софії Олександровні належав маєток «Відрадне» на хуторі поблизу Полтави. Він стояв на високому правому березі Ворскли, звідки відкривався чудовий краєвид. Господарство займало 600 десятин землі. Родині Скліфосовського належала і частина Яківчанського лісу: на території сучасного Дендропарку була дача Миколи Васильовича. Цей будинок зберігся і до наших днів, але має дуже непривабливий вигляд. Протягом 30 років, починаючи з 1871-го, Скліфосовський щоліта приїздив до маєтку під Полтавою. Народившись на Херсонщині, він не тільки вважав себе українцем, а й пишався цим. Незважаючи на свій досить суворий вигляд, Микола Васильович був винятково лагідною людиною, почасти навіть сентиментальною – «хохляцька душа», як називали його близькі. Може, тому його так приваблював чарівний куточок на полтавській землі. Перебуваючи в селі, він переходив на українську мову, спонукав до цього і домашніх. «У селі Скліфосовський був зовсім іншою людиною, – пише в спогадах лікар Арсеньєв. – Негайно… одягав українську сорочку чи білу блузу й солом’яний капелюх з широкими крисами, а разом з міським костюмом зникала і його гордовитість, він ставав для нас, дітей, простішим і ближчим…». У Яківцях учений проводив прийом хворих. До «свого» лікаря мали доступ навіть найбідніші пацієнти. Вірогідно, що яківчанські селяни і не знали, що перед цим лікарем схилялися відомі хірурги, вчені зі світовим ім’ям. Такси за свою працю він не встановлював, а часто біднякові, виписавши рецепт, давав грошей на ліки. Скліфосовського нерідко запрошували зробити операцію до губернської лікарні (тепер – обласна його імені), і він ніколи не відмовлявся. Він і справді успадкував характерні риси українців: працьовитість, уміння цінувати час, певну практичність. Робота, скажімо, у саду була заодно і відпочинком.

Завдяки господареві, яківчанська садиба стала взірцевим господарством. Тут упровадили восьмипільну сівозміну. Велику увагу приділяли худобі й птиці: утримували й розводили арденських і данських коней, симентальських корів, породистих свиней, курей. У маєтку була пасіка, виноградник, хмільник. З метою вивчення методів догляду за хмелем учений їздив аж до Баварії. Микола Скліфосовський засадив гай, який відокремив Поле Полтавської битви від села Яківці, і назвав його на честь своєї дочки Тамарин гай. У садибі, докладаючи розуму й власних рук, учений виростив прекрасний фруктовий сад. Микола Васильович полюбляв проводити дослідження з плодами, досяг знач-
них успіхів у схрещуванні різних сортів яблунь та груш. Маєток «Відрадне» як зразкове господарство був представлений на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі в 1894 році й заслужив почесну назву «Полтавська Швейцарія».

Громадська діяльність

Микола Васильович активно займався громадською діяльністю. Обирався губернським гласним, почесним членом Полтавського товариства лікарів (1884), почесним мировим суддею полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства. Займався благодійницькою діяльністю: побудував за власні кошти школу для сільських дітей, розраховану на навчання 40–45 учнів. Споруджене шкільне приміщення було на вигоні, спільному для селян і садиби Скліфосовських. На території закладу розкинувся садок, де учні могли проходити практику з садівництва та городництва. Микола Васильович сам учив дітей догляду за рослинами, дерева для посадки безкоштовно давав зі свого саду. Учений опікувався навчанням дітей у школі.

Садиба Скліфосовського стояла на високому березі, тож води для садка і виноградників не вистачало. Через те почали шукати воду під землею. На це пішло два роки. Урешті-решт пошуки увінчалися успіхом: було пробито артезіанську свердловину й забезпечено водою не лише садибу, а й усе село.

Микола Васильович був високоосвіченою людиною свого часу. Його цікавило мистецтво, художня література. У полтавському маєтку завжди лунала музика, діти, як і батьки, грали на фортепіано та віолончелі, а дівчатка добре співали. Серед знайомих і близьких людей Скліфосовського був і композитор Петро Чайковський. Микола Васильович був шанувальником вітчизняної школи живопису. Коли жив у Яківцях, спілкувався з Григорієм Мясоєдовим – основоположником пересувних художніх виставок, який з 1889 року теж перебував у Полтаві. Був добре знайомий з художником-полтавцем Миколою Ярошенком.

Родинні трагедії

1898 року здоров’я лікаря погіршало: далася взнаки втома від напруженої громадської роботи, тяжкі умови праці в операційних. Та й сімейна трагедія не минула безслідно. Син Володимир наклав на себе руки. Навколо цієї смерті досі ходять різні версії, одна з них стверджує, що хлопець у студентські часи став членом терористичної організації «Земля і воля». Йому доручили здійснити теракт проти полтавського губернатора, який часто бував у домі Скліфосовських. Володимир не зміг цього зробити, тож застрелився сам.

Лікар Арсеньєв, рідня якого дружила зі Скліфосовськими, у своїх спогадах пише: «З цього року (1884) зав’язалась близька дружба між мною і Володею Скліфосовським… Микола Васильович не був щасливий дітьми: Миколу вбили під час японської війни; Кость помер студентом від туберкульозу нирок, а за ним і Боря; Олександр пропав у Громадянську…». Це свідчення сучасника, який особисто добре знав родину вченого.

Усе це дуже підірвало здоров’я Миколи Васильовича, і він назавжди переїхав у свій полтавський маєток. Плідна діяльність ученого тривала до 1900 року. Повільно згасали сила й енергія.

30 листопада 1904 року на 68-му році життя перестало битися серце Миколи Скліфосовського. Поховали його на церковному цвинтарі в Яківцях поруч з могилою сина. Софія Олександрівна згодом побудувала склеп з червоної цегли і наказала поховати тут і себе. Напередодні 200-річчя Полтавської баталії комітет Червоного Хреста прийняв рішення про відкриття на Шведській Могилі будинку інвалідів та притулку для дітей-сиріт. Софія Скліфосовська, яка входила в комітет, подарувала частину своєї землі для будівництва будинку інвалідів, при умові, що одній із кімнат буде присвоєно ім’я її покійного чоловіка та встановлено його бюст або портрет. Згодом умова була виконана. Очевидно, це була одна із перших спроб ушанувати пам’ять ученого. Тепер у цьому будинку розміщується музей історії Полтавської битви.

З приходом до влади більшовиків у Яківцях розігралася справжня трагедія. У жовтні 1919 року кінний червоний загін Бібікова, дізнавшись, що тут проживає вдова царського генерала (Микола Скліфосовський іноді вдягав генеральський мундир – цю форму він заслужив як учасник чотирьох війн), пограбували сам маєток, а Софію Олександрівну і її дочку Тамару по-звірячому вбили (порубали шашками). Могили жінок не збереглися, але вшанувати їх пам’ять якимось символом не завадило б, адже поховані вони тут, може, біля тієї липи, що нагадує липову алею, посаджену колись унікальними руками, які врятували життя тисячам людей.

У Полтаві свято шанують видатного вченого, патріота своєї Вітчизни. У місті є вулиця, названа на честь ученого, у 1976 році полтавці поклали на могилу Миколи Скліфосовського гірський лабрадорит, на якому російською й англійською мовами викарбували слова видатного голландського лікаря ХVІІ століття Ван Тюльпа: «Світячи іншим, згораю сам». Це гасло Микола Васильович проніс через усе своє життя. У 1979 році ім’я Скліфосовського було присвоєне обласній клінічній лікарні. На її подвір’ї встановили пам’ятник талановитому хірургові. Прийнято рішення про заснування іменної премії ім.М.Скліфосовського для визначення кращих лікарів у шести номінаціях.

Анатолій Чернов
Іван Мольченко, 06.04.2016, 10:341283
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад