14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Оксанині шляхи. До 110-річчя видатної української письменниці Оксани Іваненко

«Література – то життя, велике, багатобарвне, з різноманітними характерами пристрастями, з одноманітною низкою днів і ночей, з незахищеністю ранньої весни і спалахом подвигу… Може, і так… Та більше література схожа на інструмент – древній і вічно молодий. А слова в ній – то струни. Мелодія ж – у кожного письменника своя, вона, мелодія, від таланту і має пробуджувати, як писав великий Пушкін, лише почуття добрі…» – писав у передмові до творів Оксани Іваненко літературознавець Віктор Костюченко.

Ім’я нашої землячки, української письменниці Оксани Іваненко, відоме кожному школяреві, який вивчає біографію Тараса Шевченка, адже її перу належить відома трилогія «Тарасові шляхи».

Народилася Оксана Іваненко 13 квітня 1906 року в Полтаві. «У мене було чудове дитинство. Околиці Полтави, посеред Різницької гори маленький будиночок, а навколо великий сад… Ця гора мені знайома з дитячих років. Потім більшовики назвали її горою Марата, на сьогодні вона носить ім’я видатного українського композитора, диригента, фольклориста, етнографа Василя Верховинця, який був закатований у сталінських таборах…» – так згадувала свої молоді літа Оксана Іваненко.

Її батько народився на Новосанжарщині, походив з родини священика, закінчив Київський університет і з 1889 року працював у Полтаві спочатку редактором неофіційної частини газети «Полтавські губернські відомості», а згодом заснував і першу в Полтаві міську газету – «Полтавський вісник», свою історію від якої веде і сучасний «Вісник». Дмитро Іваненко написав низку книг, присвячених історії та громадсько-культурному життю Полтавщини. Після Жовтневого перевороту 1917 року викладав літературу в місцевих школах. Мати Оксани, Лідія Миколаївна, – вчителька, працювала в дитячому притулку «Будинок працелюбства».

Будинок і сад Іваненків завжди були наповнені дитячими голосами. Окрім доньки, у родині ріс старший від неї на два роки син Дмитро, а ще постійно проживали їхні двоюрідні брати і сестри. У матері, учительки хлоп’ячого притулку, було ще багато учнів «на дому». Скільки пам’ятає себе Оксана Дмитрівна, життя її завжди було пов’язане з дітьми. Домашні ігри, уроки, які давала мати, постійно збирали, окрім маминих учнів, двоюрідних братів і сестер, сусідських дітей. Разом читали, гралися, слухали казки. Потім це галасливе товариство викочувалося з дому, бігло в старий сад, летіло до красуні Ворскли.

«І кожний вірив, що сад сповнений чудес, а старий монастир на горі ховає безліч таємниць. І кожний вірив, що красивішого та видатнішого міста, ніж їхня Полтава, немає. Тут була Полтавська битва… Ген на кручі – будиночок Котляревського. Неподалік же, біля міського парку, живе Короленко, автор «Сліпого музиканта». Коли ж завіє зима, замете хурделиця, а старий сад під шум вітру зачне розповідати снігову казку, малеча збирається в кімнаті і грає в «університети», – згадувала Оксана Іваненко. «Професором» найчастіше виступає брат Дмитро. Роздаються теми, пишуться твори, найцікавіші з них читають уголос», – писав Костюченко. Культ художнього слова, книги панував у родині Іваненків. «Письменники, книги – це було щось невід’ємне од життя всієї сім’ї. Перше , що я бачила, почавши ходити, на стінах між фото родичів, знайомих і друзів – портрети і фото письменників – і скрізь, в усіх кімнатах, великі й маленькі фото Льва Толстого… У наше життя змалку увійшли Шевченко, Пушкін, Гоголь. Для нас було насолодою, коли батько – пристрасний театрал – читав нам Грибоєдова «Горе з розуму» або «Ревізора» Гоголя, згадував, яких великих акторів пощастило йому побачити… Звичайно, ім’я Тараса Шевченка з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке. У нас удома висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні-трудолюбці. Удома була величезна бібліотека: твори класиків і казки, товсті й тонкі журнали за багато років – художні, наукові, дитячі».

Літературна творчість Оксану захопила з дитинства. Перший її твір – казка «Квіти» – побачив світ на сторінках журналу «Слово», що його видавали полтавські гімназисти. Було це в 1917-му, коли дівчинці йшов одинадцятий рік.

1917 рік пройшов у боротьбі за встановлення незалежної української державності. Оксана Іваненко згадує ті часи: «Після 1917 року в нас у школах і гімназіях ввели вивчення української мови і щороку в березні в шевченківські дні влаштовували ранки та вечори… Я пам’ятаю ці свята в гімназії і в маминій школі як щось прекрасне, мальовниче. У залі портрет Кобзаря, оздоблений вишитими рушниками, квітами, ми всі в українських вбраннях, слухаємо, схвильовані і зворушені, доповідь про його життя, гірке і прекрасне, потім виступаємо самі, потім усі співають стоячи його «Заповіт».

Вступала Оксана в гімназію, а закінчувала радянську трудову робітничу школу. Вона змалку мріяла стати вчителькою. 15-річною вступає до Полтавського інституту народної освіти (ІНО). Одного разу зайшла до подруги, яка працювала в дитячому будинку, що містився в колишньому домі генерал-губернатора. Оксана пробула з дітьми цілий день. Ті ні на крок не відступали від молоденької студентки. Завідувачка запросила її працювати. Удень робота в дитячому будинку, ввечері лекції в інституті. Вона бачила, як необхідна дітям, відчувала, що її чекають, їй довіряють, її хочуть слухати. «Мені було 16 років, – писала Оксана Іваненко, – я вчилася в ІНО і вже здійснювала трохи мої дитячі мрії – разом з навчанням працювала вихователькою в дошкільному дитбудинку… Ой, скільки я тут вигадувала казок дітям!». Можна сказати, саме тут Оксана Дмитрівна й стала дитячою письменницею. Вона писала вірші, складала казки, писала п’єси для дитячих вистав.

У 1923 році Оксана перевелася до Харківського інституту народної освіти на факультет соцвиховання. У Харкові відвідувала студію дитячої літератури при письменницькій організації «Плуг», де познайомилася з письменниками Усенком, Копиленком, поетесою Забілою. Навчаючись у Харкові, вона працює з безпритульними дітьми та піонерами фабрики ім.Кутузова, а з 1924 року – у дитячій колонії ім.М.Горького, якою керував тоді Макаренко. У 1926 році Оксана Іваненко після закінчення інституту їде працювати в колонію до Антона Семеновича. На цій роботі письменниця змогла застосувати і набуті знання з педагогіки, і досвід попередньої роботи в дитбудинку. Енергійну, ініціативну молоду вчительку виділив серед інших Макаренко. Згодом він змалював її в образі Оксани Варської у своїй «Педагогічній поемі». 1928 року Оксана Іваненко вступила до аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки, яку закінчила 1931 року, написала дисертацію на цікаву і важливу тему: «Дитяча літературна творчість». Після закінчення аспірантури Оксана Дмитрівна деякий час керує секцією дитячої літератури при Інституті педагогіки, тісно співпрацює з дитячими бібліотеками, запрошує письменників на обговорення проблем дитячої літератури. Незабаром її запросили редактором у видавництво «Молодий більшовик», і вона відразу відчула: оце її справжнє місце в житті – самій писати, організовувати, гуртувати, боротися за дитячу літературу.

Літературний дебют Оксани Іваненко відбувся 1925 року в журналі «Червоні квіти» (потім це була «Піонерія). Там з’явилося її перше оповідання «До царя». З того часу молода письменниця постійно публікувалася в журналах і газетах для дітей та юнацтва, а 1930 року вийшов перший збірник її оповідань «Майка та жабка», 1931 року – збірник «Ми ще невеличкі». З 1933 року Оксана Дмитрівна повністю перейшла на літературну працю. Письменницю зачаровує казка. То були важкі часи для казки і казкарів. У совєтській літературі піднімалося питання: «Нужна ли сказка пролетарскому ребенку?». Деякі чиновники від літератури намагалися взагалі заборонити казку. Оксана Іваненко не злякалася тих ультрареволюційних погроз і не тільки захищала цей жанр, але й сама писала власні казки. 1933 року з’явилася друком її перша казка «Сандалики, повна швидкість!». А далі були «Великі очі» (1936), «Джмелик»(1936), «Кисличка» (1937) та інші. Її твори позначені сердечною теплотою, любов’ю до дітей, м’яким гумором і простотою викладу, тонким розумінням дитячої психології й дихають справжньою поезією. Письменниця стала засновницею сучасної української природничої казки. Напередодні Другої світової війни Оксана Іваненко друкує казку «Маяк» (1941), де звучала тема дружби й вірності, любові до рідної землі.

Оксана Іваненко з братом.
Про страшний період сталінського терору 1937–1938 років Оксана Дмитрівна ніде не згадує. Але наш полтавський письменник, краєзнавець Анатолій Дяченко, мати якого була двоюрідною сестрою письменниці, залишив спогади, у яких описує епізод, що стався після арешту його батька. Мати Дяченка звернулася до своєї столичної родички по пораду й допомогу. Оксана Іваненко відповіла негайно: «Плачу разом з вами, але сама живу на краю безодні. Вибачайте. Цілую». І все. «Мама казала, – пише Дяченко, – що в Іваненків великі неприємності через батька, колишнього редактора…».

Під час Другої світової війни Оксана Іваненко разом з батьком та двома дітьми жила у Свердловську, де подружилася з письменницею Ольгою Форш, відомим російським казкарем Павлом Бажовим, Марієттою Шагінян та іншими. Тут помирає її батько, а на чоловіка журналіста Володимира Татаринова прийшла похоронка. Особисте горе зливалося з горем інших. Але підтримка друзів додавала сил для роботи. У її творах звучить тема війни, фашистської неволі, помста за скалічене дитинство. Це книги «Пошта прийшла» (1943), «Школа» (1944), «Життя коло смерті» (1945) та інші. Восени 1943 року письменниця приїздить до Москви, а навесні 1944-го – до Києва. Працює відповідальним редактором журналу «Барвінок». Пише багато і натхненно. Особливу увагу юних читачів привернула повість – єдина у своєму роді у всій радянській літературі – «Рідні діти», про виховання дітей, що в роки війни втратили своїх батьків (1951).

Найбільшим твором Оксани Іваненко стала історико-біографічна повість «Тарасові шляхи» – плід вдумливої, кропіткої й натхненної роботи. Ще наприкінці 30-х років письменниця захопилася думкою написати роман про життя і творчість Тараса Шевченка. Почалися поїздки по місцях великого Кобзаря, робота в архівах, музеях та бібліотеках України. Поступово перед письменницею стало розкриватися життя Шевченка, сповнене шекспірівської трагедійності. У 1939 році вийшли дві частини її роману «Тарасові шляхи». Письменниця продовжувала працювати над цим твором понад 20 років, і нарешті в 1961 році роман був виданий. У 1974 році за повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи» й «Лісові казки» Оксану Іваненко було вшановано літературною премією ім.Лесі Українки. У 1973 році побачив світ роман «Марія» про письменницю Марко Вовчок. Це широкоплановий твір, дія якого відбувається в Україні, Росії, Франції, Італії, Німеччині. У романі змальовані образи Шевченка, Некрасова, Герцена, щирого друга письменниці – Писарєва. Новим творчим здобутком стала книга художніх розповідей «Вода з криниченьки» – спогади про Рильського, Копиленка, співака Козловського та інших. За книгу спогадів «Завжди в житті» (1985) Оксана Іваненко удостоєна Державної премії ім.Т.Г.Шевченка.

Оксана Дмитрівна залишила рідну Полтаву в середині 20-х років і лише у квітні 1986 року повернулася, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі вона побачила незруйновані батьківські будівлі й майже такий, як і давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко. Письменниця відвідала Полтавський педінститут, музей Панаса Мирного і Володимира Короленка, виступила перед учнями в Будинку піонерів. Свою любов до Полтави вона висловила такими словами:

Як цвіли каштани переможно
В цю весняну зустріч з рідним містом!
Я хотіла цілувати кожне
Не лапате, це зелене листя…

У вічність відійшла наша землячка 17 грудня 1997 року. Серце її перестало битися в 91 рік. Та письменницька спадщина цієї видатної жінки завжди навчатиме дітей та дорослих тільки доброго, людяного, вічного.

Оксана Дмитрівна прожила довге, насичене подіями життя. Залишила по собі твори, які сіють у душах дітей добро, уміння співпереживати, вчать любити природу. Заклик берегти природу, не порушувати гармонії у творах письменниці прозвучав набагато раніше, ніж у середовищі вчених. На останок варто навести бодай невелику цитату з її казки: «…Я ненавиджу порожні холодні очі, бо найгірше у світі – байдужість. Я хочу, щоб ви, діти, майбутні творці життя, знаходили в праці щастя, щоб знали: нічого не дається легко, до досягнення своєї мети треба йти довго, наполегливо й уперто».

Анатолій Чернов
Іван Мольченко, 21.04.2016, 14:391646
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад