23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Володимир Барабан: Здобувати інженерний фах має бути престижно!

Сміливо вступивши у ХХІ століття, ми, діти новітніх технологій, часом уже дещо звисока дивимося на минулі часи. ХХ вік уже відійшов в історію. Але живуть поряд з нами легендарні особистості, люди, які творили неможливе, невимовні мрійники, що працювали за ідею розвитку своєї країни.

Перший директор заводу Іван Коломієць і третій директор Володимир Барабан.
Унікальне покоління, що вирвалося в космос, інженери, винахідники, будівничі епохи – творці новітніх технологій, унікального устаткування, сучасних галузей промисловості, товарів і послуг, без яких не уявити собі нині життя. Можна, звісно, нарікати на СРСР, але більшість промислових гігантів, підприємств, які й тепер залишаються основою економіки України, побудовані ще у 70–80 рр. минулого століття і зробили її конкуренто-здатною серед розвинутих країн світу.

А днями свій красивий мудрий ювілей відсвяткував колишній директор Полтавського алмазного заводу Володимир Барабан. Розмова з ним нагадує читання динамічного науково-фантастичного епічного роману, адже й сьогодні він захоплюється людьми, які розбудовували разом з ним підприємство, перед його очима проходять дорогі йому обличчя тисяч працівників заводу – інженерів, робітників, учених багатьох вишів, разом з якими вперше в Україні та світі відпрацьовувалися новітні технології і створювалося промислове виробництво найсучаснішого інструментального матеріалу та інструменту, застосування якого відкривало великі можливості науково-технічного прогресу, росту продуктивності праці, якості продукції фактично в усіх галузях народного господарства. Розповіді про віковий пошук учених різних країн світу, таємниці створення алмазів в устах Володимира Петровича звучать як поема, і хоч не зрозумілі часом мені технологічні тонкощі, та, вглядаючись в одухотворене обличчя ювіляра, усвідомлюю: це Покликання – так працювати десятки років і так любити свою професію.

Пам’ятають Володимира Барабана в Полтаві й нині як державника, виробничника і просто гарну, щиру, відверту людину. Не шкодують на його адресу добрих слів, а про нього самого можна сказати, що повернулось йому завзяття справді сторицею – енергійний, підтягнутий, серйозний, безмежно вболіває за долю нашого міста й України.

– Володимире Петровичу, чому завод з виробництва штучних алмазів побудували саме в Полтаві?
– Завод – це дітище науки. Створення промислового виробництва синтетичних алмазів та алмазного інструменту було вимогою часу. До цього для виробництва алмазного інструменту використовувалися природні алмази, які не мали ювелірної цінності. Для виготовлення шліфувального інструменту такі алмази подрібнювали, але можливості для цього були обмежені як через обмеженість сировини, так і через трудомісткість процесу. Полтава була обрана центром для будівництва заводу як місто на державній трасі Київ – Харків між двома науковими центрами. У Києві розташовані відомі в усьому світі інститути надтвердих матеріалів і порошкової металургії, розробки яких у галузі надтвердих інструментальних матеріалів були широко впроваджені в промисловості. У Харкові розробкою науково обґрунтованих методів обробки матеріалів з використанням синтетичних алмазів займалися провідні вчені політехнічного інституту в співробітництві зі спеціалістами заводу. Це і приваблювало керівників уряду при вирішенні питання про розміщення заводу. Але є ще одна легенда. Учені Швеції, використовуючи відкриття радянської науки, першими здійснили вікову мрію людства – у лабораторних умовах отримали штучні алмази. Високе керівництво вирішило, що випередити шведів у виробництві зможуть тільки полтавці.

Супроводом заводу опікувався в науковому сенсі Київський інститут надтвердих матеріалів під керівництвом В.Бакуля, ім’я якого й носить тепер цей заклад. Учені та спеціалісти цього інституту розробили промислову технологію виробництва алмазів, оснащення й устаткування, надали допомогу в підготовці спеціалістів та робочих кадрів, упровадженні нового інструменту в новітніх галузях народного господарства. Співпраця з науковцями дозволила заводу перевищити проектну продуктивність більш ніж у п’ять-сім разів.

Колектив спеціалістів заводу.
Робота була захоплива, перспективна, надважлива, бо продукцію заводу чекали чи не в усіх галузях народного господарства. На початку промислового виробництва завод установив спів-працю з США, Німеччиною, Японією, десятками інших країн, які згодом стали споживачами продукції підприємства.

І всі ми, від звичайного робітника до директора, горіли цим ентузіазмом, гордістю за власну державу та рідне місто. Завод регулярно відвіду-вали делегації з різних країн світу. Ми в Полтаві виробляли понад 80% штучних алмазів по Радянському Союзу. Разом зі спеціалістами підприємства дуже багато подорожували з лекціями, презентаціями по країні і світу, де про наші здобутки слухали з величезною повагою. Це дозволило з кожним роком забезпечувати нарощування виробництва й експорт продукції алмазного.

– Що найбільше запам’яталося з часу розквіту заводу?
– То був час, коли працювали не за гроші, а за ідею. І це було продуктивно, бо нині все наше зубожіння й розпад економіки, на мою думку, настали через цю повальну меркантильність. Мені, як і багатьом алмазникам, боляче бачити, як унікальне обладнання, на якому виробляли штучні алмази (а це сотні спеціальних пресів високого тиску), були демонтовані й виробництво алмазів у Полтаві призупинили. Україна з експортера алмазів перетворилася на імпортера, і завозять їх нині з Китаю.

– Намагались цьому завадити?
– Ще тільки обирали на посаду президента Леоніда Кучму, а я був його довіреною особою на виборах, бо ж очолював раду директорів заводів області, ми тоді багато спілкувалися, адже разом об’їхали низку підприємств і організацій Полтавщини. Наполегливо переконував спочатку кандидата, а потім уже й президента Кучму, що хто, як не він, мусить розуміти, що є виробництва, котрі, зважаючи на стратегічне значення їхньої продукції для народного господарства, повинні бути під контролем держави.

Директори підприємств повірили тоді Леоніду Даниловичу, ще б пак, він сам вийшов з когорти інженерів, очолював промисловий флагман країни. Але сталося все не так, завод покинули напризволяще, як і всю промисловість України. А він був найбільший по виготовленню алмазів і алмазного інструменту! Менші заводи збудували в Єревані, Ташкенті та Львові, однак їхні потужності були незрівнянно нижчими. Вимальовувалися грандіозні перспективи, бо продукція заводу була затребувана майже в усіх галузях, попит на неї постійно зростав. Ми успішно конкурували з нашою продукцією на світовому ринку. Мали прибутки у валюті. Наші конкуренти навіть приїздили з пропозицією викупити завод, але ми ж розуміли, що їм вигідно просто зупинити у нас виробництво. Ми ж могли тоді не тільки розвиватися, а й вирішувати соціальні потреби наших працівників. Будувалося житло для робітників, дитячі садки, база відпочинку на Чорному морі. У мальовничому куточку під Полтавою буквально руками заводчан був збудований піонерський табір, кращий в області на той час, у якому відпочивали діти працівників заводу і жителів міста, а взимку відпочивали робітники заводу з сім’ями.

Полтавський алмазний завод неодноразово перемагав у соціалістичному змаганні колективів міста.
Боляче тепер спостерігати, як тимчасова вигода для підприємців у більшому пріоритеті, ніж перспектива стратегічного розвитку економіки. Статус заводу знівелювали до звичайної рядової комерційної структури, якій, як і всім нам, тяжко виживати під час економічної скрути.

І ще один аспект, який варто брати до уваги: у ті часи, коли я очолював підприємство, здобути інженерний фах було престижно. Поступ наукової думки можна було відчути щоденно. А нині педагоги навчають економістів, а будівельники – юристів, і ще гірше те, що чимало молодих спеціалістів виїхало або виїздить за кордон. Нашу молодь цінують там, і навряд чи вона повернеться в Україну. Навіть талановитий випускник вишу часто не може вдома собі знайти достойну роботу з гідною оплатою. Сам я свого часу закінчив Київську політехніку і пишаюся цим усе своє життя. Багато вихованців цього вишу стало видатними вченими й організаторами виробництва. Не в пошані серед молоді, на жаль, робітничі професії. Для успіху й розвитку потрібні ґрунтовні знання і щира захопленість своєю справою – це необхідні передумови перемоги.

На жаль, у вищих ешелонах влади, зокрема й галузевих, не знайшлося професіоналів, здатних оцінити і зберегти досягнення попередніх поколінь. Таке ж ставлення ми бачимо і до науки. Жалюгідний вигляд нині мають лабораторії згаданих вище всесвітньо відомих інститутів, де ще недавно вирувала наукова думка, студентська молодь переймала досвід і знання у вчених старшого покоління, щоб нести естафету майбутнього, прославляючи Україну. А чого можна чекати від країни з таким ставленням до науки? Сподіваюся, що це ненадовго. Країна ще має інтелектуальний потенціал, щоб заявити про себе.

Усім нам, українцям, бажаю миру, бо це нині найнеобхідніше, а також єднання заради розквіту держави! Слабка Україна ризикує на довгий час залишитися в сутінках. Якщо ж ми будемо сильні духом, то не просто отримаємо схвалення світу, а станемо рівними серед найпотужніших країн. Саме цього я бажаю Україні й українцям!
Марія Бойко, 09.02.2017, 14:08604
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень