24 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Чим живе ветеранська організація міста?

Полтавська міська організація ветеранів – добровільна громадська організація, котра об’єднує у своїх лавах ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій, ветеранів праці, військової служби, пенсіонерів. Іншими словами, усіх, хто має право на високе і почесне звання «ветеран». Є серед членів організації і чорнобильці, й учасники АТО. А очолює організацію офіцер-афганець Євген Регент. Організація структурована, налічує 37 497 членів, будується за територіальним принципом і складається з трьох районних організацій, до яких входять 136 первинних. Не буде перебільшенням сказати, що міська організація ветеранів – наймасовіша громадська фундація в Полтаві.

– У нашому статуті чітко зазначено, що ми не залежні від будь-яких політичних партій та рухів і основну мету своєї діяльності бачимо у захисті законних прав і гідності ветеранів, пенсіонерів, усіх громадян похилого віку, наданні їм моральної та психологічної допомоги, залученні їх до активного життя, зокрема до участі у військово-патріотичному вихованні молоді, – розповідає заступник голови Володимир Банніков.

– Володимире Миколайовичу, які проблеми турбують ветеранську громаду міста?
– Ні для кого не секрет, що в нашій державі фактично остаточно добивають систему соціального захисту. Ростуть житлово-комунальні тарифи, ціни на медикаменти, продукти харчування, предмети першої необхідності. Під гарненькою обгорткою з назвою «реформи» фактично відбувається геноцид українського народу. А новоприбулі, як правило, із-за кордону радники на кшталт «батька польських реформ» Бальцеровича волають про те, що цей процес має навіть прискорюватися! У Державному бюджеті на цей рік зовсім не закладені кошти на фінансування багатьох пільг, передбачених законами про соціальний захист різних категорій населення. Законів цих ніхто не скасовував, а от кошти на їх реалізацію не виділено! Для прикладу: третій рік не фінансується будівництво житла для чорнобильців, немає і коштів для забезпечення пільгового міжміського проїзду ветеранів війни тощо. А нещодавно новопризначений міністр соціальної політики Рева заявив, що його основною метою стане запровадження системи монетизації пільг, тобто грошова компенсація їх вартості. І робиться це нібито для поліпшення життя ветеранів. А хтось їх самих спитав, що краще: існуюча система, хоч і в «обгризеному» попереднім урядом вигляді, чи мізерна грошова компенсація?

– Чим живе нині міська ветеранська громада?
– Торік у всіх ветеранських організаціях відбулися звітно-виборчі конференції, на котрих було значно оновлено й омолоджено склад керівних органів. Очевидно, саме з цим пов’язане певне пожвавлення в роботі міської ради ветеранів. Ветеранська громада міста поступово перестає бути «мовчазною», що і показав мітинг, котрий ми провели 23 квітня перед будинком облдержадміністрації. Ми вимагали від очільників області довести до відома вищих посадових осіб держави наші вимоги стосовно негайного внесення змін до Державного бюджету, котрі дали б змогу профінансувати передбачені законами соціальні пільги, введення мораторію на необґрунтоване підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, необхідність запровадження індексації пенсій і заробітних плат у відповідності до рівня інфляції і т.д.

Окремо зупинюся на минулорічних виборах до місцевих рад, зокрема міського голови. Керівництво міської організації ветеранів, бажаючи більш докладно ознайомитися з тим, як кандидати на посаду міського голови бачать наші проблеми і будуватимуть співпрацю з міською радою ветеранів, запропонувало трьом найбільш вірогідним, на нашу думку, переможцям зустрітися з нашим активом. Відгукнувся лише один, а саме Олександр Мамай. У залі, де відбувалася зустріч, яблуку ніде було упасти, люди стояли в проходах між рядами. Не скажу, що цей факт вирішальним чином вплинув на результати виборів, але самі ветерани переконалися, хто є хто. Звісно, я далекий, аби когось аж занадто ідеалізувати. Але з власного досвіду можу зазначити, що Мамай ніколи не обіцяв нам того, чого не може зробити. До речі, і обіцяв лише те, що в межах його повноважень і можливостей. А стосовно ветеранів, пенсіонерів, людей похилого віку, то хочу сказати, що ставиться він до них з належною шаною і повагою. І якби всі чиновники наслідували його приклад, кращого годі було б і бажати. На жаль, є й негативні факти, котрі говорять про спроби певних посадових осіб видавити ветеранів з суспільного життя міста. Яскравим прикладом цього стало абсолютно безпідставне, на мій погляд, звільнення з посади заступника голови Октябрського райвиконкому Романа Дибова –
компетентної, добросовісної людини, котра сумлінно виконувала свої обов’язки. Роман має статус інваліда війни, є головою районної організації ветеранів, до речі, найактивнішої в Полтаві. Очевидно, відбувається виконання певних передвиборчих політичних домовленостей і роздача посад «союзникам». Нічим іншим я це пояснити не можу.

– На вашу думку, як має відзначатися 9 Травня?
– Позиція ради ветеранів нашого міста і моя особисто незмінна й категорична: це День Великої Перемоги, яку здобула радянська держава, до складу якої тоді входила й Україна. А читаючи творіння деяких сучасних істориків, цілком можливо уявити, що перемогу над фашистською Німеччиною отримали насамперед доблесні англо-американські війська, котрі відкрили другий фронт лише тоді, коли зрозуміли, що Червона Армія впорається з німцями і без їхньої допомоги.

– А от Володимир Путін якось сказав, що перемогу в цій війні Росія здобула б і без участі України…..
– Чесно кажучи, це найбільша дурниця, яку я коли-небудь чув про ту війну!

– Напередодні Дня Перемоги активісти ветеранської організації проводили зустрічі з учнями полтавських шкіл. Що ви їм розповідаєте про війну?
– Насамперед нагадуємо, що вони нащадки славних героїв, котрі, не шкодуючи життя, боронили рідну землю від фашистської навали. Раджу менше довіряти сучасним політизованим історикам, а користуватися різними джерелами інформації, насамперед інтернетом і мемуарною літературою, аби скласти об’єктивне уявлення про події тих буремних років. І, звичайно, розповідаю, скільки горя принесла війна Україні, зокрема Полтавщині, як розгорталися бойові дії. Згадаю неодмінно і про те, що 180 синів Полтавщини отримали високе звання Героя Радянського Союзу. Їхніх прізвищ цілком вистачило б, аби назвати ними всі вулиці невеликого міста.

– До речі, як полтавські ветерани ставляться до перейменувань вулиць нашого міста?
– Гадаю, виважено. Ми розуміємо, що й сам процес так званої декомунізації й уся ця метушня з перейменуванням мають за мету знищити все, що нагадує про наше радянське минуле. Але ж це минуле забувати не можна, і воно майже ніколи на буває однокольоровим. Найприкріше те, що ніхто не бажає брати до уваги думку простих полтавців. Як і зазвичай, усе вирішує галаслива меншість «професійних патріотів». Краще було б їм зайнятися такими болючими для полтавців проблемами, як житлово-комунальне господарство, водо- і теплопостачання, дороги тощо. Але, як кажуть, говорити – не мішки тягати.

Що стосується перейменувань, то я особисто погоджуюсь із тим, що назви деяких вулиць мають бути змінені. Це стосується вулиць, котрі носять прізвища Халтуріна, Войкова, Володарського та інших одіозних постатей, які, до речі, ніяк не пов’язані з Полтавою. Не викликають запитань і нові назви на честь Данила Апостола, Олеся Гончара, Івана Миколайчука, Героїв АТО, Героїв Чорнобиля тощо. Водночас абсолютно не розумію мотивів перейменування вулиць Героїв Сталінграда, Паризької комуни, Горького, Панфілова. Чи відомо авторам цих ідей, що вулиці, назва яких пов’язана зі Сталінградською битвою, є і в Парижі, і Брюсселі, і Мілані, і Болоньї, і багатьох інших країнах Європи та світу. Ви ж декларуєте, що ви – Європа! Але в тій же Європі прийнято виважено підходити до таких речей, як перейменування вулиць і площ. Робиться це, до речі, украй рідко. У Парижі є вулиця Паризької комуни, а в Берліні ще з часів комуністичної епохи залишилися вулиці Карла Маркса і Карла Лібкнехта. І ніхто не збирається їх перейменовувати, як не збираються прибирати або руйнувати пам’ятник Марксу й Енгельсу. Як зазначено в рішенні бургомістрату Берліна, «… це частка архітектурної спадщини міста, котру не можна приховувати від берлінців». Очевидно, у Європі, належністю до якої полюбляють хизуватися деякі наші політики, виходять з того, що «пам’ятник» – це похідне від слова «пам’ять», якою б вона не була. Викликають нерозуміння і пропозиції щодо використання прізвищ певних історичних осіб для перейменування вулиць саме в Полтаві. Навряд чи доцільно називати вулицю іменем польського шляхтича Івана Виговського, котрий, згодом ставши гетьманом, у 1658 році розбив озброєні загони полтавців на чолі з полковником Мартином Пушкарем, спалив наше місто, а його жителів у якості оплати за «ратні послуги» погнали в Крим на продаж його союзники-татари.
Павло Долинський, 16.05.2016, 15:08913
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень