26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Дім Єлизавети Милорадович у Полтаві

«Единственная из наших барынь – в уровень нашему времени»
(Дмитро Пильчиков у листі до Василя Білозерського про Єлизавету Милорадович, лист від 1 серпня 1861 року, м. Полтава)

Полтавщина здавна відома культурно-освітніми традиціями, активною участю жінок у суспільно-культурному, політичному житті краю. Серед свідомих і прогресивних жінок ХІХ – початку ХХ ст. варто назвати імена Парасковії Кочубей, Варвари Рєпніної, Софії Позен, Катерини Скаржинської, Віри Волкової, Ольги Драгоманової-Косач, Любові Яновської, Людмили Старицької-Черняхівської та багатьох інших. Кожне зі згадуваних імен варте уваги. Усі ці жінки своєю діяльністю – доброчинною, письменницькою, освітньою, науковою, громадською – прислужилися справі пробудження української національної свідомості.

Єлизавета Милорадович.
Полтавщина породила тисячі ініціативних, талановитих, вольових жінок, котрі збагатили її історію і культуру. Різні за походженням, долею, життєвими обставинами, вони були справжніми берегинями, віддавали сили і творчу енергію на розбудову власної землі.

Це виразно підтверджує життєвий шлях нашої землячки, представниці відомого роду Скоропадських – «провісниці волі» Єлизавети Милорадович.

 Будинок Милорадовичів. Вигляд із двору.
Вона була колоритною постаттю на громадсько-культурному тлі 60-70-х років ХІХ ст., представницею української аристократичної еліти. Єлизавета Милорадович зробила для Полтави і загалом України так багато добра, що заслуговує на вдячну пам'ять земляків. Це ім'я має бути гідно пошановане нащадками. Її життя позначене перевагою найвищих громадських ідеалів, спрямованих на розбудову національної самобутності. Єлизавета Милорадович була свідомою українкою. Відомий полтавський літературознавець, краєзнавець, письменник і журналіст Петро Ротач порівнював її з Лесею Українкою і вважав, що в серці в неї горів прометеївський вогонь.

Єлизавета Іванівна Скоропадська (в заміжжі – Милорадович) народилася 31 грудня 1831 року (12 січня 1832 року), вірогідно, у маєтку Качанівка на Чернігівщині. Походила вона з двох старовинних українських родів – Скоропадських і Тарновських.

Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Кращі його представники були патріотами своєї Батьківщини, опікувалися школами і гімназіями, забезпечували матеріально роботу українських видавництв, православних церков. Такими ж чеснотами вирізнялися і представники козацько-старшинського роду Тарновських.
1849 року 17-річна Єлизавета Скоропадська одружилася з багатим і освіченим полтавцем графом Левом Милорадовичем, котрий був старшим за неї на 25 років. З поселенням родини в Полтаві для Єлизавети Іванівни почалася активна участь у громадсько-культурному житті. Будинок Милорадовичів став «справжнім українським салоном», осередком культурницької діяльності полтавської громади. Дім Лева Григоровича та Єлизавети Іванівни був на вулиці Поштамтській (Остроградського, 3, нині – В.Чорновола, 3). На жаль, він не зберігся, а в повоєнний час на тому місці була збудована Полтавська гімназія №6.

У будинку Єлизавети Милорадович гостювали відомий композитор Модест Мусоргський та оперна і камерна співачка Дарія Леонова, бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, художниця Марія Башкирцева та інші. Недарма Модест Мусоргський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв», а саму графиню «симпатичною красунею, європейкою, глибоко освіченою, передовою жінкою».

У листі до приятелів Марії Іванівни Федорової та Павла Олександровича і Сергія Павловича Наумових 1879 року Мусоргський так характеризував графиню: «Славна, привітна, глибокоосвічена і глибокочуттєва Єлизавета Милорадович одарувала у своєму розкішному полтавському будинку Дарію Михайлівну ледве не масою прекрасних вишивок українських по полотну, найрізноманітніших і найвишуканіших, різних для застосування у життєвому вжитку: сорочки, наволочки, простирадла, різні «плато» та ін., а нам із Федором Дмитровичем Єлизавета Милорадович подарувала по рушнику з дивними малюнками і вишитими надписами».

Подружжя Милорадовичів володіло в Полтаві й Катеринославі 50 тисячами десятин землі. Улітку Єлизавета Іванівна проживала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку – у Полтаві. Григорій Львович і Єлизавета Іванівна мали дачу (маєток) у Гожулах під Полтавою, де був розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад.

Полтавська гімназія №6.
Про графиню Милорадович тоді говорили як про жінку «емансипе» – без забобонів. І спосіб життя вона вела відповідний: одягалася за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. Була освіченою, вільно говорила французькою мовою з гарним «паризьким діалектом» і по-німецьки. Єлизавета Милорадович самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу.

І.Труш. Єлизавета Милорадович (портрет із фотографії).
На жаль, сама часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування до Києва, Одеси та за кордон – у Відень, Галль, Баден. Єлизавета Іванівна була постаттю неординарною, яскравою, багатогранною і харизматичною, своєю нестандартною поведінкою, волелюбністю, активністю й відрізняючись від полтавського шляхетства другої половини ХІХ ст.

Достеменно невідомо, чи зустрічалася особисто Єлизавета Милорадович із Тарасом Шевченком. Однак відомо, що Єлизавета Іванівна захоплювалася постаттю Шевченка та його творчістю. Невипадково наполягла на тому, щоб засноване на її кошти товариство у Львові назвали саме на честь поета. У майбутньому воно було перейменоване на Наукове товариство імені Шевченка. Безумовно, поезія Тараса Шевченка, його погляди і життєвий шлях справили на графиню великий вплив і сприяли формуванню її світогляду, переконань і життєвої позиції.

У будинку Милорадовичів гостював батько відомого українського історика Дорошенка Іван Якович, і від графині Єлизавети Іванівни отримав подарунок – празьке видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Активна громадська позиція і бажання допомогти широким масам населення сприяли тому, що Єлизавета Іванівна енергійно долучилася до суспільного життя. Вона була надто заповзятою, неординарною і вихованою в інших традиціях, щоб мовчки споглядати суспільні зміни. І в таких умовах тихої провінційної Полтави графиня вирішила: «И в худшем найти хорошее и возможность быть полезным». Однак для цього потрібно було мати відповідне свідоме, діяльнісне і надійне оточення. І Єлизавета Милорадович його знайшла в особі членів полтавської громади (займалися культурно-освітньою роботою, зокрема організацією недільних шкіл, публічних читань, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор і старожитності).

За матеріальної й організаторської допомоги Єлизавети Милорадович на початку 1860-х років у Полтаві було відкрито кілька недільних шкіл для хлопчиків і дівчаток, які графиня утримувала власним коштом. Єлизавета Іванівна сама ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. У школах користувалися підручниками українською мовою, виданих за її сприяння.

Важливим напрямом діяльності полтавських громадівців було влаштування публічних лекцій, народних читань, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію – почали приходити люди похилого віку, навіть дуже літні, просячи «навчити чого-небудь».

Євген Євлампійович Мороховець (1848–1915).
За допомогою Єлизавети Милорадович у Полтаві було організовано читальню для міщан, проводилися науково-популярні читання. Полтавські громадівці організовували спектаклі для народу. Єлизавета Іванівна опікувалася полтавським аматорським театром.
6 (18) травня 1861 року в день перепоховання Шевченка на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Єлизавета Милорадович посадили дуб, що росте й донині. Це перший в Україні живий пам'ятник поетові.

Єлизавета Милорадович протягом усього життя активно займалася благодійництвом. Вона ніколи не шкодувала сил і коштів на громадські потреби. Сучасники свідчили, що жодного доброчинного заходу в Полтаві не проводилося без активної участі пані Єлизавети.

Після скасування кріпацтва в 1861 році Єлизавета Милорадович подарувала кожному своєму селянинові по десятині землі на душу понад те, що визначалося згідно з реформою. Вона опікувалася вихованками Полтавського єпархіального жіночого училища. З 1878 року й до смерті очолювала Полтавське дамське благодійне товариство, будучи головою його правління, якому заповідала свою садибу з будинком і значний капітал. Є відомості, що графиня придбала товариству велику садибу і пожертвувала 6 тис. крб.

Єлизавета Милорадович створила жіноче товариство піклування про дітей-сиріт, відкрила дитячий будинок для немовлят-сиріт. Для хворих дітей меценатка влаштувала окрему кімнату на своїй дачі в Гожулах.

Значну допомогу від Єлизавети Іванівни отримали також перша жіноча гімназія та реальне училище в Полтаві. У 1879 році Єлизавета Милорадович подарувала свій будинок на вулиці Кузнецькій (потім Пушкіна, 85) Олександрівському реальному училищу. Там же розміщувалися квартири інспектора і директора реального училища. Тепер це будинок Полтавського електротехнічного коледжу на вулиці Пушкіна, 83-А.

Піклувалася графиня Милорадович і про сиріт та притулки, даючи змогу дітям набути досвіду в різних ремеслах тощо. Єлизавета Іванівна допомагала й дітям незаможних, сплачуючи за їхнє навчання.

Пані Єлизавета заснувала в Полтаві Філантропічне товариство. До того ж графиня була членом Полтавського сільськогосподарського товариства, зробила й спробу організувати місцеву незалежну газету. Єлизавету Милорадович знали як гарну піаністку, вона брала участь у благодійних концертах, що відбувалися в Полтаві.

За словами сучасників, у місті не існувало такої благодійної організації, у якій би Єлизавета Іванівна не брала участі. Її ім'я часто згадувалося серед полтавських меценатів другої половини ХІХ ст.

На Новий рік у своєму будинку в Полтаві Єлизавета Милорадович щороку влаштовувала ялинку, куди запрошувала дітей-сиріт та дітей свого оточення.

Саме ці святкування середини 1880-х років запам'ятала на все життя і часто згадувала Галина (Анна) Євгенівна Мороховець (у заміжжі Акімова) (24 жовтня 1879 – 25 травня 1965).

Дізналася я про новорічні святкування у Милорадович так. У грудні 2016 року онука Галини Євгенівни, Олена Василівна Лукашева, яка мешкає у Запоріжжі, почула радіопередачу, яку вів відомий український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч Михайло Слабошпицький (передача «Екслібрис» на Українському радіо 18 грудня 2016 року – Авт.). Передачу було присвячено Єлизаветі Милорадович, згадувалася і моя книга «Єлизавета Милорадович (1832–1890) в українському суспільно-політичному русі» (Полтава, 2013).

Олена записала моє ім'я, знайшла контакти і прислала спогади (щоденник) своєї бабусі, Галини (Анни) Євгенівни Мороховець, дочки Євгена Євлампійовича Мороховця, котрий був у Єлизавети Милорадович управляючим, а також фото з сімейного архіву, які використані в цій статті.

Я подзвонила Олені Василівні Лукашевій, праонуці Євгена Мороховця, і почула від неї багато цікавого.

Валерій Євгенович і Галина Євгенівна Мороховці (фото зроблене у день 16-річчя Галини Євгенівни). Харків, 1895 р.
Виявляється, її бабуся Галина (Анна) Євгенівна Мороховець часто розповідала їй про своє життя, про дитинство та юність. Найяскравішим спогадом її дитинства було відвідання свята новорічної ялинки у будинку Єлизавети Милорадович у Полтаві. У своєму щоденнику Галина Євгенівна пише: «Пам'ятаю чудову ялинку у Милорадович, яку вона щорічно влаштовувала для дітей-сиріт і на яку ми теж отримували запрошення. Красою та багатством ми були вражені. Танцювали, гралися, пригощалися чудово. Дозволялося бігати по всьому дому, а в домі була 21 кімната. Була спеціальна кімната для папуг. Їх було так багато: арара, какаду, маленькі папужки. Ми їх годували горіхами, цукерками і почали дражнити, а один із них почав кричати благим матом: «Попку ображають, рятуйте!». Прийшла на крик Єлизавета Іванівна (Милорадович) і прогнала нас. Ми пішли далі й опинилися в (нерозбірливо, очевидно, альтанці). Одна стіна була скляною, і по ній тягнувся плющ. Чудові фарфорові тарілки і картини кращих художників прикрашали іншу стіну. Була якась темна зала в колонах, звідки ми зі страхом утікали. Коли я у 18 років опинилася в Шийонському замку на Женевському озері й побувала в кімнаті, де в минулому до колон приковували в'язнів, мимоволі згадала той зал із колонами у Милорадович».

Спогади Галини (Анни) Євгенівни Мороховець, які вона записувала у своєму щоденнику, а також спогади її онуки Олени Василівни Лукашевої було покладено в основу даної статті. Воістину, добрі справи не минають марно, завжди знайдеться той, хто засвідчить про них.

Галина (Анна) Мороховець народилася 24 жовтня 1879 у Харкові, в родині Євгена Євлампійовича Мороховця (1848–1915) і Анни Єгорівни Мініцької. У сім'ї зростало четверо дітей. На початку 1880-х років родина Мороховців переїхала до Полтави, де Євген Євлампійович почав працювати управляючим будинку Єлизавети Милорадович у Полтаві. У Галини було двоє братів Євген і Валерій та сестра Зінаїда (Познанська).

Найкращі спогади залишилися в Галини Євгенівни від років дитинства, проведених у Полтаві. Вони з братами, сестрою та іншими дітьми гралися, читали, каталися на човнах, розважалися. Галина Євгенівна пригадувала, що влітку родина Мороховців виїжджала в село Санжари на Ворсклі. Там у Єлизавети Милорадович був будинок. Діти часто гуляли на березі Ворскли з мамою (Анною Єгорівною Мініцькою). Вона любила співати «Стоїть гора високая», і справді, там була гора висока й зелена, неначе й справді рай. Особливо полюбляли діти святкувати мамин день народження. Тато з міста привозив солодощі, діти клеїли кольорові ліхтарики, якими прикрашалися човни, пеклися пироги, смажилася птиця. Наїдки та самовар зносилися в човни. Святкування відбувалося увечері, Ворскла освічувалася місяцем. Чудові українські пісні справляли незабутнє враження на маленьку Галину. Після святкування на річці з піснями вона довго не могла заснути.

Родинне щастя і добробут сім'ї Мороховців у Полтаві тривали недовго. У своєму щоденнику Галина Євгенівна описує такий випадок: «Племінник Милорадович попросив батька виручити його – позичити 5000 рублів, інакше він, мовляв, застрелиться. Обіцяв через два-три дні повернути. Це все по секрету від Єл. Ів. Милорадович.

Батько взяв цю суму в банку і віддав йому, але той потім відмовився платити, говорячи, що він грошей не брав. Коли батько потім пішов до Милорадович порозумітися з цього питання, то вона відповіла: «Я більше вірю племіннику, ніж вам. Будьте ласкаві повернути мені 5000 рублів, або я подаю до суду.

Опинившися у безвиході, батько хотів покінчити з собою, але мама змогла довести йому нерозсудливість такого рішення і знайшла вихід з цього становища. Будинок, у якому ми жили, було подаровано батьку Милорадович. За кілька днів його було продано і гроші повернуто. А батько поїхав до Харкова, до брата Андрія, який мав там свою технічну контору. Потім дядько Андрій поїхав з Харкова і всі справи залишив на батька».

На мою думку, можливо, цей випадок стосувався не племінника, а сина Єлизавети Іванівни. Вона мала єдиного сина Григорія, якого безмежно любила. Та він не виправдав материних сподівань: був справжнім шибайголовою і несусвітнім паливодою. Хлопець любив карти, світське розкішне життя, тому мав великі борги. У подальшому, перебуваючи в Парижі як аташе при Російському посольстві, Григорій протягом кількох років пускав за вітром великі статки Милорадовичів. Телеграма з вимогою 100 тисяч франків переповнила чашу материнського терпіння. Від цього жінка злягла – душевна криза підірвала здоров'я. Маєток більше ніж у 50 тисяч десятин пішов на оплату синових боргів. Єлизавета Іванівна, глибоко вражена звісткою від сина, померла в Полтаві в ніч з 13 на 14 (27) лютого 1890 року від серцевого нападу.

Похорон відбувся 17 лютого 1890 року. Велелюдна процесія, що супроводжувала її труну до полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, свідчила про великий авторитет цієї громадської діячки серед полтавців. Милорадович була похована на монастирському цвинтарі.

Тож, можливо, що саме син Григорій позичав у Євгена Євлампійовича, а потім відмовився повернути. Звісно, що мати прийняла сторону єдиного сина, якого безмежно любила.

Єлизавета Милорадович прожила гідне життя, після смерті її ще довго згадували ті, кому вона робила багато добра. Будучи однією з найбагатших жінок Полтавщини, вона ніколи не шкодувала коштів на благодійництво. Демонструючи приклад активної життєвої позиції, незламності духу, потребою поставити суспільні ідеали вище власних, вона може слугувати прикладом наступним поколінням представників бізнесу, капіталу, які мають бути соціально відповідальними перед суспільством, щедрими та небайдужими до громадських справ. І цим самим вони навіки впишуть своє ім'я в історію. Єлизавета Милорадович спромоглася суспільні ідеали, спрямовані на відродження національної свідомості, поставити на перше місце і не схибити з обраного шляху протягом гідного життя.

Єлизавета Милорадович була постаттю неординарною, яскравою, багатогранною і харизматичною, своєю нестандартною поведінкою, волелюбністю, активністю й відрізняючись від полтавського шляхетства другої половини ХІХ ст.

Вона вміла об'єднати навколо себе небайдужих, мала чудові організаторські здібності, була щирою і сміливою.

Ім'я Єлизавети Іванівни Скоропадської-Милорадович має бути золотими літерами вписане в історію Полтавщини й України. Безперечно, ця жінка заслуговує на вдячну пам'ять усіх поколінь українців.

Принагідно дякую Олені Лукашевій за знайомство, за її небайдужу позицію, бажання і готовність розповісти про добрі справи наших пращурів, які гідні поваги і пошани. Крім того, дякую їй і за надані фото з родинного архіву, що становлять великий інтерес для дослідників і пересічних громадян.

Ірина Петренко, доктор історичних наук, професор кафедри педагогіки та суспільних наук ВНЗ Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»
Віталій Скобельський, 20.01.2017, 11:033196
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень