24 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

«Поставлені завдання батальйон виконував успішно…»

Наш гість – ветеран війни в Афганістані, колишній командир 808-го окремого батальйону зв’язку 108-ї мотострілецької дивізії 40-ї загальновійськової армії ТуркВО, заступник голови міської організації ветеранів війни і праці Володимир Банников.

– Володимире Миколайовичу, у вашому нагородному листі ниписано: «…Принимал участие в 16 операциях по уничтожению бандформирований мятежников. В сложной боевой обстановке умело руководит батальоном… Неоднократно подвергался опасности, рисковал жизнью, но поставленные задачи батальон под его руководством выполнял успешно, обеспечивая выполнение задач дивизии в целом. Так, при совершении марша по маршруту Джелалабад – Кабул из района боевых действий колонна батальона подверглась нападению мятежников. Майор Банников умело организовал оборону, и батальон без потерь отразил нападение. За мужество и героизм, проявленные при выполнении интернационального долга, достоин награждения орденом Красной Звезды». Усе так і було?
– Одне уточнення: втрати були й особового складу, і техніки. Скажу лише, що краще б того дня, про який згадано у нагородному листі, у моєму житті не було. У тому сенсі, що залишилися б жити декілька молодих хлопців з Кубані, України, Литви й Уралу.

Майор Володимир Банников (праворуч) з командиром мотострілкового батальйону майором Аушевим – Героєм Радянського Союзу, майбутнім президентом Інгушетії.
– То чи не жалкуєте ви про афганську сторінку загалом?
– Ніколи ні на хвилину я не пошкодував, що доля закинула мене в ту далеку країну. Лише там сповна оцінив, чого вартий як професіонал, побачив, на що здатні наші солдати й офіцери. Досі перед очима приклади високої доблесті, звитяги і самопожертви. А потрапив я в Афганістан за власним бажанням. Скажу більше: це було дуже непросто.
Колона батальйону на марші. Травень 1986 р.

Перед тим я проходив службу у складі групи радянських військ у Німецькій Демократичній Республіці, куди потрапив з Київського військового округу. А в кадровиків був принцип: усіх прибулих у Німеччину з центральних округів після п’ятирічного терміну відправляти у найвіддаленіші округи: Забайкальський, Туркестанський, Далекосхідний тощо. Але була і постанова Ради Міністрів СРСР про те, що після служби в Афганістані офіцер обирає місце служби за власним бажанням. Я і вирішив попроситися у Туркестанський округ (радянські війська в Афганістані входили до його складу), аби потім перевестися в Україну. Там було багато всяких пригод, аж доки я не потрапив на прийом до начальника військ зв’язку ТуркВО, який якраз читав телеграму з Кабула, у якій просили надіслати офіцера з резерву замість важкопораненого капітана Воржева (прізвище це я запам’ятав на все життя, хоч ніколи його не знав). І через три дні, 5 червня 1984 року, був уже у Баграмі.

– Про свій вибір не пожалкували?
– Жодним чином! Спочатку я потрапив на посаду помічника начальника зв’язку 108-ї мотострілецької дивізії, тобто був офіцером штабу. Але якщо хтось думає, що штабісти в Афганістані були, як кажуть, звичайними тиловими щурами, то він глибоко помиляється. Переважна більшість постійно перебувала в діючих частинах, на бойових операціях. Зазвичай на ранковому розводі офіцерів штабу дивізії, у якому налічувалося кілька десятків офіцерів, були присутні 10-12 чоловік, решта – у частинах дивізії в районах бойових дій. Якось спробував полічити, скільки ночей за перший рік я спав у своєму офіцерському модулі. Вийшло загалом десь три тижні. За цей рік довелося об’їхати й облетіти майже всі східні провінції Афганістану, бути і зв’язківцем, і звичайним піхотним офіцером. Це, до речі, мені стало в пригоді і після служби в Афганістані.

– Чим характерними були бойові дії там?
– Більша частина особового складу дивізії безперервно вела бойові дії, здійснювала охорону шляхів сполучення, проводку автоколон, диверсійно-пошукові операції тощо. Доводилося багато пересуватися. Оперативна група, сформована з частин дивізії, могла менш ніж за добу подолати 300-400 км у складних умовах, аби взяти участь у боях поза межами своєї зони відповідальності. Суцільної лінії фронту не було, ворог міг бути всюди і, як правило, нападав зненацька.

Через рік після прибуття до Афганістану я був призначений командиром 808-го окремого батальйону зв’язку, який входив до складу 108-ї дивізії. Батальйон зв’язку був надзвичайно важливим елементом у структурі дивізії, налічував близько сотні одиниць техніки і 300 чоловік особового складу. Він міг одночасно розгорнути три польові вузли зв’язку і забезпечити командування і штаб дивізії всіма видами радіо-, радіорелейного і супутникового зв’язку. Дротові лінії зв’язку, враховуючи особливості ведення бойових дій і характер місцевості, майже ніколи не використовувалися. Переважна більшість техніки була на базі бронетранспортерів і БМП. Зазвичай на бойові операції виходила приблизно половина батальйону, а інша готувалася її замінити, одночасно забезпечуючи у Баграмі зв’язок штабу дивізії зі штабом армії й округу, з пунктами дислокації всіх частин дивізії. А вони були розташовані на північ аж за Саланг (Доші), а на схід – до Джелалабада, тобто впритул до пакистанського кордону. На війні зв’язківець – це одночасно й піхотинець. Тому досить часто під час маршу і в місцях розгортання польових вузлів зв’язку доводилося вступати в бій, оскільки «духи» чудово бачили по характерних обрисах машин, що рухається польовий вузол зв’язку, і вважали нас легкою здобиччю. Але таких ілюзій вони швидко позбавлялися, оскільки особливий склад батальйону був досвідчений, непогано підготовлений для ведення бою, а майже всі машини були укомплектовані кулеметами і гранатометами.

– Який епізод найбільше запам’ятався?
– Їх було кілька. Але один чомусь особливо врізався в пам'ять. Уже через два тижні після мого прибуття в Афганістан оперативна група проводила розвідувально-пошукові дії в районі кишлака Карезгай (провінція Парван). Я виконував обов’язки начальника зв’язку. Розташувавши на високому пагорбі свої машини і налагодивши зв’язок по всіх каналах, спостерігав у бінокль, як бійці розвідбату, повільно пересуваючись під вогнем «духів», щільно замикали кільце. І ось бачу: помічник начальника розвідки дивізії капітан Радушев дістає цигарку… У цей час автоматна чи кулеметна черга за два-три метри ліворуч від нього здійняла довгу низку піщаних фонтанчиків! А Толя, навіть не пригнувшись, зневажливо зиркнув у той бік, припалив цигарку і, не зупиняючись, продовжив рух. Пізніше я запитав його: чи не звичайне це, мовляв, піжонство – нехтувати небезпекою. Толя засміявся і порадив мені прочитати оповідання Лермонтова «Фаталіст». Оскільки я його вже читав, то все зрозумів.

– Ваша особиста оцінка тієї війни?
– Погоджуюся з тими фахівцями в галузі політології, що назвати війною ті події було б неправильно. Більше підходить термін «військово-політична спецоперація». Дії радянського керівництва цілком вписувалися в загальну картину глобального протистояння двох наймогутніших на той час світових супердержав – СРСР і США і повністю відповідали законам геополітики. Думаю, що давати оцінку тим подіям має моральне право лише той, хто безпосередньо брав у них участь і бачив усе на власні очі. Це ж, до речі, стосується й АТО. Розлогі обивательські балачки наших політиків на цю тему категорично не сприймаю. І тоді, і тепер вважаю: ми захищали інтереси своєї Батьківщини (на той час це був Радянський Союз), виконували свій військовий обов’язок.

– Ви згадали про учасників АТО. Ваше ставлення до них?
– Ставлюся з повагою, як і до будь-якого солдата. Дай Боже, щоб їх не спіткала в подальшому така ж доля, як нас, афганців. Колись і ми були героями в очах суспільства, але змінилася країна, змінилася і система цінностей… На одному із засідань почув, що більш ніж півтори тисячі полтавців ухиляються від призову. Дуже красномовний показник престижу військової служби! Мабуть, не в останню чергу це результат роботи влади, яка довела і країну, і армію до такого стану. Коли чуєш про ганебні оборудки, котрі відбуваються з військовим бюджетом за прямої участі високих посадових осіб, стає просто моторошно. Найгірше те, що ніхто за це ще жодного разу не відповів і, очевидно, вже не відповість.

– Ви перший заступник голови міської організації ветеранів. Чи співпрацює ваша організація з організаціями ветеранів Афганістану?
– Відповідним законом чітко визначено, що членство в одній громадській організації не перешкода для членства в іншій. Тому багато хто з членів афганських організацій є одночасно і членами міської організації ветеранів. Я – конкретний приклад. Звичайно, ми тісно співпрацюємо, особливо з Шевченківською районною організацією воїнів-інтернаціоналістів, яку очолює депутат міської ради Володимир Корнійчук, з організацією сімей загиблих учасників бойових дій на чолі з афганцем і учасником АТО Іваном Петренком. Вони систематично і цілеспрямовано розв’язують проблеми соціального захисту.

– Для вас 15 лютого – свято?
– Скоріше пам’ятна дата. Сам дивуюся, але, чим далі відходять у минуле ті далекі події, тим яскравіше і чіткіше їх бачиш. І замурзаних афганських дітлахів, і темні вершини гір на тлі вечірнього неба, і палаючі машини на гірській дорозі, і обличчя своїх живих і загиблих товаришів… Нічого не забув. Усе пам’ятаю!
Павло Долинський, 20.02.2017, 16:32735
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень