14 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

«Немає кращого краю од України»

Нарешті повертаються до тебе рідні сини, Україно, повертаються із далеких запилених доріг і далеких країн, куди їх майже 100 років тому, вирваних із коренем, занесло вітрами війни і більшовицького терору. Одним із таких синів був і наш земляк, громадсько-політичний діяч, письменник Володимир Леонтович. «Володимир Леонтович, – писала літературознавець О.Наконечна, –
належить до тих творчих особистостей, які становлять золотий фонд духовної еліти нації. Його художня спадщина і громадська діяльність являє собою значний внесок у справі утвердження та розбудови національних духовних цінностей, піднесення національного духу, зміцнення інтелектуальних засад суспільства».

Народився він 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина біля Лубен у старовинній шляхетській родині. Батько, Микола Павлович, належав до старого козацького роду (прадід був бунчуковим товаришем українського війська). Мати, Ольга Іванівна, походила з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Росії під час Великої французької революції.

Традиційна початкова домашня освіта та виховання стали тим міцним підґрунтям, на якому в майбутньому сформувалися світоглядні засади митця: національне чуття гідності і національної самосвідомості. На 11-му році склав екзамен та був прийнятий до Лубенської гімназії, де провчився до 6 класу, коли його разом з трьома учнями виключили за те, що клас вигнав із лекції на знак протесту вчителя грецької мови. Як пише у своїй «Автобіографії» Леонтович, «в усіх непорозуміннях з учителями я завше був представником класи і вже був на замітці та мав «чотири» з поведінки… «за упор-ную склонность к резонерству против всякого замечания преподавателя». Але в тому ж році опальний гімназист вступив до 6 класу Прилуцької гімназії, яку успішно закінчив у 1884 році. Свідомим українцем Володимир Леонтович відчув себе, ставши студентом юридичного факультету Московського університету (1884). «У родині балакали по-російськи, – писав в «Автобіографії» письменник, – тільки баба, яка вмерла, коли мені було вісім років, походила з старосвітської родини і розмовляла переважно по-українськи… Отже, оскільки в мене було української стихії з дитинства, мушу завдячувати бабі (Катерині Андріанопільській), власне, зустрічам з В.Симиренком, чоловіком моєї тітки, та почасти з моїм хрещеним батьком П.Лагодою, який любив закидати по-українськи, а найбільше товаришам у гімназії, що найчастіше розмовляли по-українськи». Тому Москва не зрусифікувала Леонтовича, навпаки, згадує він, «там я вперше засумував за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людності, і там уперше збудилася у мене національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В.Симиренка». Про це свідчить і його кандидатська наукова праця, написана перед закінченням університету: «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б.Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною II».

Ще навчаючись в університеті, Леонтович почав писати оповідання російською мовою. Прочитав кілька розділів Василеві Симиренку. І той із сумом сказав: «Написано добре, але боляче, що не для нас, не для свого народу, та що знов і ви підете на чужий ґрунт». Дослідниця творчості письменника Людмила Кочевська писала: «Ці слова великого українського патріота глибоко зачепили серце Володимира Леонтовича. Відтоді він писав лише рідною мовою, наполегливо вивчаючи її, вдосконалюючи свої знання і збагачуючись її невичерпними покладами».

Після закінчення університету Володимир Леонтович повертається в рідну Оріхівщину до батьків. У листі до Василя Лукича (1894 р.) він пише: «В університеті я був у Москві на юридичному факультеті, але ні юридичних справ, ні служби ніколи не одправляв, а з університету поїхав на село, де й господарюю з того часу». На Полтавщині Леонтович ближче познайомився з Василем Симиренком. «Мені здається, – згадував письменник, – що він звернув на мене більшу увагу та частіше і більше почав зі мною розмовляти після того, як я написав перше своє оповідання українською мовою». Ідеться про оповідання «Солдатський розрух», яке було надруковане на Галичині у 1891 році коштом Симиренка. В оповіданні Леонтович виразно змалював пробудження людської гідності в солдатів-рекрутів, почуття протесту у відповідь на визискування. Поява цього оповідання засвідчила, що з'явився новий письменник із талантом оповідача і що автор чудово володіє українською мовою. Василь Симиренко познайомив письменника з професорами Київського університету В.Антоновичем, В.Науменком та ввів у коло передової української інтелігенції – до членів «Старої Громади». Євген Чикаленко писав у своєму «Щоденнику»: «Мене цікавило, яким чином він (Леонтович) став свідомим українцем… Він пояснив мені, що його навернув до українства відомий український меценат і патріот Василь Симиренко…».

1893 року виходить повість Леонтовича «Пани й люди» – про двох братів-поміщиків із протилежним ставленням до життя, до села й селян. Сергій Єфремов так оцінив цей твір: «Під «сірою, безколірною, гіркою нудьгою», що посідала життя, він зумів розгледіти нуртування живої сили, боротьбу між протилежними таборами, загальну картину яких автор схопив правильно і змалював правдиво». Наступною була повість «Стопами апостолів», присвячена Василеві Симиренкові. У повісті перед нами постають колоритні образи тогочасного єпархіального духовенства: від зневірених у своїх юнацьких мріях священиків до колишніх жандармів у рясах та хабарників із консисторії. Згодом виходить історична фантазія «Абдул Газіс», де автор засуджує деспотизм царизму щодо поневолених народів та за яку, за словами письменника А.Погрібняка, «кримські татари занесли б Леонтовича у свої «святці». 1900 року виходить збірка оповідань «Старе й нове», яка засвідчила, що «повістянський талант автора виріс і зміцнився, став на своїй мірі», писав Єфремов. Із-під пера Леонтовича виходять інші оповідання, казки, працює автор і на ниві літературної критики. Борис Грінченко, аналізуючи творчість Леонтовича, наголошував на вмінні письменника придивлятися до життя і робити оповідання «завжди інтересними». Щиро шанували творчість Леонтовича Михайло Коцюбинський та Іван Франко, який назвав його «талановитим прозаїстом».

Володимир Леонтович багато часу віддає громадській роботі. Він бере участь у земському та українському національному русі. Обирається радником Лубенського повітового та Полтавського губернського земства, а також почесним мировим суддею. У грудні 1904 року Леонтович порушив справу перед земським зібранням Полтавської губернії на захист української мови в школах. Він дбає про створення бібліотек для народу. У листі до директора Київської гімназії В.Науменка (1896) він пише: «Якщо можливо, вишліть по одному примірнику книжок до народної бібліотеки» і вказує адресу: села Хильківка та Білоцерківка Полтавської губернії. Серед авторів бажаних книг Глібов, Коцюбинський, Котляревський та інші українські письменники. Як згадував О.Лотоцький, Леонтович був одним із «най-енергійніших комісіонерів просвітнього товариства в Києві з розповсюдження книжок, написаних українською мовою». 1903 року письменник бере участь у відкритті пам'ятника Котляревському. Він був постійним членом Фонду Василя Симиренка. Саме через нього передавав Василь Федорович свої пожертви на різні українські потреби.

Володимир Леонтович був добрим господарником. Разом з братами організував акціо-нерне товариство, яке збудувало у 1909 році цукроварню в родовому селі Оріхівщині. Завод той досі працює по запровадженій ще за Леонтовича технології виробництва цукру. Він також збудував у своєму селі школу, опікувався нею. Сьогодні вона носить ім'я Володимира Леонтовича. Письменник був матеріально забезпеченою людиною і міг жити без турбот. Та він мав іншу вдачу. Євген Чикаленко писав, що «насправді невеликий прибуток Володимир Миколайович витрачав не лише на потреби власної родини, бо був не тільки, а можна сказати, й не стільки поміщиком, скільки меценатом».

У 1905 році письменник разом із Симиренком та Чикаленком засновує першу всеукраїнську газету «Громадська думка», стає її видавцем – редактором та членом редакційного комітету. За словами Євгена Чикаленка, «Леонтович у той початковий період виконав одну із провідних ролей у становленні української газети». У газеті він публікує цікаві та ґрунтовні дописи, публіцистичні статті, де торкався проблем українського політичного, літературно-культурного життя, національного питання та українського руху. Він був одним із членів комітету зі спорудження пам'ятника Шевченкові, очолював комісію по затвердженню статуту комітету. 1908 року Леонтович бере діяльну участь в українських з'їздах, стає членом Товариства українських поступовців (ТУП), яке об'єднало розпорошені українські сили і стояло на платформі автономії України, федеративного устрою Росії та парламентарного ладу. Він стає одним із організаторів та головою «Товариства підмоги української літератури, науці та штуці» (1911–1919). За словами Леонтовича, «це був, власне, зародок інституції, подібної російському літературному фонду, з тією різницею, що вона не могла бути дозволеною та існувала нелегально». Одночасно письменник стає членом Ради Українського наукового товариства в Києві. 1915 року Леонтовича запрошено до праці в Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст, який займався наданням допомоги пораненим і хворим бійцям на фронті і в тилу, біженцям та місцевому населенню в районі бойових дій.

Лютнева революція 1917 року принесла надії на кращу долю, на автономію України.

18 березня на чолі громади київської «Просвіти» Володимир Леонтович ніс попереду стотисячної маніфестації національний синьо-жовтий прапор. Починається новий етап у житті письменника. Він стає членом Центральної Ради, згодом – в уряді гетьмана Скоропадського міністром земельних справ. Журналістка О.Веремійчик вважає, що посаду міністра земельних справ письменник Леонтович займає невипадково: «Адже від часів закінчення університету вся його господарська праця прив'язана до землі. А земля і життя тих, хто на ній працює, – улюблені теми письменника». Сам Володимир Леонтович не розділяв «соціалістичних поглядів» урядів Центральної Ради, не був також прихильником гетьманату. І тільки «був дуже здивований», коли Винниченко і Шемет стали «настоювати з доручення Національного Союзу, щоб я згодився прийняти портфель міністра земельних справ в уряді Лизогуба». Далі Володимир Леонтович згадує: «У першій моїй розмові з гетьманом він рішуче підкреслив, що найголовнішим моїм завданням буде виготовлення проекту земельної реформи». В уряді Лизогуба він пропрацював тільки три тижні. «За цей час, – згадує письменник, – я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя план проведення кабінетом міністрів аграрної реформи, яку визнавав потрібною, щоб урятувати рідний край од дальшого зруйнування зовні – від більшовиків, заколотів та розрухів». В основу проекту було закладено право приватної власності. Щоб обмежити земельне володіння, мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників і розподіл її між малоземельними селянами. Та почалися фатальні події, які не дали змоги завершити ані цього закону, ані державності України.

1919 року в Києві було видано «Московсько-український правничий словничок», що його склав Леонтович разом з Єфремовим. Маленький але компактний, він уміщував 4396 слів та словосполучень. Того ж року Володимир Миколайович працює в уряді Директорії уповноваженим Українського Червоного Хреста в Одесі. А потім, уже за більшовиків, працює в Києві у раднаргоспі.

Під загрозою арешту як «представник буржуазного класу» переїхав до рідної Оріхівщини, але і там вимушений був переховуватися від властей, тому при першій нагоді виїхав до Києва, а далі через Крим до Болгарії. Ця сумна одіссея згодом описана в повісті «Спомини утікача». «Усім своїм єством я відчував, – пише Володимир Леонтович, – що не зможу стерпіти становища більшовицького раба й мушу втікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою…». Він був свідком тих подій, коли в лютому 1918 року більшовицькі банди захопили Київ і розстріляли понад п'ять тисяч українців.

Йому довелося довго поневірятися по різних країнах Європи, поки остаточно не оселився в Празі. Тяжкі матеріальні умови, постійні хвороби дружини й сина, пригнічений душевний стан підірвали здоров'я Володимира Миколайовича. Але й на чужині написано «Спомини утікача» (1922), закінчено «Хроніку родини Гречок» (1922), автобіографічну повість «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича (надруковано 1959 р. в газеті «Америка»). Свою останню збірку оповідань «Ворохобня» (1930, Львів), лебедину пісню, присвячує улюбленій темі – землі. Плідно співпрацював Леонтович із тижневиком «Тризуб», що був виразником націо-нально-державницької ідеології, у якому вів огляд тогочасної літератури в Україні. Співпрацював він і з іншими періодичними виданнями, як-то «Січ», «Хліборобський шлях». Художній доробок митця складає чотири прижиттєвих збірки оповідань, п'ять повістей, мемуари та низка розпорошених у періодичних виданнях творів малих форм.

Дуже тужив Леонтович за Україною: «Ми, сільські люди, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України. Ніде у світі не голубіє так небо, ніде нема тих кольорів хмарок і повітря, як у нас у червні, ніде не зеленіє так степ, не блищать так роси, не святяться зорі…» – писав він. Письменник вірив, що більшовицька влада в Україні – це тимчасове, «та я не можу думати, щоб безглуздя тяглося так довго» і сподівався ще за життя повернутися на вільну Батьківщину. Проте одночасно Леонтович реально оцінював становище в Україні й застерігав: «Коли народ розбещений заздрістю та злістю, а край зруйнований, то жодна політична будова не врятує і не допоможе, а скоріше і сама невдовзі завалиться, а тоді всі наші новоявлені партії… знов поховаються по конторах, департаментах та банках, облишивши національну справу як непотрібну ганчірку. Чи знайдуться тоді знов отакі, що піднімуть її та заходяться одпирати та прасувати? Чи тим часом повсихають надії в усіх робітників і ні в кого не стане ні сил, ні охоти з нею панькатися…».

Голодомор 1933 року в Україні боляче вдарив Леонтовича у саме серце. Воно не витримало і навіки замовкло 10 грудня 1933 року. Поховано Володимира Миколайовича у Празі на Ольшанському кладовищі.

Анатолій Чернов
Іван Мольченко, 15.08.2016, 13:39680
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад