14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Тетяна Магомедова: «Школа мого серця»

У Полтаві ще 25 років тому розпочалась реальна декомунізація. Єдиним містом, де приміщення міськкому партії віддали дітям, стало наше. Решту розібрали в надійні руки дорослі суворі керівники, забрали під установи й представницькі офіси. Тільки Полтава віддала під дитячий мистецький заклад історичну будову в самому центрі – в ошатних залах з височенними стелями з ліпниною, фойє з колонами діти почуваються володарями палацу, адже їхній власний світ добріший і справедливіший за наш.

Міський голова Анатолій Кукоба прийняв тоді це історичне рішення, а депутати його підтримали, і не було тоді ще жодної державної інституції, як інститут історичної пам'яті, аби змушувати його до цього – совість підказала. Мала академія мистецтв стала гомінким островом, де живуть музи і крихітні пальчики видобувають чисті ноти, тримають пензлі з яскравими фарбами, де гартуються міжнародні перемоги й зростають таланти. Жодне міське свято не відбувається без участі кращих колективів школи мистецтв, а вони тут усі кращі – школа стала справжнім символом і гордістю Полтави, одна з найбільших музичних шкіл країни, одна з найуспішніших за всіма фаховими показниками. Напередодні святкового ювілейного концерту «Полтавський вісник» поспілкувався з директором Полтавської міської школи мистецтв «Мала академія мистецтв» ім.Раїси Кириченко Тетяною Магомедовою.

– Тетяно Юріївно, для людини у 25 років починається самостійне життя, утверджується характер, а для мистецького закладу такий ювілей – свідчення утверджених великих досягнень і традицій?
– Наші традиції – це колективи, що були засновані буквально з першого ж дня відкриття школи мистецтв. Це хор старших класів, хор молодших класів, оркестр народних інструментів, оркестр баяністів, ансамбль бандуристів, звичайно, хореографічні колективи, які перш за все заклали основу школи мистецтв як такої, бо музична школа навчає малечу тільки за музичними спеціальностями, а наш заклад від початку задумувався багатовекторним, щоб дитина віднайшла себе в будь-якому вимірі творчості. Наше завдання – у всьому спектрі показати щасливе яскраве дитинство. Наші вихованці співають, грають, танцюють, малюють, вони й актори, тому є постійний розвиток і мистецькі здобутки.

За ці роки змінилися керівники, хтось пішов на відпочинок, але прийшла молодь. Коли людина очолила певний колектив, то це на роки, бо ж неможливо прийти на цю роботу на певний термін – наша атмосфера захоплює, діти причаровують талантами й безпосередністю, у нас немає педагогів випадкових, кожен з них усе своє життя, сили, енергію віддає власним вихованцям.

– Є ті, хто колись ходив до школи мистецтв як учень, а нині викладає?
– Звичайно, є, і чимало. Після закінчення школи вихованці часто продовжують навчання в музичному училищі, а здобувши фахову освіту, куди вони найперше йдуть? До нас! До свого рідного колективу! І це чудово, бо вони легко вливаються, повертаючись до своєї творчої родини вже у якості педагогів. Не потрібен час на розкачку, усі свої, ті, що колись за руку водили до класу, бо загубився на поверсі, залюбки підтримають, підкажуть, порадіють першим здобуткам уже на вчительській ниві. Наш колектив – це живий організм, який дихає. На 25-річчя ми показали фільм «Школа мого серця», який відзняли вперше, і там ця аура чітко простежується. Відео розповідає про кожен відділ буквально по хвилині, бо за 15 хвилин мали показати 14 відділень. Це була неймовірно творча приємна робота, оскільки були задіяні не лише діти, а й дідусі, бабусі, батьки, усі вони перейнялися цією ідеєю, а для дітей це була велика відповідальність: «Мене будуть знімати для телебачення!».

– Так, може, це початок до створення у «Малій академії мистецтв» кіновідділення, адже це також мистецтво вже академічне? Образотворчий відділ може освоювати мультиплікацію?
– Останні п'ять років я серйозно над цим питанням думаю. Мрію відкрити в школі МАМ-ТБ! Батьки ж відзнімають на виступах, поїздках, на всеукраїнських і міжнародних конкурсах масу відео, яке так і залишається в родинних архівах, а могли б самі діти робити розповіді про свої перемоги, життя, репетиції, педагогів. От установили б у фойє великий екран і кожного дня присвячували б розповіді якомусь відділу. По два дні на місяць для відділу – не так і багато. Робили б інтерактив на сайті, поширювали б цю інформацію в соцмережах, діти тепер дуже інтегровані у віртуальний простір, і їм необхідні ще й такі прояви мистецтва. А ще вони набували б уміння працювати в кадрі, писати сценарії, створювати сюжети – узяли б інтерв'ю у батьків, показали котрогось з учнів, сходили б в іншу музичну школу. Мені ця ідея подобається, і ми її вже озвучували начальнику міського управління культури Ларисі Кречко. Сподіваємось, що й це втілиться й збудеться у найближчому часі!

Мені гірко, що на центральних каналах є проекти, скажімо, «Голос», «Голос: діти», але немає жодної програми, яка пропагувала б народні інструменти. Як ми можемо дітям доводити, що бандура – це красиво, коли вони її не бачать у власному повсякденні, не чують її голос з екрана. Баян, скрипка, балалайка… Як можна закохати дитину в інструмент, коли в нас немає нині культури звучання живих колективів і не транслюються виступи оркестрів? Добре, що є в нашій школі підготовче відділення, де діти навчаються два роки й за цей час, буваючи на звітних концертах, можуть визначитися, чи хочуть грати на ударних, чи вабить голос саксофона, домри, баяна, де чується мелодика Баха, чи це буде рояль і твори Шопена. Нині до школи приводять батьки, які мають це виховання, коли їм у дитинстві прищепили любов до гарної музики, а хто зробить це потім? Живе звучання не замінити нічим! За два роки, що ми займаємось з дітьми на підготовчому відділенні, вдається розбудити потяг до мистецтва, у кожного з вихованців це набуває власного голосу і звучання, вони обирають інструменти й вливаються до звучання великого оркестру «Малої академії мистецтв».

Нам потрібне власне телебачення для популяризації нашої роботи. Батьки, котрі привели дитину на заняття і чекають щоразу по три години, з радістю подивилися б концерт за участі свого маленького генія. Це вкотре б утверджувало їх у думці, що вони зробили правильно, привівши дитя до школи мистецтв. Це ті знання, які сформують коли й не професійного митця, а все ж таки людину творчу, багатогранну, з позитивним мисленням і глибокими моральними цінностями. Це дуже важливо саме в наш непростий час. Ми проводимо червоною ниткою через увесь наш ювілейний фільм, що ті, хто ще не побував у нашій школі, багато втратили – талановитих дітей завжди чекає «Школа мого серця».

Це велика справа, коли й коліна тремтять від хвилювання, а ти все одно виходиш на сцену, коли в залі вся родина, і граєш чи співаєш для всього міста!

– Якусь «Книгу рекордів» не започатковували? У вас же величезна кількість призерів і переможців різноманітних фестивалів? На ювілей не рахували, скільки дітей випустили за 25 років, скільки було перемог?
– Кожного року в нас від 300 до 500 лауреатів. Ваша правда, варто завести таку «Книгу пошани» і реєструвати наші здобутки. У перші десять років перемог було менше, ми брали участь лише в місцевих конкурсах, і обласні були найвищою планкою. Але з часом прийшло усвідомлення, що для розвитку мусимо рухатися далі, бо ж, конкуруючи з нашими колективами, які ми добре знали, і самі не йшли вперед, а виїхавши на всеукраїнські фестивалі, не здобули нічого відразу, а далі були четверті місця, і це спонукало шукати, переосмислювати й змінюватися на краще. Починаючи з 2000 року ми активізували поїздки на державні й міжнародні конкурси. Це надзвичайно кропітка, але й цікава робота, бо маємо змогу реально оцінити власні напрацювання, для дітей це майстер-клас, де можна бачити різні школи, та й світ вони бачать у цих мандрівках. За це наша величезна вдячність батькам! Вони інвестують у своїх дітей, у їхній розвиток! Може, і хотілося б колись мамі в суботу не бігти з дитинкою на заняття чи концерт, але якщо малий артист скаже, що мусить бути білосніжна сорочечка з метеликом, то мама готує йому концертний костюм – бо це відповідально, артист розуміє: концертний виступ зобов'язує.

Одна справа повезти соліста, а зовсім інша – квартет, квінтет, і величезна різниця, коли вирушає оркестр народних інструментів. Водій автобуса був шокований: як умістити таку кількість дітей, костюмів, а ще ж інструменти! Керівник колективу Катерина Резнікова пригадувала потім, що Гран-прі було не головним, їх тоді їхало 60 чоловік, то аплодувати їм почали ще до виступу, що доїхали і малі, й трішки старші, а ще ж і виступили достойно! Танцювальні колективи – то теж окрема історія, бо ж це зазвичай до сотні дітей, і в кожного по три-чотири комплекти костюмів, взуття, а костюми бувають досить об'ємні.

Самі ці конкурсні поїздки сформували основу багатьох колективів, бо ж у звичайному навчальному процесі, коли негода або немає настрою, то можна й не піти на заняття. А після конкурсу, коли ти відчув смак перемоги чи гіркоту поразки, приходить усвідомлення, що без тебе твій колектив не впорається – усе залежить саме від твого ставлення, наполегливості, праці й старання. Це вчить їх співпереживати й бути зібраними і відповідальними, старші дбають про молодших, молодші вже не малі пустуни, а серйозні артисти. Це величезний досвід на все життя!
Марія Бойко, 25.04.2016, 12:39756
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад