10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

«У будинку, де жила, одружилися мої діти»

Будинок на Жовтневій, 8, у якому нині розташований Центральний відділ державної реєстрації актів цивільного стану, належить до числа архітектурних пам’яток Полтавщини. У цьому списку він значиться як 1910 року забудови, інші джерела вказують на 1906 рік. Зі скупої інформації по цьому будинку в стилі модерн ще можна знайти нічим не підтверджені дані, що він належав багатому поміщику, депутату IV Державної Думи від Полтавської губернії Костянтину Невіандту. Кілька років тому при встановленні меморіальної дошки полтавці також дізналися, що тут у 1928–1939 роках жив і працював народний художник України Євген Трегуб.

Полтавка Лілія Олійник прожила в цьому будинку зі своєю сім’єю з 1946 по 1974 роки. Про своє «родове гніздо», як його називає Лілія Федорівна, постійно шукала інформацію, але більше того, що дізналася від старожилів та сусідів, не знайшла. Своїми спогадами читачка поділилася в листі «Полтавському віснику».

«Коли ми поселилися в будинок у 1946 році, мені було шість років, – пише Лілія Олійник. – У нашому дворі жили літні люди, обоє десь 1890 року народження, на прізвище Данилевські, які служили у власника цього будинку, як вони казали, «у барина». Цього господаря було прізвище Левант. Це єврейське прізвище німецького походження і в перекладі означає «полотно». Бабуся працювала в будинку покоївкою, а дідусь – конюхом, у Левантів був власний виїзд. Розповідали, що пан був дуже суворим, щодня білосніжною хусткою перевіряв, наскільки вичищений кінь, чи розчесана грива й хвіст. А пані такою ж хусточкою перевіряла, чи немає пилюки на меблях та підлозі. Будинок різновисокий у стилі модерн, має незвичайну архітектуру. Головний фасад виходить на центральну вулицю (колись Олександрівську), тут були панські кімнати, їхні спальні, кабінет, бібліотека і туалети. Челядь (за висловами Данилевських) жила в кімнатах, що виходили у двір, там була навіть двоповерхова частина. Стіни в будинку товщиною до метра, тому й витримали бомбардування. Зі сторони вулиці особняк мав парадний вхід з ґанком із жовтого граніту, з тамбуром, заскленим у верхній частині, і красивими дубовими різьбленими дверима. Гості піднімалися широкими паркетними сходами до розкритих внутрішніх засклених дверей з красивими вигнутими переплетеннями і потрапляли в довгий високий світлий коридор, який вів у бальну залу. Перед дверима з обох сторін сходів у стінах влаштовані ніші. У них на мармурових полицях стояли статуї. Бальна зала – це велике просторе приміщення з високою стелею (4,5 м), трьома високими вікнами різної форми, з начищеною до блиску паркетною підлогою. Одна бічна стіна мала дугоподібний виступ з фальшивим вікном. Вона утворювала нішу, у якій стояв рояль.
На фото 1954 року: будинок на Жовтневій, 8, після капітального ремонту.
Через кілька років, коли я працювала в «Держгіпрогеологбуді», моїм колегою був один уже дуже немолодий інженер-проектувальник Іван Гальченко, який теж мав відношення до нашого дому. Сам він був, як кажуть, «із колишніх», хоча походження своє змушений був приховувати. Їхня сім’я мала до революції власний будинок на розі Комсомольської й Пушкіна, який у них відібрали. Цей Іван Степанович розповідав, що їхня сім’я була знайома з Левантами, а його старший брат Жорж був званий до них на бальні вечори до дочок Левантів. Там вони грали на роялі, співали і, звичайно, танцювали. Під час революції Леванти емігрували за кордон.

Наша родина поселилася спочатку у квартирі №1 (тепер там мала зала міського РАЦСу), а через два роки ми переїхали у квартиру №2. Це була колишня бальна зала і, звичайно ж, краща квартира в будинку. Вона була перероблена на дві кімнати з кухнею та передпокоєм. У цій квартирі ми й прожили до розселення нашого будинку. Мешканців відселяли, бо в домі не було комунальних зручностей, а в Леванта, до речі, було все – вода, каналізація та опалення.

У нашому коридорі було чотири квартири, він відділявся від другої половини будинку замкненими дверима. У квартирі №1 жила сім’я Барабашів – дядько Володя, обкомівський водій, з дружиною, тіткою Асею. У квартирі №3 жили Сальнікови – тітка Муся і дві її дочки – Галя і Ліда. А у квартирі №4 жила самотня тітка Таня. Ось так на довгий час закріпився склад наших сусідів.

Ішли роки. Ми, сусідські діти, виросли, вивчились, почали трудову діяльність, повиходили заміж. А потім будинок розселили, і всі отримали квартири в різних районах Полтави. Будинок розселяли взимку 1971 року, але мої батьки залишалися жити в ньому до липня 1974 року. У нашому колишньому будинку тепер РАЦС, у квартирі розібрали перегородки. На жаль, не залишилося ніде паркету з різних порід дерева (коли по ньому ходили, не скрипіла жодна дощечка). Немає скляної стелі над коридором, її розібрали ще раніше, у 1954 році, коли робили капітальний ремонт, на її місці надбудували дві квартири.

Життя триває, і волею долі вже наші діти одружились. Їхній шлюб зареєстрували в тій самій квартирі, де жила наша сім’я і де народилися вони самі. Більше того, нещодавно одружився мій онук. Його шлюб реєстрували в малій залі, колишній квартирі №1, у якій ми жили від самого початку. У нашій сім’ї в перспективі ще будуть весілля, і всі обов’язково будуть щасливими, бо ж їх охоронятимуть стіни їхнього родового гнізда».
за матеріалами спогадів полтавки Лілії Олійник
Володимир Сулименко, 20.04.2016, 15:041623
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад