10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Сергій Гольдштейн: Де не був би, завжди повертався в Полтаву

У свої майже 80 полтавець Сергій Гольдштейн не по роках бадьорий і підтягнутий. Це результат активного здорового способу життя, адже Сергій Ісакович свого часу успішно зарекомендував себе в багатьох ігрових видах спорту, навіть був капітаном баскетбольної збірної Полтавської області і запрошувався у збірну України. Віртуозна техніка володіння м'ячем на високій швидкості робила його гру неповторною, а його невловимим. А ще він пише цікаві вірші, любить і знає світову історію та географію, бардівську пісню, особливо твори Володимира Висоцького, більшість яких цитує напам'ять. Які випробування не влаштовувала б доля і як далеко його не закидала від домівки, Сергій Ісакович завжди повертався в рідну Полтаву.

Початок війни застав у Кишиневі

Народився Сергій Гольдштейн у Кам'янці-Подільському, у сім'ї кадрового військового.

– Моя мама Раїса родом із Полтави, й обидві її сестри теж вийшли заміж за кадрових військових, – розповідає про свою сім'ю Сергій Ісакович. – А по батьковій лінії в нас корінні одесити, й Одесу люблю не менше, ніж Полтаву. Я в сім'ї друга дитина, старшого брата звали Михайло. Ім'я мені дали на честь Сергія Кірова – так порадив татові тодішній його командир полку, майбутній маршал Москаленко. В Одесі у 1939 році народилася сестра Люба, а потім батька перевели в Кишинів, де нас і застала війна. До цього на першотравневий парад приїздив відомий воєначальник Семен Будьонний, якому діти не давали проходу, він навіть мене вщипнув за щоку. Пригадую 22 червня 1941 року. Прокинулися рано-вранці від гуркоту, адже до кордону з Румунією кілометрів 40. Вийшов на ґанок і дивлюся, як рвуться бомби, але мама це побачила й затягла мене в кімнату. Сім'ї офіцерів посадили на вантажівки і швиденько відвезли на вокзал. Коли сідали в товарні вагони, вокзал почали бомбити. Машиніст рвонув потяг, а тато ще не встиг посадити сестру, тому був змушений закидати її на ходу, а сам залишився. Приїхали ми в Полтаву, де жив дідусь, який, до речі, був знайомий з письменником Володимиром Короленком. Наступними днями почали з'їжджатися й мамині сестри…

Заграва Сталінградської битви

– Не встигли оговтатися від пережитого, як почалися перші бомбардування й Полтави, – згадує Сергій Гольдштейн. – Ховалися в тітки на Пушкіна, 43, добре, що в неї був глибокий погріб. На щастя, батькові видалася нагода заскочити в Полтаву, і він зміг нас відправити в Саратов. Дід хотів залишитися, але його забрали з собою майже силоміць, та дорогою він, на жаль, і помер. А ми їхали з постійними пересадками під бомбардуваннями. У Саратові поселилися в сім'ї батькового командира, там народився брат Льоня. Через півроку, коли фронт підійшов до Сталінграда, військкомат відправив нашу сім'ю в село Юнгерівку Лисогірського району Саратовської області. Там нас навіть змогли відвідати дядьки, один із яких був важко поранений під Сталінградом, приїздив після госпіталю, а інший невдовзі після відвідин згорів у танку під Ржевом. Коли 14 серпня 1942 року принесли похоронку, тітка дуже плакала. А через село день і ніч ішли і їхали військові: з-під Сталінграда – поранені, а назустріч – свіжі сили. Жінки стояли біля дороги з фотознімками своїх чоловіків і весь час вигукували: «Мого не зустрічали?». А ввечері над горизонтом відкривалася суцільна заграва Сталінградської битви. Можна лише уявити, що там творилося, якщо так далеко було видно!

Левітан оголосив, що звільнили Полтаву, і мама заплакала

Наприкінці 1943 року ми знову повернулися в Саратов. Мама вже вела записувати мене в школу і тут… почула голос Левітана, який повідомив, що звільнили Полтаву. Вона заплакала! Та повернулися ми в Полтаву навесні 1944 року: місто лежало в руїнах. Приїхали на Київський вокзал і йшли пішки по вулиці Пушкіна до десятої школи, де мама навчалася. А наша квартира була біля Березового скверу. Приходимо, а там живе сім'я. Тому ми, десять чоловік, поселилися в сараї, що стояв у дворі, і жили там, доки ті люди не знайшли собі житло.

Батько закінчив війну в Берліні, потім служив у Дрездені, Відні, а в 1946 році його перевели до Одеси. Командував Одеським військовим округом маршал Жуков, який одного разу зненацька нагрянув із перевіркою. Ми з батьком зайшли у вестибюль, а там офіцери метушаться, чекають гостя. Тато мене швиденько заховав у якусь нішу. Зрештою Жуков мене не побачив, бо був зайнятий вичитуванням підопічних, а я його запам'ятав. Куди б мого батька не призначали, сім'я завжди була з ним поруч. Нам довелося побачити й пережити чимало випробувань. Коли батько служив у румунському місті Ясси, ми, діти військових, постійно чубилися з місцевими. В одній із бійок мені каменем розбили голову, пролежав кілька днів без тями. Коли одужав, поцупив у батька в шухляді пістолет і пішов шукати кривдників. Побачивши їх, почав безладно стріляти, випустив усі патрони. У частині піднялась тривога, патрульні мене впізнали, усе зрозуміли, пістолет кудись викинули, і справу зрештою зам'яли.

Футбольний м'яч для дворових хлопчаків заміняв усе

Команда «Спартак» (Сергій Гольдштейн третій ліворуч) – чемпіон Полтави з волейболу. Стадіон «Урожай», 1954 рік.
Батько вже збирався віддавати мене в суворовське училище, але прийшла неприємна звістка, що його без причин звільнили зі служби. Сім'я змушена була приїхати в Полтаву, де я пішов навчатися у четверту чоловічу школу. Цей заклад у місті славився не тільки розбишаками, а й високим рівнем знань. Мій випуск 1954 року досі тримає рекорд – 27 медалістів. Окрім того, четверта школа була першою з більшості видів спорту. Моє дитинство – це суцільний футбол. У нього грали де тільки можна: на пустирях, у дворах, біля руїн: двір на двір, вулиця на вулицю, а більшість матчів закінчувалася бійками. Утратити м'яч – це все одно, що тепер поламався б комп'ютер. Наприклад, ми любили грати у футбол у Березовому сквері, а працівники міськ-
виконкому, що містився тоді в будівлі нинішньої музичної школи №1, нам забороняли. Проте ми перелазили через паркан і ганяли м'яча. Якось так захопилися, що не помітили, як працівник міськвиконкому підкрався і забрав у нас «шкіряного». Умовляння на нього не подіяли, це ще більше нас розлютило. Я прослідкував, у який кабінет він заніс м'яч, і, щоб якось «компенсувати» болісну втрату, одразу… жбурнув цеглиною у вікно. Про цей вчинок, який не має виправдання, довго не міг зізнатися батькам.

Стрімкий баскетболіст невисокого зросту

Сергій Гольдштейн отримує відзнаку за кращу техніку на зональній першості України з баскетболу. Кременчук, 1955 рік.
Без спорту я не уявляв свого життя. Особливо подобалися ігрові види, де завжди був серед лідерів команди. Окрім баскетболу, виступав за збірні міста з гандболу та волейболу. Хотілося грати скрізь! А особливо на шкільних спартакіадах, представляючи свій навчальний заклад. Проте організатори знайшли спосіб стримування таких «багатоверстатників» і обмежили участь до двох видів. Якраз у перерві фінального баскетбольного матчу зі школою №25 до мене підходить однокласник і просить підсобити на фіналі з футболу. Кажу, що не можу, бо вже другий вид, а він почав мені дорікати, що не дорожу честю школи. Матч ми той виграли в школи №3, але спортивний працівник, який судив гру, під час нагородження сказав, що я порушив регламент, і перемогу анулювали. Сумно було, але хлопці мені не докоряли. Хоч я був невисоким, але стрімким, тому знайшов себе у баскетболі. У 1952 році пішов у новостворену секцію баскетболу при ДСТ «Спартак», займався в тренера Сергія Коломійцева. Коли закінчував восьмий клас, потрапив у збірну міста, а наступного року вже грав за збірну області серед школярів. Наявність хорошої баскетбольної команди в Полтавському інституті інженерів сільськогосподарського будівництва (нині – Полтавський національний технічний університет) зміцнила мій вибір на користь цього навчального закладу. Чимало було цікавих і пам'ятних змагань, згадаю деякі.

Медведєв двічі не запрошує

Було в моїй ігровій кар'єрі чимало цікавих пропозицій грати в командах вищого класу, найбільше жалкую про одну. На змаганнях у Сумах наш тренер Микола Хомутов підійшов до мені з якимось товаришем, на вигляд дуже поважним.

– Я – Медведєв – старший тренер збірної України, – каже той. – Кидай свій хутір, приїжджай грати в достойну команду, з переводом вирішимо, житлом і харчуванням теж.

Отже, порадься з рідними, але знай: Медведєв двічі не запрошує! Однак Хомутов мене потім попередив: коли щось не складеться, то ця людина переступить через тебе, а вдома мама тарілку борщу завжди наллє. І все ж досі жалкую, що відмовився. Багато міст об'їздив, беручи участь у змаганнях, кожне запам'яталося своєю історією. У Полтаві теж був пам'ятний матч зональної першості УРСР зі столичним «Динамо». Із іменитим суперником ми грали на рівних і за кілька хвилин до завершення зустрічі вели, але нагадала стара травма. Тренер був змушений мене замінити. Свіжий гравець тут же втратив м'яч, і суперник вийшов уперед, зрештою полтавці поступилися одним очком переможцеві.

А якось після четвертого курсу поїхали на військові збори в Трьохізбенку на Донеччині. Там у полтавських баскетболістів був зірковий час. Домовилися ми зіграти з командою київського інституту фізкультури, а це фактично збірна України була. Суперники вийшли всі у солідній формі, думали нас переграти, як кажуть, на одній нозі, і це їх згубило. Я зіграв тоді кращий матч у своєму житті, а їхні студенти під час зустрічі навіть почали вболівали за нас. Полтавці перемогли! Кияни постійно пропонували нам зіграти матч-реванш, але ми знали, що більше такого успіху не повторимо. У мене досі зберігається грамота за цю гру, яку вручив генерал Грицаєнко. Із його подачі я не бігав заключний марш-кидок, а їздив тентованим авто, у якому були футболісти київського «Динамо». Серед них – Базилевич, Біба, Турянчик та інші, які також були звільнені від марш-кидка.

Переконався, що кращі друзі – однокласники

Після закінчення інституту в 1959 році у своїй спортивній кар'єрі міг просуватися далі і грати в командах вищої ліги в Астані, Волгограді чи Кишиневі. Але там довго не затримувався і завжди повертався в Полтаву. Працював на тренерській ниві, при цьому не відриваючись від основної роботи. За моєї участі в Полтаві та області зведено чимало потрібних будівель. У житті в мене з'явилося багато друзів, але досвід показав, що найкращі друзі – це однокласники полтавської четвертої школи. Хоч ми й розкидані по всьому світу, але в разі чого спільно розв'язуємо проблеми. У мене хороша сім`я – любляча дружина Людмила Миколаївна, маємо уважних і турботливих онуків. Отримую велике задоволення, коли щодня гуляю вулицями міста, від спілкування зі знайомими, а особливо – коли бачу посмішки на обличчях полтавців.
Володимир Сулименко, 02.08.2016, 12:32684
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад