26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Василь Голуб: Від Хоми Кичатого до Івана Мазепи

З Василем Голубом, народним артистом України, зустрічаємося у гримерці. Через кілька годин у нього вистава, «Остання любов Гетьмана», де він грає Івана Мазепу.

– Василю Григоровичу, ви понад півжиття на сцені. А з чого ж усе почалося? Коли відбувся ваш дебют?
– Усе почалося з того, що я народився в селі Кам’янка, у Диканському районі, у родині простих колгоспників. У школу пішов у Стасях. У навчанні зірок з неба не хапав, а от літературу дуже любив. Подобалося декламувати байки, гуморески. Під час шкільної олімпіади виступив навіть на сцені, читав байки Леоніда Глібова. Після закінчення восьмирічки у Стасях до дев’ятого класу пішов у Кротенківську школу. Там діяв театральний гурток, який вела бібліотекарка Паша Йосипівна Баберя. І от саме з її благословення я зіграв свою першу роль на сцені: утілив образ Хоми Кичатого з Шевченкового «Назара Стодолі».

У Кротенках я провчився тільки рік, а потім поїхав на Західну Україну, до тітки в містечко Отинія, Коломийського району. Уже там закінчував 10 та 11 класи. Нашим класним керівником був Володимир Андрійович Гурченко, людина, завдяки котрій ці два роки стали для нас і армією, і муштрою, і школою життя: залізну дисципліну учитель прищепив кожному з нас назавжди. Він був героєм війни, мав багато медалей та нагород, а в повсякденні відзначався неабиякою суворістю та вимогливістю. Проте всі знали: якщо не дай Бог, хтось зачепить хоч когось із нашого класу, Володимир Андрійович стане горою на захист.

Цей педагог вів у нас театральний гурток. Ми навіть організували свою трупу і їздили на машині-полуторці або на санях (залежно від сезону) по селах Карпат, влаштовували виступи, білети на які продавали по 20 копійок. Згодом на зароблені гроші ми класом відсвяткували Новий рік, а потім – і випускний вечір.

– Що входило до репертуару вашої трупи?
– Показували, хто що вмів. Я, наприклад, виступав з гумористичними номерами: читав байки Павла Глазового. Інші співали, танцювали, навіть демонстрували гімнастичні трюки.

Наш наставник не полишив нас і після закінчення школи. Кожному з нас він давав характеристики для вступу, а якщо хто провалився на іспитах, то забирав назад і допомагав влаштуватися на роботу.

– Куди після школи вирішили піти?
– Володимир Андрійович рекомендував мені пов’язати життя з театром. Тому я вирішив вступати в інститут театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого. До речі, мій вступ до цього вишу став майже анекдотом.

– Чому?
– Коли їхав вступати вперше, то мене там уже фактично чекали. Мій дядько, Андрій Іванович Кікоть, був народним артистом, а ректор інституту, куди я зібрався, Володимир Іванович Ткаченко, дуже з ним товаришував. Я дійшов до дверей прийомної комісії, і раптом мені стукнуло: це ж я, виходить, «по блату»?! І я розвернувся, забрав документи й поїхав та вступив у Снятинське культосвітнє училище на відділ режисури. Моїм керівником був Григорій Павлович Кулик, прекрасна людина і педагог. Додам, що наш курс був експериментальним, і на кожен приїзд комісії перевіряльників Григорій Павлович виставляв мене як кращого студента.
Минув рік, я вирішив знову податися у столицю і штурмувати театральний інститут. І скажу, робив це досить успішно, пройшов два тури. Коли вже збирався йти на третій іспит, побачив Кулика, який читав списки тих, хто пройшов далі. Він попросив мене повернутися у Снятин, адже інакше його курс могли просто закрити. Так я поїхав звідти удруге. І подався до Києва знову вже після закінчення училища.

– Третій раз не тікали?
– Ні! (сміється). Того року конкурс в інституті був 100 осіб на місце. Проте дядька Андрія я вже не повідомляв про свої наміри, вирішив вступати сам. Було чимало кумедного, але в результаті я таки став студентом акторського факультету, потрапивши на курс до професора Михайла Михайловича Карасьова, талановитого режисера.

– Вам щастило на педагогів!
– Так, безперечно! Карасьов був теоретиком і палким послідовником системи Станіславського. Він тренував наш мозок, вважаючи, що, коли мозок увімкнений – тіло саме почне працювати, як треба. У цьому він значно відрізнявся від іншого викладача, Анатолія Скибенка, актора столичного академічного драматичного театру ім.Івана Франка, який більше робив ставку на тренування тіла. Карасьов же вимагав грати так, аби глядачі вірили тобі, змушував думати. Наприклад, він практично не зважав на сценічну мову. Михайло Михайлович казав: коли людина думає, вона висловиться так, як треба. Міркуйте самі: жінки в Україні ніколи сценічної мови не вчили, а вміли так сказати і вказати напрямок, що всі все добре розуміли, і що робити, і куди йти!

– Після закінчення інституту ви відразу приїхали до Полтави?
– Так, у 1971 році я прийшов у Полтавський обласний академічний український музично-драматичний театр ім.М.В.Гоголя, де ось уже 45 років і служу. Були запрошення в інші театри, наприклад у Київ, у театр ім.Івана Франка. Мене туди вже практично взяли, тодішній головний режисер Сергій Сміян чекав мене. Від переїзду мене відділяли лише гастролі полтавського театру. Коли повернувся з них, відразу поїхав до Києва. Але сталося так, що Сміян терміново пішов з посади, а новий керівник театру вже взяв на вакантне місце актора зі Львова. Цим актором був Богдан Ступка. Я повернувся до Полтави, де й присвятив своє життя нашому театру.

– Ви були знайомі з Богданом Сильвестровичем?
– Так, звичайно. Ми і спілкувалися, і виступали разом. Під час святкування ювілею Івана Котляревського ми грали у спільній виставі: він – Котляревського, я –
Виборного.

– Василю Григоровичу, з понад 100 своїх ролей, утілених на сцені, можете назвати улюблені?
– Кожна роль по-своєму особлива. Були ролі, за які мені було відверто соромно, і я чекав, коли вистава закінчиться. Було, що матеріал не годився чи я не міг потягнути. Левка з «Майської ночі» досі згадую з жахом. Роль розрахована на тенора, а я баритон, тому мені було важко її витягнути. Крім того, це дуже романтична, лірична роль, а я люблю соціальних героїв, таких собі рубак, простих і прямих. Ролі, які люблю? Микола з «Наталки Полтавки», Шевченко з «В степу безкраїм за Уралом» та інші.

– А першу роль у театрі пам’ятаєте?
– Роль Чаклуна у «Страшній помсті». Згадую її з теплотою і вважаю теж дуже вдалою.

Василь Голуб у ролі гетьмана Івана Мазепи.
– Що, на вашу думку, стає запорукою глядацької любові? Не секрет, що акторів багато, а улюбленими, легендарними стають одиниці.
– Мені здається, успіх актора – у правді. От були два режисери – Костянтин Станіславський і Василь Немирович-Данченко. Якщо останній шліфував акторську техніку, то Станіславський вимагав грати так, аби глядач вірив актору до останньої миті. Згадайте його легендарне «Не вірю!». Глядача не обдуриш. Якщо техніка бездоганна, а щирості в образі немає, це невдача. От той же Богдан Ступка одним своїм поглядом міг передати глядачу настрій, зачепити за живе. Зрозумійте, глядач, який іде в театр, хоче набратися емоцій, очиститися. Катарсис прибирає пилюку з душі. Душа людини без емоцій сохне і тріскається, наче земля. І поки ти її сльозами не розмочиш, нічого з неї не проросте. Це не повинні бути сльози горя, це сльози враження, захоплення, коли у виставі кожен знаходить щось своє, згадує дитячі емоції, якісь моменти життя, і такі спогади торкають так найсокровенніші струни десь глибоко всередині. Тепер люди соромляться показувати свої слабкості, плакати, і це робить їх жорсткішими. А на моїх виставах вони плачуть. Наприклад, у моновиставі «В степу безкраїм за Уралом», де я граю Шевченка, глядачі плачуть, виходять з залу, у фойє, а потім повертаються. І така гра актора справжня, успішна, якщо хочете. Якщо цього немає, навіщо взагалі ходити в театр?..

– У 2006 році ви стали народним артистом України. Що відчували, коли отримали це звання?
– Звання – це добре, звичайно. Не скажу, що до нього байдужий. Приємно, коли тебе оцінили. Але хвастатися цим непотрібно, треба розвиватися і працювати далі, бо, якщо нагорода незаслужена, люди це бачать. Правда, коли звання дають у 60-70 років, воно вже не особливо й треба. Упевнений, що відзначати артиста потрібно, коли він молодший, аби це звання змушувало його грати ще краще, досягати більшого.

– Василю Григоровичу, а який ви поза сценою? Слава дає якісь переваги?
– У житті я не люблю слави. Не знаю, що я робив би, якби був великою знаменитістю. Просто уявляю, як зіркам набридають фанати. Мені хочеться сяяти тільки на сцені, але не в повсякденні. Поза сценою я звичайна собі людина, без «зірковості». До речі, ніколи в житті не користувався своїми званнями та досягненнями. І ще я дуже не люблю тих, хто собі ціни не складе. Культура й духовність у людині або є, або її немає. Ні за які зв’язки та гроші її не купиш, ніякими званнями не надбаєш.

– Як ви відпочиваєте після театру?
– Їду в Кам’янку, у батьківську хату. Там у мене великий сад і багато-багато квітів. Квіти – це моя слабкість! Я створив там справжній райський куточок, з люлькою та невеличким ставочком.

А ще люблю зустрічатися з друзями. У мене їх багато, і це переважно звичайні люди: односельці, заводчани, з якими я є самим собою, а не народним артистом чи «отим дядьком із театру». До речі, коли отримав звання народного, саме сусіди з нашої вулиці Калинової зібралися мене вітати і зробили це так щиро і зворушливо, як уміють тільки справжні прості люди!
Оксана Ханас, 29.04.2016, 13:461016
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень