27 червня 2019 • № 26 (1562)
Rss  

Літературний музей Івана Котляревського — скарб сучасності

Музей, його середовище, люди, котрі там працюють, – особливий вимір сучасного формату культурного простору.

У 70-х роках минулого століття найкращий ліричний тенор і народний артист країни Іван Козловський після гостин у музеї Івана Котляревського написав у книзі вражень: «Ваш музей – розмова поколінь». На думку полтавських музейників, метр тонко відчув вібрації цього унікального світу, налаштованого, щоб бути суголосним дню теперішньому, доносити до нього високі духовні ідеали минувшини.

У літопис кожного музею вплетені долі людей, котрі його створювали, історії реліквій і раритетів, їх пошуків та знахідок, великих і маленьких відкриттів.

Полтавський літературно-меморіальний музей І.П.Котляревського став гідним хранителем долі великого поета і великого українця, помітною одиницею на культурній карті України. Ось це, здається, і найголовніше.

Через три роки – у вересні 2019-го – відзначатимемо 250-річчя від дня народження Котляревського, 200-річчя «Наталки Полтавки» на театральній сцені та 50-ліття від дня відкриття меморіальної садиби письменника на Івановій горі. Три знакові ювілеї одночасно.

Директор музею Руслан Яременко з колегами – Мариною Голубничою, Євгенією Носак, Євгенією Сторохою, Ларисою Лобінцевою, Валентиною Корсунською.
Події такої надзвичайної ваги диктують свої вимоги: найвищий рівень концентрації уваги до всіх напрямків музейної діяльності – пошукової, експозиційної, наукової, виставкової.

Треба зазначити, що до вікопомних дат музей іде із добрими набутками – двома повноцінними музейними експозиціями (літературною та меморіальною), з чудовою виставковою залою, значною фондовою збіркою музейних предметів, серйозним науково-просвітницьким потенціалом, розвиненою матеріально-технічною базою та чітким уявленням про перспективи й напрямки свого подальшого розвитку.

Неофітам здається, що музей – це тиша, гармонія та спокій. Справді, так і має бути в ідеалі, але на рівні життєвої реальності це не завжди так, адже існують проблеми матеріально-технічного забезпечення закладу, ремонтів, упорядкування території, а також нескінченний ланцюг великих і малих, часто невідкладних справ. Тиша і безклопітне існування – це не про музей. Скажімо, найпростіше: тимчасове відключення електроструму. Дрібниця! Але для музею це серйозна загроза, бо не працює сигналізація, а криміногенна ситуація всім відома.

А ще в експозиціях постійно щось змінюється, модернізується, доповнюється. Потрібні не просто робітники, а тільки ті, у кого золоті руки. Де їх узяти на сьогоднішню мінімальну зарплатню? Як прожити фінансовий рік, не порушивши жодної статті більш ніж скромного бюджетного кошторису? Де знайти висококваліфікованих підрядників, які недорогим коштом якнайкраще виконають усе, що буде замовлено? Де знайти спонсора, аби придбати унікальний предмет чи книгу, що ніби виринули із небуття, і, якщо саме зараз музей не виявить оперативності, ця річ може безслідно зникнути назавжди? Цими та іншими питаннями, не відомими пересічному відвідувачеві, музей живе щодня, над ними «сушить» голову директор Руслан Яременко, крісло якого назвати м'яким можна тільки з великим перебільшенням. Усе перелічене – буденна, тіньова, прикрита сторона життя музею.

А насправді музей – це казка, паралельний світ, де ти бачиш щось зовсім особливе, рідкісне, можливо, єдине у світі, де з тобою говорять ніби й знайомою, проте з якимись особливими інтонаціями, наголосами, термінами мовою. Наприклад, простий вислів «мало повітря» означає недостатність простору для експоната.
Нині музей Івана Котляревського – справжня оселя його душі, куди йдуть люди, щоб набратись тепла й гармонії. Тут віддано і щиро плекають пам'ять про письменника, дбають про спадкоємність його традиції.

Екскурсії й тематичні лекції, виставки творчого доробку професійних і народних майстрів, творчі зустрічі з цікавими людьми, дитячі просвітницькі заходи – далеко не повний перелік наших щоденних завдань.

Не забуваючи добрих традицій музейників попередніх поколінь, шукає колектив нові форми роботи, бо науковці закладу впевнені, що не треба боятися новизни, експерименту за умови, що відвідувачам пропонується справді якісний продукт.

Успішна та ефективна робота музею забезпечується не тільки професіоналізмом працівників. Навколо нього завжди гуртуються шанувальники творчості письменника. Вони радять, допомагають в організації виставок, цікавих зустрічей, що регулярно відбуваються в музеї.

Кожна виставка готується довго і старанно як експозиція маленького музею і викликає багато тривог і хвилювань, обумовлених прагненням не просто сподобатись відвідувачеві, але й суто музейними прийомами виявити повагу до автора.

Цікаво, що і серед виставкових експозицій є унікальні винятки. Це виставка-відкриття. Для прикладу: саме такою була презентована виставка із приватної колекції Євгена Анічина «Стебліни-Камінські: повернення із небуття» (до 200-ліття від дня народження першого біографа Івана Котляревського Степана Стебліна-Камінського). Ті 112 знімків, що були експоновані на виставці, музейники та відвідувачі побачили вперше. Це були фото полтавців, котрі складали найближче оточення Івана Котляревського, про яких раніше знали лише із книг, але уявлення не мали про все інше. Науковці дуже хотіли знати більше, їх шукали, розпитували про них людей. Ця виставка відкрила цілу історичну епоху – унікальну й колоритну. Це було істинне музейне чудо у своїй повній рафінованості й чистоті.

Сильна сторона в діяльності музею – це зворотний зв'язок із громадою міста, шанувальниками поета: коли до закладу ідуть дізнатися ще й ще про якусь подію чи особу. Саме такою була недавня зустріч із графинею Радиславою Капніст, котра приїхала з Харкова побувати в колишньому особняку своїх предків на теперішньому Першотравневому проспекті, 18. Тепер тут зали літературного музею Котляревського. Великі за площею, вони не вміщали бажаючих потрапити на зустріч із нащадком славетного українського роду. А Радислава навзаєм потішила товариство показом унікальних родинних реліквій, котрих немає в жодному з наших музеїв. Поки що.

Світлі, хвилюючі та радісні дні, коли в музеї на гостинах театр: чи «Anastasis» Тараса Духовного, чи студентська «Фабула» Полтавського національного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка. Разом з акторами та глядачами колектив музею і радіє, і сумує, і мріє, забуваючи про те, де ми і в якому часі живемо. Адже й акторське слово, і режисерський задум були близькими Котляревському – він теж дуже прихильно ставився до театральних пошуків. Остання постановка театру «Фабула» п'єси «Солунські брати» занурила нас у події ІХ століття, коли православ'я важкою й гіркою ціною виборювало право на істину.

Кожен день життя музею – неповторний: миті піднесення й заземлення, наукового пошуку, творчого спілкування з колегами і радості зустрічей із новими відвідувачами.

Останнім часом можна бачити тенденцію до збільшення кількості відвідувачів за рахунок того, що саме українці повертаються обличчям до своїх власних скарбів, зосереджених у пам'ятних і заповідних місцях, національних святинях – музеях. І вони ж таки дають нам відповідь на запитання, чи потрібні сьогодні Україні музеї.

Користуючись нагодою, вітаємо всіх музейних працівників – «останніх ангелів, що не покинули землю» – із прекрасним міжнародним святом – Днем музеїв.
Марія Бойко, 12.05.2016, 15:571684
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень