11 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Медики бажають полтавцям здоров’я!

День медика – свято галузеве, та привід для вітань має кожен, адже все життя лікарі поряд з нами – приймають пологи, виходжують малят, діагностують і лікують наші захворювання. Часто ми говоримо, що їхня праця – диво! Та це диво досягається глибокими й ґрунтовними знаннями, досвідом і неймовірною самовідданістю. Спілкуючись із лікарями нашого міста напередодні свята, часто ставила собі запитання, як їм вдається десятиліттями зберігати в собі таке внутрішнє сяйво і невтомне бажання допомагати людям? Винятків не було – лікарі Полтави пишаються своєю професією, обраною свідомо. Святковий дайджест склало чимало цікавих історій та лікарських порад від кращих фахівців міста. Наш колектив вітає з Днем медика всіх, хто дбає про здоров'я полтавців! Зі святом!

Тетяна Пілюгіна: Найбільше моє професійне щастя – коли бачу, що пацієнт видужує

Тетяна Пілюгіна, завідувач неврологічним відділенням 5-ї міської клінічної лікарнія:

– З вибором професії я визначилася ще в ранньому дитинстві. Мріялось, що обов'язково буду лікарем. І найбільше моє професійне щастя, коли бачу, що пацієнт видужує, або в тяжких випадках хоч стан поліпшується, стабілізується. У нас же бувають надзвичайно складні патології – післяінсультні хворі з неврологічним дефектом. Але радію покращенню стану, коли людина починає краще говорити, наприклад, краще ходити – для мене, як і для близьких пацієнта, це щастя. Ми боремося за покращення рухової й мовної активності.

Наше відділення розраховане на 60 ліжок, спеціалізується на лікуванні периферичної нервової системи.

Тож звертаю увагу на значне збільшення кількості й омолодження хворих з патологією хребта. Думаю, це насамперед пов'язане з тим, що молодь значну частину часу проводить у сидячому положенні, прикута до гаджетів, які не додають здоров'я. Наслідок – захворювання хребта. Ми рекомендуємо тим, хто працює на комп'ютері, хоча б раз на годину вставати, змінюючи положення тулуба, походити. Фізичні заняття і плавання убезпечать ваш хребет від утворення гриж. Молоді люди, зверніть на це особливу увагу! Це нова тенденція, навіть для мене, невропатолога з неабияким стажем.

Праця лікаря надзвичайно складна й відповідальна – це постійна психоемоційна напруга, відповідальність за життя пацієнта, боротьба, коли потрібно спонукати хворого повірити в одужання, аби він на всі 100% довіряв медичному персоналу. А до своїх колег-лікарів, до медсестер, молодшого персоналу ставлюся з великою повагою – їх єднає щоденна тяжка праця заради маленьких перемог. Наша територія дуже ошатна, зроблений ремонт у палатах. Але й колектив відділення докладає своїх зусиль – у нас багато квітів, місць для відпочинку хворих, усе це робиться руками працівників.

У відділенні працює чотири лікарі вищої категорії, майже всі медсестри також із вищою категорією, працюють два кандидати медичних наук, на базі нашого відділення працює відповідна кафедра УМСА – маємо гарну базу наукову і практичну. Є все для обстеження хворих.

Бажаю колегам-медикам у цей святковий день, щоб їхні близькі були здорові й щасливі, а їм самим більше концентруватися на позитиві, аби пацієнт бачив перед собою фахового й упевненого в перемозі над хворобою лікаря!

Світлана Кувшинова: Наша найкраща нагорода – щаслива усмішка здорової дитини

Світлана Кувшинова, медична сестра дитячого інфекційного відділення 1-ї міської клінічної лікарні:

– Дитяче інфекційне відділення відкрилось у Полтаві в серпні 1970 року, саме сюди я й приїхала після закінчення Лубенського медичного училища. Уже понад 46 років не змінюю місця роботи, тільки посади – була палатною сестрою, маніпуляційною, старшою. А тоді нас прийшло 30 молодих сестер. Першими моїми наставниками були завідувач відділенням Ольга Василенко і старша медсестра Віра Ушакова, які нас, молодих, учили не тільки навичок роботи, а й життєвої мудрості. А тепер уже сама передаю молодим добрі традиції нашого фаху.

З цікавого пригадуються конкурси – на кращий медичний пост, художньої самодіяльності, благоустрій території. Займалися ми й санітарно-освітньою роботою. Теплий спомин у колективу лишила Ніна Барабан, котра була свого часу заввідділенням, душевна людина, а ще «золота рибка», бо її чоловік, будучи директором заводу штучних алмазів, надзвичайно багато допомагав відділенню. Потім відділення очолювали Ангеліна Бистрицька, Світлана Воронянська і ось нині Людмила Михайлець.

За всі 46 років моєї роботи в цьому приміщенні такого капітального ремонту, як зробили тепер, не було. Ми навіть не сподівалися, що міська влада виділить 5,5 млн грн на повноцінне оновлення й утеплення фасаду, заміну вікон, комунікацій, закупівлю повністю нових меблів, обладнання. Це фантастика – наші маленькі пацієнти отримуватимуть допомогу в цілком інших сучасних умовах. Це найкращий подарунок до Дня медика, який тільки можна собі уявити!

За рік ми лікуємо понад тисячу дітей з міста й області. Батьки часто відзначають злагоджену роботу лікарів, медичних сестер і молодшого персоналу. А наша найкраща нагорода – щаслива усмішка здорової дитини. Колегам бажаю наснаги, а всім причетним до реконструкції дитячого інфекційного відділення дякую за якісну роботу!

Дмитро Фурман: Наше завдання – буквально рахуючи хвилини, рятувати людям життя

Дмитро Фурман, завідувач хірургічним відділенням 2-ї міської клінічної лікарні:

– Наше відділення загальної й невідкладної хірургії – це надзвичайно складний по своїй суті, завданнях і організації заклад. До нас надходять ургентні хворі в тяжких станах, часто з кровотечами, і наше завдання, буквально рахуючи хвилини, рятувати людям життя. Наші хірурги перебувають у постійному тривожному чеканні, адже до нас привозять пацієнтів із загостреннями виразки, панкреатиту, перитоніту, позаматкової вагітності, і тоді ми співпрацюємо з гінекологами. Буває, що стан пацієнта настільки тяжкий, що й не одразу можна діагностувати захворювання, та наші фахівці консиліумом, залучаючи науковців, успішно рятують людей у найтяжчих випадках. За минулий рік у нас пролікувалось 1763 хворих, із них оперовано 894 особи, а з них на операційні столи потрапили 458 пацієнтів по невідкладній допомозі.

Хірурги одержимі своєю роботою, бо все своє життя підпорядковують боротьбі за одужання пацієнта. Свій фах я обрав ще в Одеському військово-морському медичному училищі, у мене були відповідні викладачі – учасники війни, морські офіцери. Довелось попрацювати фельдшером і завідувачем ФАП, а тоді призвався до лав армії і служив у групі Радянських військ у Німеччині. Потрапив до медсанбату, де три роки прослужив на посаді старшої операційної сестри. Згодом вступив на навчання до Вінницького медичного інституту ім.Пирогова, де вже остаточно обрав фах – хірургію. Інтернатуру проходив у нашій обласній лікарні, вчителі були надзвичайно достойні – Антон Іванович Пономаренко, Віктор Данилович Карнаух. Уже в той час вони довіряли мені, молодому інтерну, робити деякі нескладні операції.

У нашому відділенні склався гарний колектив – щасливий працювати з такими колегами! Є серед нас хірурги першої категорії, надзвичайно досвідчені – Павло Савчук, Ліна Бондар, Сергій Заєць, Роман Ростовський. Це ті спеціалісти, з якими, як кажуть, можна йти в розвідку. Працюють старші колеги – Людмила Гнідаш, Володимир Лях, хірурги вищої категорії. Багато років ми активно співпрацюємо з профільною медичною кафедрою, керує якою професор Віталій Ляховський, спів-працює з нами професор Максим Дудченко.

Працюємо самовіддано. Руки є, голова також, та хірургу для якісної й успішної роботи потрібне новітнє обладнання, а його завжди бракує. Дещо в нас є, ми активно працюємо з лапароскопічним обладнанням. Могли б робити значно більше. До нас надзвичайно часто надходять хворі з кровотечами, часто складними, та аргоноплазменний коагулятор є лише в обласній лікарні, а найменш травматичним методом зупинення кровотечі було б припікання судини, яка кровоточить. Та й капітальний ремонт нашому відділенню давно потрібен. Ми робимо поточні роботи, у нас чисто й ошатно, але сучасні вимоги диктують зовсім інший рівень надання медичних послуг.

Є ще один момент, про який я не можу не сказати! Шановні пацієнти! Ставтеся до власного здоров'я відповідально й уважно! «Переболить», «вип'ю пігулку», «хай потім» – це шлях на операційний стіл, а то часто й на цвинтар. Бо в ситуації, коли запальний процес перитоніту чи панкреатиту спричиняє незворотні зміни внутрішніх органів, хірург не завжди може врятувати життя. Коли болить і за декілька годин пігулка знеболювального не допомогла – викликайте швидку невідкладну допомогу! Найбільший біль медика – коли пацієнтові вже нічим не зарадиш.

Лікар, медична сестра, молодша медсестра – це не лише професія, а покликання, подвиг. Самовіддана праця, що не знає ані свят, ані буднів, відповідальність за кожен крок у боротьбі за здоров'я пацієнтів.

Моїх колег і всіх працівників відділення вітаю з професійним святом! Бажаю міцного здоров'я, тепла і затишку в серпанку сімейного вогнища, а найголовніше – непоборного оптимізму та любові до життя. Щоб сторицею повернулося до вас дароване людям здоров'я.

Іван Петренко: Реформа в нашій галузі потрібна, але ж вона не доведена до кінця

Іван Петренко, завідувач амбулаторії сімейної медицини №4 комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги №1»:

– Сімейна медицина покликана наблизити лікаря до пацієнта задля надання досконалої своєчасної медичної допомоги. Аби лікар патронував своїх пацієнтів не тільки в гострих станах, а й знав історію їхніх хронічних захворювань, динаміку загострень і покращень, визначаючи, у яких випадках направляти людину на наступний рівень за більш складними послугами в галузі. Це й первинна стоматологічна допомога, допомога дітям, усе це впроваджено заради зручності самих пацієнтів.

У Полтаві я працюю, власне, недавно, а до цього 38 років поспіль трудився у Корсунівці в Лохвицькому районі. Доводилось працювати майже цілодобово, бо лікар, тобто я, там був один, а зверталися й батьки з дітьми, і дорослі, і невідкладну екстрену допомогу теж доводилося надавати. У селі специфіка цілком інша, бо ж у місті й швидка допомога за лічені хвилини до пацієнта доїздить, окремо є дитячі лікарні, а там до мене зверталися по допомогу всі.

До цього часу мені телефонують і медсестри, і пацієнти мої, ніяк не звикнуть, що я вже не їхній лікар. Нині там сутужно, залишилась амбулаторія сімейної медицини з молодшим персоналом, а лікар приїздить з іншого міста на кілька годин двічі на тиждень. Це теж проблема, що молоді спеціалісти не надто хочуть їхати працювати до села. І мені за моїм колективом і пацієнтами серце не спокійне, звик до них за стільки років. Уже й не думав працевлаштовуватися в Полтаві, коли переїхав до сина. Аж ні, мені, хоч я й на пенсії вже, запропонували роботу.

Реформа в нашій галузі потрібна, але ж вона не доведена до кінця, а потрібно, щоб усе було налагоджено й люди отримували якісні медичні послуги.

Вітаю зі святом колектив, у якому працюю, і також колектив, у якому довгі роки працював, бажаю наснаги і здійснення заповітних мрій!

Наталія Заморська: Дитину можна й потрібно слухати не лише фонендоскопом, а й серцем

Наталія Заморська, завідувач дитячої амбулаторії сімейної медицини на вул.Петра Юрченка, 1-В, комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги №1» :

– Унікальність нашої роботи в тому, що ми вже втілюємо реформу галузі з упровадженням сімейної медицини – у нас особлива атмосфера, яку дають маленькі діти. Вони абсолютно відкриті й чутливі до стану й настрою лікаря. Коли ти всім серцем і думками з дитиною, вона дозволяє себе оглянути, усміхається, читає віршики, коли це старша дитина, чи «гукає», коли це немовля. Але варто відволіктися на власні клопоти, і дитина вже буде зовсім іншою – відвертатиметься, капризуватиме. З батьками в нас завдання спільне – допомогти дитині.

Багато з моїх знайомих працює не за покликанням, на жаль. Про себе ж скажу, що педіатрія – це абсолютно моє! Дитину можна й потрібно слухати не лише фонендоскопом, а й серцем. Суспільна думка, за якою я стежу, наполягає на тому, що реформа медичної галузі залишить педіатрію. Я на це дуже сподіваюся. Не можна за дорослими мірками лікувати дітей, до них має бути особливий підхід. Вірю, що дитячі лікарі навчатимуться на педіатричному факультеті, інтернатуру проходитимуть за фахом педіатрія і працюватимуть, як і мріяли, з маленькими пацієнтами.

У нас колектив здебільшого жіночий, дружний, гарний, чудові фахівці, яких я й вітаю з професійним святом! Вітаю всіх медпрацівників! На жаль, мало приходять до нас молоді спеціалісти, у нас нині є п'ять вакансій. Усіх кваліфікованих лікарів, які вболівають за здоров'я маленьких полтавців, запрошую до нас на роботу!

Олена Коротич: Працівники міського пологового першими зустрічають крихітних полтавців!

Олена Коротич, заступник головного лікаря з медичної частини міського клінічного пологового будинку:

– Працівники міського пологового першими зустрічають крихітних полтавців! Пишаюся колективом, у якому працюю з моменту закінчення медичного вишу. За цей час стала свідком, як колектив зростає, набирає професійності, злагодженості, єдності, взаємопідтримки, відповідальності і взаємодопомоги.

Пологи – це завжди невідкладна ситуація, що містить у собі потенційно велику небезпеку для матері й новонародженого. Пацієнтів у нас завжди двоє, і ми вболіваємо за стан обох одночасно! Від того, як спрацює бригада, залежить абсолютно все. У пологовій залі має значення секунда, коли лікар, акушерка й молодший персонал мають без слів розуміти одне одного буквально по виразу очей. Ми так працюємо завжди, а я в цьому колективі вже 30 років.

Щорічно в нас відбувається понад три тисячі пологів. Тож множимо на два кількість пацієнтів, а є ще багатоплідні вагітності. Крім того, діє відділення патології вагітності, там за рік отримують допомогу близько 1800 пацієнток. Не перемножуємо за статистикою, але ж рятуємо матір і її не народжене ще дитя. Маємо гінекологічне відділення, яке приймає до двох тисяч пацієнток за рік.

Кожна матір, якій ми віддаємо здорову дитину, – це найбільший скарб і щастя в цьому світі! Коли зустрічаєш на вулицях міста щасливих батьків із здоровими дітьми, то відчуваєш неабияке піднесення і гордість за те, чому присвятив своє життя.

Реформування медицини в сенсі становлення трирівневої перинатальної допомоги – це позитив, і Полтавщина всі ці три рівні має. Але маємо пам'ятати, що пологи повинні забезпечуватися всім необхідним невідкладно, це не той фізіологічний процес, який може чекати на виділення субвенції. Здоров'я наступного покоління має забезпечуватися завчасно і в повному обсязі.

Гарна слава про наш заклад є й на державному рівні завдяки багатьом медичним проектам, у яких бере участь колектив Полтавського міського пологового будинку.

Шановні колеги, бажаю вам не лише шани від суспільства, держави, але й розуміння важливості й складності вашої роботи звичайними людьми! І щоб до кожної родини прийшов мир, аби ми дочекалися з фронту наших бійців, братів, батьків, чоловіків і синів! Це сьогодні найважливіше!

В'ячеслав Бондаренко: Колегам у День професійного свята бажаю здоров'я! А всім нам – миру!

В'ячеслав Бондаренко, головний лікар 3-ї міської клінічної лікарні:

– Наша лікарня має велику історію. Ще за імперських часів залізниці мали військове стратегічне значення, тож медичне забезпечення було обов'язковим. За радянських часів належати до складу залізниці було краще в сенсі фінансування, бо ж на медикаменти для одного хворого на день держбюджет виділяв 1 крб 22 коп., а коли цей кошторис потрапляв до міністра, то він додавав ще копійок десять, начальник Південної залізниці і начальник станції також додавали, і до мене як завідувача терапевтичним відділенням приходили вже кошти в обсязі 1 крб 70 коп., то ця різниця в 50 копійок у середньому була дуже суттєвою. Так само й на харчування. Говорили ж, що в залізничній лікарі харчують набагато краще. Та за часів незалежної України все змінилося, був період, коли все руйнувалось. У 2000 році в мене борг за енергоносії складав 5 млн. А тоді міністром транспорту був Георгій Кирпа, який запропонував Міністерству охорони здоров'я, що Мінтранс забере свої галузеві лікарні й фінансуватиме їх самостійно. Залізничним лікарням тоді жилося непогано, закуплялося новітнє обладнання, фінансувалися й проводилися капітальні ремонти. У нашому закладі так з'явився вартісний італійський рентген-апарат. Є навіть документ – диплом, підписаний самим Георгієм Кирпою, де полтавська лікарня визнається серед галузевих кращою лікарнею по Україні. Та це був дуже недовгий час, і вже останнє десятиліття лікарні залізничників у прямому сенсі виживали.

А вже півтора року лікарня фінансується з міського бюджету, то жодного разу газу не відключали. За цей час вдалося привести до належного вигляду зовнішні тепломережі нашої власної котельні.

Раніше ми зосереджували головну увагу на безпеці руху поїздів, а суто медична допомога була вторинною. Надзвичайно строго проходили профілактичні огляди, бо ж машиніст пасажирського потягу відповідає за сотні людей, а вантажного – за мільйони гривень. Ми й нині цю роботу виконуємо, але вже на договірних підставах.

З унікальних для міста медичних послуг ми робимо трансплантацію суглобів. Нині ще одна лікарня виконує такі операції. А ми вже багато років допомагаємо таким хворим, надаємо артроскопічні послуги. За часів керівництва Георгія Кирпи нам найпершим у місті закупили спеціальне обладнання. За його допомогою виконується мінімально травматична для пацієнта операція – робиться три сантиметрових розрізи, і вже за декілька днів хворий самостійно може рухатись і доліковуватись удома.

У нашої лікарні раніше була своя фтизіатрична служба, відділення переливання крові, мережа медичних пунктів, дільничні та цехові терапевти. Довелось усе це трансформувати під потреби міської клінічної лікарні, скоротили понад 80 людей – і всіх їх працевлаштували! Це було свідоме рішення, тільки одна медсестра звернулася до служби зайнятості. Був відсоток пенсіонерів, але всі фахівці працездатного віку знайшли нове місце роботи. Це теж, на мою думку, велике досягнення нашої реорганізації.

Маємо нині чотири відділення й денний стаціонар – травматологія, хірургія з урологічними й гінекологічними ліжками, терапія і неврологія. Працюють 283 медики, і через стаціонар за рік проходить близько п'яти тисяч пацієнтів.

Як свідчить статистика, у медиків, особливо в анестезіологів, дуже коротка тривалість життя, майже як у шахтарів. Певно, дається взнаки постійне нервове напруження, хвилювання за пацієнта. Колегам у День професійного свята бажаю здоров'я! А всім нам – миру! Я й сам учасник бойових дій, тому знаю: нічого важливішого просто немає – Україні потрібен мир!
Наталія Вісич, 15.06.2016, 12:391477
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад