11 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Полтава. Місто, яке вражає

Полтава – красиве, затишне, зелене місто зі своїм неспішним ритмом життя. За кожною архітектурною пам’яткою стоїть власна цікава історія. А чи знаєте ви, що…

…найдовша споруда – залізничний насип

Мало хто знає, що найдовшою спорудою в Полтаві став залізничний насип, який ще називають Монастирським. Це велетенська будова, яка так добре замаскована, що має вигляд частини природного ландшафту. То навіщо ж було створювати таке диво інженерії? Річ у тому, що першою і головною залізничною станцією була Полтава-Південна (1871 р.), або як її тоді називали «вокзал Харківсько-Миколаївської залізниці», розташований у долині річки Ворскли на її лівому березі. Коли наприкінці ХІХ ст. постало питання про з’єднання залізницею Полтави і Києва, для станції була обрана зручна ділянка поблизу Зіньківського тракту. Та була одна проблема – ділянка ця в одному рівні з центром Полтави, який, як відомо, приблизно на 70 м вищий за рівень Ворскли.

Тож постало логічне запитання: яким чином можна з’єднати Південний і майбутній Київський вокзали залізничною колією, якщо потяг не може підійматися такими крутими схилами. Але топографія місцевості сама прийшла на допомогу інженерам – поміж Полтавською та Монастирською горою пролягає довгий Бойків яр, який ще називали в народі Задихальним через сморід, що йшов від споруд із забивання худоби, які там розташовувалися. По дну яру тече річка Тарапунька, а сама долина має поступове підвищення у напрямку Яківців і Поля Полтавської битви. Тому половину справи було вже зроблено самою природою, залишалося якісно довершити роботу.
Група інженерів на огляді тунелю.
Монастирський насип (бо він оточує Монастирську гору з трьох сторін) починається від залізничного мосту на Дублянщині, огортає передмістя Кривохатки й обходить кільцем Хрестовоздвиженський монастир, через що туристи інколи думають, що це фортечний мур, допоки там потяг не пройде у них на очах. Далі насип поступово стає меншим, оскільки там є природний підйом, і зникає вже на території Яківців, де переходить у врізку, що йде через Поле Полтавської битви і піднімається врівень із містом майже на самому Зіньківському переїзді. При цьому насип – це не просто пісок та щебінь, укриті ґрунтом. Це складна інженерна споруда із дренажними колодязями і підпірними стінами. Окрім того, мала вона і дві архітектурні прикраси, з яких одна збереглася майже в первозданному вигляді. Мова йде про тунель, що забезпечує сполучення міста із Кривохатками. Він виконаний із гранітних брил, укладених у формі римської арки. Збереглося фото інженерів на фоні недобудованого тунелю, де добре видно, наскільки потужна його конструкція, підсилена металевими балками. Власне, це було доведено безуспішними намаганнями німецьких військ підірвати його під час війни. Сліди вибуху залишилися на склепіннях тунелю. На жаль, вибух майже повністю зруйнував іншу споруду насипу – міст через серпантин до монастиря. Цю споруду відбудували із залізобетону, і лише з одного боку можна побачити оригінальні гранітні стіни старого мосту.

До речі, існує думка, що наш насип – найкрутіший поворот залізниці у Європі. Це цілком можливо, адже кривизна дуги навколо монастиря вражає. Крім того, цікаво, що саме будівництво насипу врятувало Кривохатки від щорічних затоплень при розливі Ворскли і дозволило будувати там більш-менш капітальні будинки. Загалом же залізничний насип існує вже 110 років і служитиме ще не менше. Нічого кращого за нього досі не придумали. Тож навіть швидкісні потяги йдуть через Полтаву щонайменше півгодини. Це масштабна споруда, яка настільки органічно вписалася в рельєф міста, що важко навіть уявити, що її не було раніше. Відтак суто технічна будова стала частиною обличчя нашого міста.

…центр Полтави був збудований поза межами міста

Полтава – одне з небагатьох міст, де поняття «центр» чітко локалізоване. У вузькому розумінні центр – це Кругла площа, хоча на момент своєї побудови вона була не те що не в центрі міста, а навіть за межею його взагалі.

Якщо на початку ХVІІІ ст. місто все ще залишалося у межах фортеці і лише Поділ був таким собі передмістям, то вже через півстоліття Полтава розрослася вже до нинішньої вулиці Європейської та Шевченка. Тож необхідно було якось упорядковувати забудову. Відомо, що до приїзду Катерини ІІ у 1787 році було розроблено, як тепер би назвали, «ескізний проект» генерального плану Полтави, де центром мала залишитися Соборна площа, а від неї променями йшли проспекти у бік рівнинної частини міста. Вулиці пробивалися через фортечні вали й утворювали мережу з ромбовидних і трикутних кварталів з маленькими круглими площами на перетинах основних магістралей. Тут-то і була проблема. Точніше їх було кілька. По-перше, центр залишався на старому місці та ще й був обмежений з трьох сторін урвищами. Це добре для оборони, але вкрай погано для містобудування. По-друге, сітка вулиць утворювала дуже незручні конфігурації кварталів з гострими кутами. По-третє, фортечні вали обмежували планування міста, хоча загрози нападу вже не було. Тому цей план так і не був реалізований, хоча від нього залишилася недопланована трьохпроменева система вулиць від Соборної площі, точніше від дзвіниці Успенського собору, що було повторенням схеми Санкт-Петербурзького центру, де три головних вулиці розходилися променями від башти Адміралтейства. У Полтаві такими променями стали вулиці Соборності (колишня Жовтнева), Пилипа Орлика (колишня Паризької комуни) і недороблена вісь вулиці, яка стала провулком, що мав назву Червоний, тепер – Петра Болбочана.
Фасад Земського будинку за проектом 1901 р. (з квартирою голови) архітектора Олександра Ширшова.
І лише у 1802 році, коли Полтава стала центром губернії, справа зрушила з місця. Князь Куракін і архітектор Амвросимов розробляють нову концепцію розвитку міста – оригінальну і революційну. 1803 року затверджується генплан міста, за яким центральна площа має бути за межами тодішнього міста, – це радикальний крок, який забезпечив Полтаві стрімкий ріст. Із 1805 року розпочинаються масштабні будівельні роботи на полі поза містом, де вже через декілька років постає Кругла площа – візитка міста і незмінний його центр уже понад два століття. Випрямлена головна вулиця (нинішня Соборності) не лише пов’язує старий і новий центри, але й дуже вдало орієнтована на північний захід, що дозволяє у перші два літні місяці спостерігати захід сонця чітко в перспективі вулиці. Що стосується старих фортечних валів, то їх розрили і по них проклали бульвари. Це був, до речі, типовий європейський приклад, хоча і шкода, що немає ніяких залишків фортечних споруд. Що ж стосується самої площі, то вона не лише сконцентрувала навколо себе життя міста, але і вдало розв’язала транспортні проблеми ХХ ст., оскільки круговий рух значно спрощує ситуацію на центральних вулицях міста. Тож Амвросимов із Куракіним дивилися далеко наперед.

…Краєзнавчий музей поєднав риси української хати, церкви й оборонної башти

Шедевр українського зодчества – будівля Губернського земства у Полтаві. Багато випадкових збігів призвели до закономірної віхи в історії української культури. А починалося все досить прозаїчно.

Полтавське земство було незадоволене попередньою будівлею, зведеною на місці школи писарів, яка була нічим іншим, як будинком відомого козака Руденка. Навіть не будинком, а двоповерховим замком із товстелезними стінами та металевим дахом. Щоправда, ніяких докорів сумління, руйнуючи цей замок, ніхто не відчув, і ось на його місці постало щось малозрозуміле з архітектурної точки зору. Правда, через деякий час і це непорозуміння згоріло. І тоді у 1901 році губернський архітектор Ширшов розробив витончений проект у стилі французького неоренесансу. І тут почалася хвиля обурення інтелігенції. Адже в Полтаві, місті української культури, будівля земства мала стати звичайною стилізацією без будь-яких національних рис. А будівництво вже йшло, і дійшли до першого поверху… Урешті-решт у 1903 році проект заморожують і оголошують конкурс на новий, з урахуванням плану Ширшова. Багато видатних архітекторів змагалося за право завершити будівництво, та переміг нікому не відомий харківський художник Василь Кричевський. Він запропонував результат своїх багаторічних досліджень народної архітектури – квінтесенцію української хати, церкви й оборонної башти в керамічному диві, яке ми маємо змогу бачити тепер.


Та все це було не так просто, як здається. По-перше, будівлю ніхто не міг чітко ідентифікувати. Петербурзький журнал «Зодчий» за 1908 рік називає її будинком «у німецькому стилі». По-друге, Кричевський постійно сварився з виконробом, тому що запропоновані ним рішення були не так складними, як дуже спірними. Мало хто помічає, що фасад Краєзнавчого музею не строго вертикальний, а стіни мають невеликий ухил догори, як у дерев’яних церквах. Це було просто пекло для будівельників. Не легше складалося і з дахом, де кожна черепиця мала бути окремо вказана і встановлена для враження хаотичності кольорів. Усі ці складнощі призвели до того, що Кричевський покинув Полтаву і поїхав до Києва. Він залишився невдоволеним реалізацією свого задуму, хоча художники Васильківський і Самокиш, які оформлювали будівлю розписами, вважали її шедевром. Та й справді будинок став основою нового стилю – українського модерну, який, до речі, проіснував довше, ніж модерн європейський, аж до середини 30-х рр.

До того ж будинок Губернського земства забезпечив роботою народних майстрів, які перебували в досить складних умовах на той час. Тож це не лише окраса міста, не лише програмний архітектурний твір в історії України, але і літопис її народу, і порятунок її найкращих майстрів.

Артур Ароян, кандидат архітектури
Іван Мольченко, 16.09.2016, 15:561819
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад