26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Свято, яке нас об’єднує

Вітальна листівка тих часів.
День Соборності щорічно відзначається в Україні 22 січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки у 1919 році. Офіційно в незалежній Україні це свято відзначають з 1999 року. Однак 30 грудня 2011 року тодішній президент Віктор Янукович скасував указ свого попередника Віктора Ющенка від 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції) та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня Соборності України 22 січня. Таким чином Янукович «об'єднав» цього дня два свята, тож з 2012-го по 2014 рік в Україні відзначався День Соборності і Свободи. Починаючи з 2015 року згідно з указом Президента України Петра Порошенка 22 січня знову відзначається як День Соборності України.

День Соборності щорічно відзначається в Україні 22 січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки у 1919 році. Офіційно в незалежній Україні це свято відзначають з 1999 року.
Об'єднання українців у спільній державі було одвічною мрією не одного покоління українських патріотів. На жаль, історична доля України складалася так, що народ у різні часи був розділений кордонами не лише різних країн – Польщі, Угорщини, Румунії, а навіть і цілих імперій – Російської та Австро-Угорської. Лише розпад останніх дав поштовх до визволення українців з-під гніту чужинців і створення власної держави.

І попри те, що Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, який було ухвалено 22 січня 1919 року, багато в чому носив символічний характер і зрештою реалізований так і не був – ця дата навічно вкарбувалася в історію України як перша (хай і не зовсім вдала!) спроба об'єднання українських земель.

Ось як описував події 22 січня у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич:
«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.

Об 11-й ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шеренги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: «Слава українським Героям!». Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

Універсал Директорії Української Народної Республіки.
О 12-й під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акта Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи».

А що ж у цей час відбувалося на Полтавщині?

Члени Директорії УНР А.Макаренко, Ф.Швець, С.Петлюра. Кам'янець-Подільський, 1919 р.
– Полтавщина перебувала тоді у більшовицькій окупації, – розповідає заступник директора Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт. – На території Полтавщини тривав терор, тож про будь-які активні дії на підтримку української влади говорити важко. Людей змушували реєструвати навіть друкарські машинки, приймали декрети про реєстрацію громадян тощо, усіляко обмежуючи можливість активно діяти, а будь-які найменші спроби опору суворо каралися. Не слід забувати і про те, що тривав процес русифікації, українська інтелігенція не могла вільно висловлювати свої думки. Однак маємо гордитися, що сам Акт Злуки підписали і двоє наших земляків: Симон Петлюра та Андрій Макаренко. У той час як ім'я Петлюри добре відомо й далеко за межами України, то про Андрія Макаренка мало знають навіть землякам. А він теж народився на Полтавщині – у Гадячі. Працював на залізниці в Києві, потім його обрали головою Спілки залізничників, а пізніше став і членом Директорії. Після більшовицької окупації України виїхав за кордон, та, навіть перебуваючи в еміграції, сприяв біженцям із СРСР.

В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: «Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Так, спираючись на широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.

Однак втримати її тоді судилося: тяжке економічне та воєнне становище, взаємна недовіра політиків призвели до катастрофи. Через кілька місяців після того, як було проголошено про утворення єдиної Української Народної Республіки, більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупувала Польща, а Закарпаття – Чехословаччина. Однак і з завершенням революційних подій національно-державний процес продовжується. Навіть за кордоном, у тих державах, на території яких перебували в еміграції (екзилі) члени уряду УНР. А ідея соборності постійно жила у мріях усіх українців.

Уряд УНР діяв в екзилі до серпня 1992 року, коли офіційна делегація Державного центру УНР на чолі з президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком прибула до столиці України Києва, де на сесії Верховної Ради України 22 серпня урочисто склала свої повноваження перед Президентом України Леонідом Кравчуком. «Акт Злуки» став реальним втіленням мрії українського народу про суверенну державу.

На жаль, події останніх трьох років засвідчують, що українська державність, наш суверенітет і територіальна цілісність проходять чергове випробування. Як і 100 років тому, це пов'язано й з ворожими посяганнями тієї ж Росії. Кремлівські верховоди і тепер зазіхають на українські землі за допомогою давно випробуваних більшовиками методів: від створення маріонеткових урядів, як у Криму, – до створення цілих маріонеткових «республік», які нині існують на частині територій Донецької й Луганської областей, фактично окупованих Росією.

Однак історія вчить: здолати ворога можна лише завдяки консолідації зусиль самих політиків, які мають об'єднувати, а не роз'єднувати народ, керуватися інтересами країни, а не внутріпартійними цілями, ставити за мету зміцнення держави, а не власний інтерес. Інакше помилки минулого знову нагадають про себе найтрагічнішим чином.
Віталій Скобельський, 20.01.2017, 10:412371
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень