19 листопада 2017 • № 45 (1478)
Rss  

Огнівка — мікрорайон Полтави і затишний куточок міста

Хто ж тебе так нарік, нам цікаво знати.
Розкрий нам свою таємницю,
Ми будемо пишатись тобою.

Іван Огнєв.
З 70-х років минулого століття, після закінчення забудови мікрорайону Алмазний, стали освоювати поряд іншу ділянку, де були фруктові сади радгоспу ім. Шевченка Полтавського району. Звідси і походить назва збудованого мікрорайону Полтави – Сади. Нині це один із забезпечених усіма комунальними установами район: тут є школа, дитсадки, універсам та ін. Далі за ним, через дорогу, побудували інший новий мікрорайон, який назвали Сади-2, щоб відрізнити від попереднього.

Та, щоб задовольнити потреби людей, будівництво ведеться далі – забудовується наступна ділянка. До речі, того часу щорічно здавали в експлуатацію 120-140 тис. кв. м житла. Недовго думаючи, назвали новий мікрорайон Сади-3. А коли заселяли останній зі зведених будинків, хтось із керівництва схаменувся: «У нас зовсім немає фантазії, якщо ми не можемо придумати нову назву». Тоді згадали, що на цьому місці колись було село Огнівка. Тож і назвали мікрорайон Сади-3 Огнівкою. З часом усі звикли до цієї назви і стали потроху забувати, що спочатку це були Сади-3.

Огнівка. Що означає ця назва? Звісно, щось пов’язане з вогнем. Знайомі з цього житлового масиву розповідають, що раніше тут проводили гуляння, розпалювали багаття.

До речі, древні слов’яни-язичники поклонялись вогню, прославляючи бога вогню – Сварога. Молодь з 6 на 7 липня, у ніч на Івана Купала, дякуючи Сварогу за дане людям джерело тепла і благополуччя, проводила свято з розведенням великих вогнищ, з танками. Ця місцевість була далеко за містом, тут були дубові, кленові гаї з широкими галявинами й озерцями внизу в урочищі. Якраз підходяще місце для проведення цього свята.

До пізньої ночі відбувались гуляння, тут закохувались і освідчувались. Парубок мав право в цей вечір поцілувати дівчину, яка йому сподобалась, а вона не мала права йому відмовити. Опівночі пара йшла шукати цвіт папороті, бо, за легендою, тільки цієї ночі вона зацвітає, і той, хто знайде цвіт, буде щасливий. Папороть – єдина унікальна рослина, яка дійшла до нашого часу з тих далеких часів, коли жили динозаври. Тільки тоді листя папороті мало довжину чотири-п’ять метрів, а нині – до метра. У неї надзвичайно красиве листя. Я на дачі завжди вирощував десь у холодку три-чотири кущики цієї надзвичайної рослини.

Свято дійшло і до нашого часу, але його відзначають більш скромно. Ось така красива легенда про назву мікрорайону Огнівка. Дійства, про які я розповів, можливо, були, а можливо, і ні. Вони в уяві жителів масиву. А тепер перейдемо до більш реальної, правдивої історії про виникнення назви Огнівка.

Переді мною лежить карта Полтави за 1900 рік, де чітко позначена ця місцевість під назвою хутір Огнєв. Огнєв – прізвище, а не якась подія. Кому ж воно належить? Гортаючи свої архіви, знаходжу, що Іван Огнєв був першим директором першої Полтавської гімназії й попечителем повітових училищ Полтавської губернії з 1806 по 1831 роки.

У 1802 році Полтава стає губернським містом. Перший губернатор – князь Олексій Куракін – людина освічена, береться за облаштування нової столиці створеної Полтавської губернії. Спочатку запрошує з Петербурга на посаду архітектора міста досвідченого фахівця М.Абросимова, а потім за рекомендацією, також з Петербурга, прибуває керівник навчальними закладами міста і губернії Іван Огнєв. З перших днів 1806 року він активно стає до роботи. На той час йому виповнилося лише 29 років. Роботи було багато, адже в Полтаві існували єдине повітове училище і кілька церковно-парафіяльних шкіл.

Якою ж була Полтава на рік створення губернії? Селище, більше схоже на село, з населенням понад десять тисяч чоловік, без жодної мощеної дороги. У негоду вулицями було тяжко проїхати чи пройти через багно та калюжі. Стояло декілька мурованих будинків, а в основному – прості селянські хати під соломою та очеретом, кілька церковнопарафіяльних шкіл і одне училище з малограмотними вчителями, які не могли дати достойної освіти дітям. До речі, там навчався Микола Гоголь.

Завдяки високим організаторським здібностям нового керівника освіти, уже у 1808 році відкрилася перша гімназія і пансіон для дворянських дітей. Для цього керівництво губернії придбало кілька дерев’яних будинків. Приміщення були старі, ветхі і не пристосовані до використання їх як навчальних класів. Іван Дмитрович, будучи директором і викладачем гімназії, турбувався, щоб для навчальних класів виділили більш капітальну будівлю. І ось одного разу, як кажуть, не було б щастя, як нещастя допомогло: 19 липня 1822 року над Полтавою пронісся сильний буревій, який ламав дерева, руйнував будинки. Під час буревію були сильно пошкоджені будівлі гімназії – знесений дах, зруйновані навіть стіни. Пошкодило і флігель у дворі гімназії, у якому мешкав із сім’єю сам Огнєв. У результаті такої руйнації проводити заняття було ніде, і тодішній губернатор Микола Рєпнін-Волконський вирішив віддати гімназії двоповерхову будівлю на Круглій площі, де містилась Полтавська поштова контора (у цьому будинку передбачалось розмістити гімназію ще 1805 року). Вона діяла до самої революції 1917 року. У радянські часи тут була школа №2, потім – державні установи, нині школа мистецтв.

Крім того, що Іван Огнєв займався викладацькою роботою і на нього були покладені обов’язки директора гімназії, йому були підпорядковані 16 повітових училищ у різних місцях губернії, які він повинен був час від часу відвідувати й інспектувати їхню роботу. У деяких закладах він робив зауваження з навчального процесу, також відкривав нові навчальні класи, допомагав в облаштуванні училищ. Звичайно, приділяв багато уваги полтавським навчальним закладам.

Іван Дмитрович з перших днів своєї діяльності сумлінно ставився до виконання своїх службових обов’язків, відзначався порядністю, справедливим ставленням до оточення, чим завоював повагу й авторитет.

Одного разу Іван Дмитрович знайшов у себе на столі доповідну записку вчителя латинської мови з проханням звільнити з гімназії учня, який не хоче вивчати латинь і французьку мову. Директор викликав учня до себе в кабінет і довго з ним говорив, а потім відправив до класу, сказавши: «Іди навчайся і не хвилюйся. Усе буде добре. А сам будь з учителями більш стриманим».

Як досвідчений педагог, Іван Дмитрович у хлопцеві побачив талант і водночас бунтівний характер. Тоді ж відзначив велике обдарування майбутнього вченого Михайла Остроградського. У хлопця виникли непорозуміння з викладачем латині В.Кветковським та французької мови Ф.Кнейпером. Про те, що в цих учителів траплялися конфлікти з учнями, директор знав, тому з розумінням поставився до пояснень Остроградського. Незважаючи на те що в табелі Михайла не були проставлені оцінки з цих предметів, з інших він мав відмінні оцінки. А мови він вивчив самостійно, без тих недолугих учителів. Підтверджує це факт, що у 1816 році Остроградський вступив до Харківського університету, а потім удосконалював свої знання в Парижі. Його науковими працями в галузі математики користуються і тепер учені всього світу.

Професор Харківського університету Гулак-Артемовський, перевіряючи організацію освітньої роботи в Полтавській губернії, відзначив діяльність відповідального за цю ділянку роботи в губернії Івана Огнєва і виніс йому подяку.

Усі три губернатори, при яких Огнєв працював, були задоволені його ставленням до справи. Особливо за каденції князя Рєпніна-Волконського Полтава і губернія мали найбільший розвиток у всіх галузях господарства. Князь був рідним братом Сергія Волконського, який як декабрист відбував покарання на рудниках у Сибіру.

Губернатор Рєпнін-Волконський піклувався про добробут міщан і селян. Коли у 1833 році була сильна засуха, з квітня по вересень не пройшло жодного дощу, наближався голод, Микола Григорович організував на допомогу всіх заможних, і жоден житель губернії не помер з голоду. За плідну бездоганну службу Іван Огнєв був нагороджений високими державними нагородами: спочатку одержав орден Станіслава І ступеню, через декілька років йому вручили орден Святого Князя Володимира, а наприкінці його діяльності в Полтаві 1831 року був нагороджений орденом Святої Анни. Крім того, його ім’я внесли до книги дворянського родоводу Полтавської губернії, що також стало значною відзнакою за його внесок у розвиток освіти Полтавської губернії.

Працюючи на керівних посадах, Іван Дмитрович мешкав з родиною в казенних приміщеннях, але мріяв мати свою окрему садибу. Для цього він збирав кошти і підкуповував землю на околиці міста. Щось значне побудувати на придбаній ділянці не встиг, бо весь час віддавався роботі, а 1831 року Огнєва було призначено віце-губернатором Симбірської губернії, куди він і виїхав.

У цей час закінчує гімназію його син Герман, який продовжує справу батька, працюючи в гімназії. І вже родина Германа Огнєва стала забудовувати хутір на землі, придбаній батьком. Там стали заселятись одноосібники. Хутір розростався. Іван Дмитрович, прослуживши ще в деяких місцях, 1843 року пішов у відставку за власним бажанням з державним пенсіоном і повернувся на Полтавщину. Так склались обставини, що Іван Дмитрович не повернувся до міста, а оселився в Ромнах Полтавської губернії. Там же визначного діяча освіти 13 січня 1852 року не стало. Подальша доля родини Огнєвих невідома.

Пройшло багато часу, минули буремні роки революції, які розметали людей по всьому світу. А для нас ця родина залишила по собі пам’ять у назві одного із затишних мікрорайонів Полтави – Огнівки.

Люби і знай свій рідний край, свою малу Батьківщину.

Володимир Халимон, почесний краєзнавець України
Іван Мольченко, 20.02.2017, 16:45564
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30
<жовтень