26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Галина Ночовна: Я люблю кожну свою ляльку!


На робочому столі полтавської майстрині Галини Ночовної – заготовки нової серії маленьких ляльок, інструменти, лампа зі збільшувальним склом і кілька готових малючків. Це ляльки у вигляді дівчаток-школярок, кожна з яких має власну зачіску, оригінальний вираз обличчя, одяг, навіть взуття різного кольору в кожної.

– Я ще не визначилася, як назву цю серію, – говорить майстриня. – Нещодавно пропонували назвати їх «Ліцеїстки», поки що в роздумах.

Першу ляльку вона зробила сім років тому, її Грета досі займає почесне місце в одній із вітрин майстерні.

– Галино Миколаївно, потяг до творчості – з дитинства чи з'явився у більш старшому віці?
– Я думаю, це в мене в генах. Мій тато, Микола Андрійович Деренько, був відомим у Полтаві архітектором. Мало хто знає, що з ранніх літ він мріяв бути художником, навіть вирішив вступати до Харківського художнього інституту. Але коли вже їхав подавати туди документи, випадковий попутник у поїзді переконав його стати архітектором. Батько закінчив архітектурний факультет, проте малювання, особливо акварелі, на все життя залишилися його захопленням.

До речі, саме тато відвів мене свого часу в художню школу.

– Теж збиралися стати художницею?
– Ні, я бачила себе в іншій професії. Планувала вступати теж у Харків, але не в художній, а в інститут легкої промисловості Мені дуже хотілося спробувати себе модельєром, адже я з шести років шила: спочатку одяг для ляльок, трішки пізніше – для себе. Моя мама чудово шила, а бабуся, яка не знала грамоти, віртуозно в'язала і могла створити спицями і гачком усе, що їй у будь-якому журналі мод не показали б. Тому ми з сестрою Мариною з дитинства ходили в гарному одязі, який відрізнявся від магазинного, мали власний стиль. Крім того, мама, учителька російської літератури у вечірній школі, прищеплювала нам з Мариною і любов до рукоділля. Удома був цілий альбом викрійок м'якої іграшки, і спочатку мама, а потім і ми самі навчилися й шили ці іграшки (нині цей напрям називається «Тедді»). Вони були з фетру (нам знайомі зносили старі фетрові капелюхи), з різних тканин, штучного чи натурального хутра, а пізніше дарували їх друзям та знайомим. Пам'ятаю, я дуже любила книжки Миколи Носова про Незнайку, і так мені подобався цей герой, що я сама придумала викрійку й пошила його.

Проте склалося так, що я теж, як і тато, стала архітектором.

– Працювали за спеціальністю?
– Спочатку я працювала у проектній організації, але розуміла, що це не моє. Потім пробувала себе як дизайнер навколишнього середовища, художник-декоратор у театрі, шила шкіряні сумки в кооперативі. Спіймала себе на думці, що мені подобається саме творчий процес: придумувати різні ескізи сумок, де я могла реалізовувати своє бачення. Потім майже 15 років була приватним підприємцем – шила одяг на замовлення. Скажу одразу: справа дуже нелегка. Людям складно догодити, до того ж я перфекціоніст по натурі й намагаюся завжди все робити так, аби це було досконало. Пам'ятаю, коли ми малими шили пупсикам одяг, мама завжди перевіряла, як оброблені шви і, якщо навіть на зворотній стороні помічала якусь неакуратність, вимагала переробити. І, крім того, я знову ж набагато більше любила придумувати образ, продумувати стиль, ніж шити. А загалом, де я не працювала б, у душі відчувала якийсь дискомфорт, не давала спокою думка, що все це не моє.

– А коли все ж знайшли справу свого життя? Коли зрозуміли, що ляльки – ось воно, ваше?
– Колись давно я прочитала фразу: «Можливо, вустами ваших друзів чи рідних з вами говорить янгол-охоронець». Для мене такою людиною стала моя сестра. Марина, яка є художником і викладає у школі мистецтв, весь час мені підкидала якісь ідеї: може, тобі тим краще зайнятися, може, тим? І от якось вона розповіла, що бачила в торговому домі ляльок ручної роботи. Вони були чи то індонезійські, чи корейські, у казкових костюмах, але якісь, я б сказала, кострубаті… «А спробуй-но сама зробити ляльку», – порадила Марина. І з цього у 2009 році все й почалося.

– Якою була перша лялька?
– Першу ляльку я робила десь півроку, за два підходи. Використовувала «петербурзьку пластику» для запікання. Правда, залишилася від неї не в захваті, потім читала, що й інші майстри вважають її неякісною. Зразу не дуже вийшло, тому спробувала повторно, врахувавши попередні помилки й удосконаливши роботу. До речі, найпершу лялькову голову й руки до цього часу зберігаю. Уже потім я відкрила для себе інтернет з його масою інформації, ідеями, знайшла сайти, де можна придбати якісні матеріали. Коли «первісток» був готовий, довго думала над іменем і в результаті назвала її Гретою.

– Кожна ваша робота має неповторний характер, ляльки наче живі, зі своїми думками, емоціями. Звідки ці образи?
– Звідусіль. Іноді йдеш по вулиці, побачиш дитину чи дівчину якусь – і все, ось він, образ. Наприклад, є в мене лялька Нюша, з великими очима. Колись бігла у справах і помітила дівчинку. Вона була схожа на янголя, з гарними великими очима. Потім цей образ я і втілила у своїй роботі. Або от поспішає дівчина на роботу, оглядається на когось, уся в русі. Так «народилася» Лариска.

– Наскільки мені відомо, ви робите й портретні ляльки.
– Так, є такий досвід. Першу портретну ляльку створила для своєї дорогої подруги художниці Лариси Лукаш і подарувала їй на ювілей. Для неї це стало вражаючим сюрпризом. Потім робила на замовлення скульптурну ляльку, на подарунок одній дамі, котра мешкає в Санкт-Петербурзі. Виготовила її за місяць, причому орієнтувалася тільки по фото. Робота була складна, оскільки і по часу обмеження були, і сама лялька вимагала неабиякої скрупульозності. Як я сказала, вона була повністю скульптурна, а скульптурою я останній раз займалася ще в художній школі. Крім того, коли не знаєш людину особисто, складно відштовхнутися, з чогось почати, вловити якісь риси, характер. Але, на щастя, все вдалося.

Найбільше ж запам'яталася лялька, яку я робила для одного відомого італійського громадського діяча зі Східного Тіролю на його 80-річчя. Мені привезли його фото та національний костюм, у якому він грає в місцевому аматорському духовому оркестрі. Я повторила практично всі деталі його одягу, скопіювала вишивку на поясі шкіряних штанів, зробила маленьку копію взуття та капелюха. Мені потім розповідали, що такий подарунок його дуже вразив.

– До речі, стосовно костюмів. Багато ваших ляльок, особливо серія маленьких ляльок «Україночки», а також більші за розміром і складніші за виконанням роботи мають дуже гарне вбрання, причому це одяг з вишивкою, багатошаровими елементами, хустками, підібрані відповідні прикраси. Ви цікавитеся історією костюмів, якусь літературу переглядаєте?
– Так, звичайно. Намагаюся у своїх роботах дотримуватися автентичності. Якщо це одяг, наприклад, на ляльці Сесилія, то зрозуміло, що він такий, який носили італійські жінки. І так у всьому. Майстерність виражається саме в деталях, на мою думку.

– А як вдається так точно передавати пропорції тіла?
– Подруга подарувала мені «Анатомію для художників», ця книга мені неабияк допомагає. На кожній ляльці я вчуся чогось нового. Крім того, мені допомагає мій син у створенні форм для відливок, який має прекрасне об'ємне бачення, як зараз говорять, 3D, і багато в чому направляє мене і радить.

– У вас дуже затишна майстерня. Напевно, багато часу тут проводите?
– Я приходжу сюди зранку і йду вже пізно ввечері. Добре мати свій куточок для творчості, тож у цьому плані я щаслива людина. Творчість мене захоп-лює настільки, що я просто втрачаю відчуття часу. Нібито думаєш: так, ще годинку попрацюю і піду. А потім піднімаєш очі, дивишся на циферблат, а години чотири вже збігло.

– А ви рахуєте, скільки вже зробили ляльок?
– Кажуть, що господиня, коли ліпить вареники чи смажить котлети, ніколи їх не рахує. Так само і я. Я не можу сказати, скільки ляльок уже зробила. Багато з них знайшли своїх власників, частина живе у мене в майстерні та вдома. Для мене головне – процес створення, оживлення ляльки, а не кількість.

Тепер я роблю серію ляльок-«болтушок», у яких голова, руки і ступні з пластику, а все інше – з тканини. І кожна з них для мене особлива, я люблю їх, продумую їх образи, зовнішність, щось додаю, щось змінюю. Раніше була серія «Україночки», де теж кожна з дівчат була унікальна й особлива.

– Є якісь роботи, котрі вам найбільш дорогі?
– Я люблю кожну свою ляльку. Якщо говорити конкретніше?... Дуже люблю серію «Подарунки для янголів». Це три ляльки-дівчинки, котрі несуть у руках подарунки. Ще маю три ляльки, які називаю «Три Марії», хоча кожна з них має своє особливе ім'я: Марусенька, Марія та Марічка. Ну і малючків своїх дуже люблю.

– А ви робите тільки по одній ляльці чи іноді й копіюєте якийсь найбільш вдалий образ?
– Ні, я не хочу переходити на «китайщину». Кожна з робіт – унікальна. Якщо і повторюю щось, то дуже рідко. Скажу так: лялька ручної роботи – дуже недешева річ, тому не бачу сенсу «клепати» одне й те ж. Її цінність – не тільки у вартості, а й саме в тому, що вона неповторна.

– До речі, про собівартість. Великі затрати на виготовлення?
– Якщо це скульптурна лялька, то так, це дуже дорого. Сама пластика дуже дорога. А додайте сюди роботу, витрачений час, фарби, волосся, тканину, шкіру на взуття, іноді коштовні елементи для прикрас, перли, наприклад, то набіжить чимала сума. Проте далеко не всі готові викладати відповідні гроші за такі речі. І це проблема не тільки моя як майстра, а й багатьох моїх колег, котрі виготовляють авторські ляльки. Не так давно майстриня з Росії, яка мешкає в Німеччині, продала на спеціалізованому аукціоні свою роботу за 70 з лишком тисяч євро, і тільки після цього нарешті про майстрів ляльок заговорили серйозно.

– Галино Миколаївно, а де ви демонструєте свої роботи?
– Я впевнена, що такі ляльки не треба виставляти поряд з ярмарковими народними виробами, їхнє місце – у салонах. Тільки тоді ці роботи сприймаються не як народні промисли, хоча я ні в якому разі не применшую і їх унікальність, а як витвір мистецтва. Мої ляльки неодноразово брали участь у спеціалізованих фестивалях «Модна лялька», «Краще від майстрів» у Києві, «Ляльковий світ» та «Етнолялька» у Львові. Одного разу моя «замріяна» лялечка Мар'яна стала лицем фестивалю «Етнолялька», потім вона поїхала до Америки. Декілька разів мої ляльки експонувалися в київській художній галереї «Парсуна», часто їх можна побачити в полтавському Художньому салоні на Жовтневій. А ще я, точніше мої роботи, брали участь у віртуальних міжнародних конкурсах, займали призові місця, але понад усе мене «порадувала» Джеральдіна (робота «В'язні бажань»), яка стала абсолютним переможцем та завоювала перші місця в чотирьох намінаціях. Також мої «дівчатка» неодноразово бували на благодійних аукціонах і таким чином «робили» свою добру справу. Був і сумний випадок, коли після експонування мені не повернули дві ляльки. Салон закрився, і всі експонати пропали в невідомому напрямку, але я вірю, що Сесилія та Ліза все ж радують око та гріють комусь душу.

– Можливо, настав час заявити про себе на міжнародному рівні? Не намагалися виставляти свої роботи на іноземних сайтах?
– Для цього потрібно знати англійську мову, вивченням якої я хочу зайнятися. Так, хочеться показувати свої роботи більш широкому загалу, ділитися своєю творчістю зі світом.

– Я вам щиро бажаю успіху, Галино Миколаївно, та зичу невичерпного натхнення, аби ви й надалі радували нас своїм мистецтвом!
Оксана Ханас, 05.05.2016, 13:483464
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень