23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Прийшли в газету різними стежками

6 червня Україна відзначає День журналіста – щорічне професійне свято працівників засобів масової інформації. З нагоди цього свята ми вирішили познайомити вас із тими, хто працює в нашій редакції, тими, хто живе подіями, про які ви щотижня можете дізнаватись зі сторінок нашої газети. Кожен із цих людей прийшов до газети своїм шляхом, кожен бачить журналістику по-своєму, але це не заважає їм бути дружним та творчим колективом газети «Полтавський вісник».

Лариса Семеняга, редактор:

– Робота в газеті – це передусім творча справа. Людина, яка працює в цій сфері, має бути професійною, творчою, відкритою до світу. Це стосується не тільки журналістів, але й бухгалтерії, технічного персоналу, рекламістів тощо.

Ми живемо у важкий стресовий час, коли дуже важко не піддаватись емоціям, не сваритися із близькими, не продукувати у ближніх негатив. Я дуже рада, що колектив «Полтавського вісника» намагається звертати увагу читачів не на сварки та скандали, а на позитивні тенденції розвитку міста й суспільства. Наша газета частіше викликає в читача посмішку, аніж сум, я вважаю, що ми все робимо правильно.

Вітаю всіх працівників «Полтавського вісника» із професійним святом, особливо тих, хто за останній час став татом чи мамою (таких у нашій редакції четверо), зичу любові, сімейної злагоди. Бажаю всім іти по світлій стороні свого життя і дарувати позитивні емоції, бути добрими, розумними, відвертими людьми. Адже гарний журналіст – це передусім чесна, розумна й порядна людина.

Наталія Іванова, головний бухгалтер:

– Я люблю свою роботу, мені подобається працювати в тиші та спокої, працювати з цифрами та документами. Люблю, коли в роботі є конкретика, яка не допускає двозначності. При цьому я дуже рада, що навкруги мене – творчі люди з гарним почуттям гумору, які весь час приносять до редакції цікаві історії, обговорюють проблемні питання нашого міста і взагалі не дають засумувати. З такої роботи ввечері приємно повертатись додому, а зранку приємно прямувати до офісу.


Олена Орисенко, завідувач відділу реклами:

– За фахом я вчитель української мови, п'ять років життя віддала роботі у школі. Працюю в газетній справі із 2002 року, спочатку працювала коректором, але після виходу з декретної відпустки виявилось, що вакансія є тільки на посаду менеджера з реклами, тож вирішила спробувати сили і не пожалкувала. Тим більше, після роботи вчителем я не мала жодних проблем із налагодженням контактів із рекламодавцями.

Мені подобається працювати в рекламній сфері, адже більшість рекламодавців – це впевнені в собі люди, які чогось досягли в цьому житті. Спілкуючись із ними, я вчуся в них упевненості, рішучості, мудрості. Узагалі я сприймаю бізнес як історію успіху конкретної людини, цих історій багато, і всі вони дуже цікаві. Можливо, колись цей досвід допоможе мені створити власну бізнес-історію. Хочеться спробувати себе, наприклад, у туристичній діяльності.


Артем Власенко, завідувач відділу реалізації та господарських питань:

– Ніколи не ставив собі цілі працювати в газеті, випала нагода влаштуватися на роботу, я її не упустив. Узагалі-то через кілька років планую відкрити свою справу, невеличкий бізнес, який дозволить мені стати самодостатнім та незалежним. Поки збираю стартовий капітал, щасливий працювати у приємному колективі та займатися цікавою справою. На будь-якій роботі є багато тонкощів, опанувавши які, розширюєш власні горизонти. Головне – не зупинятися на тому, чого вже навчився, постійно додавати до свого арсеналу вмінь щось новеньке.

Євгеній Самойлов, художник, дизайнер, журналіст:

– Перший малюнок я зробив у п'ятирічному віці – перемалював персонажів із дитячої книжки. Моя бабуся, напевне, років п'ять показувала його тим, хто приходив до нас у гості. Тож із майбутньою професією я визначився рано.

Якийсь час викладав майбутнім архітекторам живопис та малюнок і якось від цього втомився, почув від знайомих, що в одній із полтавських газет звільнилася посада художника, і швиденько змінив роботу. Це був докомп'ютерний час, перші шпальти газет малювалися від руки, тож роботи вистачало. Згодом у редакції з'явились комп'ютери, довелося швиденько опанувати і комп'ютерну верстку. Коли на рубежі 1992–1993 років відроджувався «Полтавський вісник», став одним із першим, хто стояв біля джерел цього видання.

Абсолютно впевнений, що візуальна складова газети не менш важлива, аніж фактаж, який у ній міститься. Беручи в руки видання, читач передусім бачить картинку і тоді вже вирішує, чи хоче він читати те, що написано всередині.

Віталій Скобельский, заступник редактора, лауреат обласної журналістської премії ім.Олексія Яценка, кавалер «Золотої медалі української журналістики»:

– Стати журналістом я мріяв з дитинства. Але коли мене нині колеги запитують про стаж роботи в журналістиці, то я відповідаю: «45 років!». Вони дивуються: «Ви що – з 12 років почали працювати?». Так воно і є, адже свою першу офіційну заробітну плату – гонорар 1 карбованець 44 копійки – я одержав у шостому класі з новосанжарської районної газети «Червоний прапор», де було опубліковано мою першу замітку. Відтоді писав до райгазети регулярно, а одного разу навіть подав критичну кореспонденцію про те, що в сільському магазині відсутні спортивні товари, і мене дуже «заповажала» не лише наш завмаг тьотя Оля, але й голова сільради вперше привітався за руку. Критики тоді всі боялися! Я ж був у райгазеті досить активним юнкором.

Але так склалося, що після закінченням восьми класів я за прикладом свого старшого товариша вступив до Полтавського електротехнічного технікуму (нині – політехнічний коледж), після закінчення якого працював на Новокаховському електромашинобудівному заводі, два роки, як водиться, відслужив у лавах армії. А щойно повернувшись з армії, написав замітку до «Червоного прапора», і там дізналися, що я вже вдома. Запросили тимчасово на роботу фотокореспондентом, бо було саме літо, пора відпусток… А потім редактор Лідія Олексіївна Яценко запропонувала мені й роботу в штаті. Так у Нових Санжарах пройшов шлях від фотокореспондента до завідуючого відділом листів і масової роботи. Шість років навчався на факультеті журналістики Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, після закінчення якого працював редактором радіо Полтавського району, заступником редактора районної газети «Вісті», заступником генерального директора інформаційно-видавничого агентства «Астрея». І ось уже майже 18 років служу «Полтавському віснику», якщо не рахувати двох років перерви, коли був власним кореспондентом газети «Голос України» в Полтавській області.

Молодь, студенти, яким я викладав журналістику, часто запитують: «Чи важко бути журналістом?». Так, важко! Бо нелегко, мабуть, і в будь-якій іншій професії, якщо ти віддаєшся їй сповна. Це така професія, яку не можна, прийшовши додому, зняти, наче мундир. Ти ніде і ніколи не можеш від неї «сховатися»! Бо справжній журналіст працює, навіть коли йде по вулиці, їде в тролейбусі, ходить по ринку, дивиться футбол чи концерт, читає газету чи дивиться телевізор… Така вже в нас робота!

Сергій Лещенко, журналіст, фотокореспондент:

– Мені, напевне, судилося стати журналістом, мої дідусь і мама працювали в газеті, я постійно перебував десь поруч, мені було цікаво, дуже подобалась атмосфера дружнього колективу, тож після школи пішов учитися на журналіста, паралельно із навчанням працюючи в «Полтавському віснику». Оскільки я був наймолодшим у редакції, постійної рубрики в мене не було і я писав про все на світі, від ремонту доріг до концертів у філармонії. Напевне, це стало мені у пригоді, дозволило не зациклитись на якійсь одній темі і, звісно, багато чого дізнатись. Найбільше люблю писати матеріали, пов'язані з винаходами, технікою. Дуже цікаво також знайомитись із людьми, які живуть незвичним життям, – конструкторами, спортсменами, вченими-практиками.

Інший бік моєї роботи в газеті – фотографія, причому не студійна, постановочна, а жива, емоційна, динамічна. Мене дуже тішить, коли вдається зробити кадр, який вдало доповнює статтю, дозволяє читачу не тільки дізнатися фактаж, але відчути емоційну складову тієї чи іншої події.

Звичайно, має місце і певна професійна деформація: коли через тебе проходить бурхливий інформаційний потік, частенько хочеться закритись у кімнаті без вікон та засобів зв'язку із навколишнім світом і просто якийсь час посидіти в тиші. Але, чесно кажучи, дуже швидко в тиші стає нудно, тож потрібно виходити на вулицю назустріч новим знайомствам, сюжетам, подіям.

Володимир Сулименко, журналіст, відповідальний за рубрики «Спорт» і «Ретро-погляд»:

– У 1998-му я влаштувався на радіо, але це ще не була робота журналістом, адже в мої обов'язки входило вести ефіри, спілкуватись зі слухачами, заповнюючи ефірні паузи, тож не дивно, що радійники-новостійники називали нас, ведучих, «балаболами». У 2000 ж році структура радіокомпанії реформувалась, і розділення на новостійників та ведучих зникло, саме тоді я й почав займатись журналістською діяльністю. Спочатку це були бліц-опитування жителів Полтави, згодом додалися й інші теми, а ще трохи пізніше я переключився на висвітлення спортивних подій – ходив по спортивних заходах, запрошував у студію спортсменів та тренерів, і розмови часто виходили дуже цікавими. Мене трохи бентежило, що всі ці спілкування, так би мовити, «одноразові», той, хто не встиг послухати ефір, уже ніколи не дізнається про зміст діалогу. Тож я почав розшифровувати ці інтерв'ю і відносити їх до знайомого кореспондента однієї з полтавських газет. З часом навіть гості моїх ефірів почали просити, щоб наше спілкування вийшло не тільки на радіо, але й на газетній шпальті.

І нарешті після 12 років праці на радіо настав момент, коли я зрозумів, що вже «переріс» цей формат, що мені хочеться чогось іншого, більшого, тож я звільнився і півроку взагалі не займався журналістикою, а потім почув, що спортивний оглядач потрібен у «Полтавський вісник», і пішов працювати сюди. Окрім спорту, я в той момент працював над проектом «Незалежність по-українськи», що був присвяченій черговій річниці незалежності й містив багато історичних даних. Коли проект закінчився, багато хто з читачів почав згадувати його з ностальгією, жалкуючи, що із «ПВ» зникла рубрика, яка дозволяла б порівнювати минуле із сучасним. Тоді ми з редактором і вигадали «Ретро-погляд» – порівняння старого фото Полтави із сучасним. Спочатку це було просто фото з підписом до нього, але згодом хотілось щось розшифрувати та пояснити, воно почало супроводжуватися все більшим текстовим описом, поки не перетворилося на постійну рубрику, яка займає всю останню сторінку газети.

Наталія Вісич, журналіст, відповідальний секретар:

– Якби моїй мамі колись сказали, що я працюватиму журналістом, вона, напевне, не повірила б, адже в дитинстві я мріяла стати слідчим – ходити у формі, ловити злочинців. Тепер радію, що ця мрія не стала реальністю, адже, стикаючись по роботі з працівниками внутрішніх органів, розумію, що навряд чи змогла б упоратись із професійною деформацією, якій піддаються ці люди. Після школи пішла вчитися на вчителя і близько двох років працювала у школі, проте швидко зрозуміла, що циклічність спілкування з дітьми досить погано на мене впливає. Поки навчаєш учнів 5-6 класів – живеш проблемами 5-6 класів, потім живеш проблемами 8-9-класників і знову повертаєшся до 5-6. Тож почала шукати іншу роботу, так і опинилася в газеті.

Спочатку працювала коректором, згодом почала сама писати статті, брати інтерв'ю. Це виявилося цікаво – бувати на різних подіях, спілкуватися з неординарними людьми. Так і «затягла» мене ця професія. Буває, утомлюєшся від перенасиченості інформацією. Але після двох-трьох днів відсутності активного спілкування знову хочеться поринути у вир подій. Так і живу.


Людмила Гордієнко, коректор:

– Я з самого дитинства прагнула стати вчителем. Ще будучи малою, збирала подружок і гралася з ними у школу й у цій школі я обов'язково викладала. Справжня школа тільки утвердила мої бажання, напевне, мені щастило з учителями, багатьох із них я досі згадую із вдячністю. Пішла вчитись у педагогічний тоді ще інститут, а після нього нарешті стала вчителькою.

Але згодом зрозуміла, що працювати у школі стає все важче, передусім психологічно, адже не бачиш результатів своєї праці: одні учні випускаються, приходять інші, цикл повторюється. А ким виросли ті діти, що пішли, якими вони стали, чи змогла я щось до них донести? Невідомо. Тож коли мені трапилася нагода взятися за коректуру, я не стала відмовлятися. Працюю коректором ось уже 13 років і загалом задоволена, адже на шпальтах газети бачу результати своїх зусиль. Тим більше, ця робота спонукає мене постійно вчитися чогось нового, адже мова – жива система, вона постійно змінюється, розширюється, еволюціонує… У майбутньому я хотіла б займатися не тільки суто коректурою, але й літературним редагуванням. Ідеальним варіантом для мене стала б робота в літературному видавництві, я б із задоволенням займалася коректурою та редагуванням оповідань, повістей чи романів.

Павєл Москалюк, редактор сайту, журналіст:

– Я зв'язався із журналістикою ще в зовсім ранньому дитинстві, у семирічному віці записався до журналістського гуртка при полтавському Палаці піонерів, писав там дитячі огляди на спектаклі театру ляльок і навіть одного разу друкувався в дитячій газеті. Напевне, ця газета досі десь зберігається у моїх батьків, потрібно її знайти, аби перечитати свою першу публікацію. Узагалі я завжди розумів, що моя майбутня професія буде пов'язана зі словом. Мріяв, що колись стану бібліотекарем або ж архіваріусом, буду сидіти в повному книг приміщенні, де ніхто не заважатиме мені читати. Хто знає, може, колись у поважному віці ця мрія таки здійсниться.

Але всупереч усьому я несподівано пішов учитися на економіста, і навіть близько двох років працював за спеціальністю, поки все ж таки зрозумів, що робота з паперами – це не моє. Тож я звільнився, вирушив до редакції найближчої газети, де заявив, що я молодий, талановитий і маю нестерпне бажання писати. З мене, звісно, посміялися, але після декількох тестових завдань на роботу таки взяли. Потім я пішов на телебачення, де кілька років працював ведучим та редактором кількох програм, звідти – на радіо, потім змінив кілка інтернет-сайтів і нарешті осів у «Полтавському віснику».

Робота журналіста мене вабить передусім тому, що часто в місті трапляється щось незвичайне і я маю змогу долучитися до цих цікавинок, а також розповідати людям історії, які варті того, аби їх почули.

Дем'ян Остроушко, завідувач відділу верстки та коректури:

– Із раннього дитинства я хотів стати десантником, напевне, ця мрія сформувалась під впливом популярних у той час кінофільмів на кшталт «У зоні особливої уваги». Але з часом ця мрія якось зникла, і я зовсім не жалкую, що не пов'язав своє життя з армією. Версткою почав займатися чотири роки тому, до того займався веб-програмуванням та адмініструванням комп'ютерних систем. Зазначу, що досвід роботи в газеті став мені у пригоді, адже раніше я опановував лише функціональну складову інтерфейсів, а тут стикнувся з тим, що візуальна складова часто важить не менше, ніж функціональна. Тобто будь-яка система має не тільки стабільно працювати, але й виглядати приємно і зручно для того, хто нею користується.

Робота займає досить вагоме місце в моєму житті, я завжди намагаюся виконувати свої зобов'язання. Якщо не зроблю того, що пообіцяв, навіть заснути нормально не можу, аналізую, що ж завадило мені це зробити. Оскільки я більшою мірою працюю через інтернет, то мені неважко, навіть на відпочинку, будь-де за хвилини створити собі робоче місце і якийсь час попрацювати. Але, у принципі, я не кар'єрист, головне для мене – моя родина – дружина, батьки та діти.

Вікторія Білокінь, журналіст:

– У дитинстві я мріяла стати лікарем, але школа відбила в мене інтерес до біології та хімії, проте пробудила цікавість до рідної мови. Тож я пішла вчитися на філфак і минулого року проходила в «Полтавському віснику» практику. Мені сподобалося писати статті, а мої куратори були задоволені моїм журналістським рівнем, тож зовсім нещодавно, коли в газеті з'явилася вакансія журналіста, мені запропонували її зайняти, і я із задоволенням погодилась. Сподіваюся, що робота в редакції складеться для мене найкращим чином, адже тут молодий колектив та цікаві завдання, проте я розумію, що мені ще багато чого треба навчитись, самовдосконалитись, отримати багато знань і навичок.

У газеті я хотіла б висвітлювати культурне життя міста, адже мені завжди цікаві різні культурні заходи – від параду вишиванок до танцювальних конкурсів і рок-концертів. Мій шлях у журналістиці лише починається, сподіваюсь, він буде довгим і плідним.
Павєл Москалюк, 02.06.2016, 15:53935
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень